У День захисту дітей розповідаємо про маленьких українців, у кого війна вкрала дитинство, батьків, сім’ю чи навіть життя. Ціна російської агресії в Україні — величезна. Світ має знати про це.
Війна. Четвертий місяць в Україні триває повномасштабна військова агресія росії. Сотні загиблих, тисячі зруйнованих дитячих доль, страждання й насильство над найчистішим — дітьми: нині це українські реалії, які змушують здригатися весь світ.
Четвертий місяць українські діти змушені проживати своє дитинство в укриттях або тікати від вибухів у різні куточки країни, а то і світу. Усе — заради безпеки. Але безпечно мало б бути вдома — поруч із мамою й татом. росія відібрала це в них.
Українські діти розповідають, як бачили рашистів зі зброєю на своїх подвір'ях, як росіяни залітали туди на танках і направляли дула просто на їхні сім'ї. Як у бомбосховищі поряд засинала поранена мама, і вже не просиналася. Як вбивали пострілом у строню батька. Як ґвалтували брата або сестру.
Таких історій безліч: хтось із дітей разом із сім'ями проривалися з окупованих територій і дивом вціліли. Хтось залишався на тих територіях аж до моменту деокупації. Когось, уже сиротою, вивезли в безпеку волонтери. Величезна кількість українських дітей зараз знаходяться в окупації або насильно вивезені росіянами за межі України. Їхні голоси зараз придушені окупантами.
Завдання українців — робити неймовірно важкі зусилля, аби рятувати дітей, яких хоче вбити або "денацифікувати" росія. Україні, яка зараз захищає своє майбутнє від російських варварів, потрібна всебічна допомога світу, потрібна сучасна потужна зброя, потрібні витримка й сила, щоби захистити життя найдорожчого — наших дітей.
А ще — ми маємо голосно говорити про нашу біду, щоби весь світ почув те, що відбувається зараз в Україні з українськими дітьми.
Конвенція про права дитини закріплює права дітей на життя, виживання та розвиток, а також на доступ до води, їжі, житла, здоров'я, освіти і свободи від усіх форм насильства. Діти мають право на турботу, допомогу й захист. На жаль, історія неодноразово демонструвала, що діти є однією з найбільш уразливих верств під час збройних конфліктів.
Однією з перших жертв російської армії став 7-річний хлопчик із Києва. 25 лютого машину його родини розстріляли росіяни, батьки хлопчика загинули. Його ж у вкрай тяжкому стані доставила до київського Охматдиту карета швидкої. Дитина була без тями і втратила багато крові. У хлопчика виявили осколкове поранення шиї з правого боку, множинне осколкове пошкодження м'яких тканин, рвану рану голови та контузію мозку. У документах поранена дитина була записана як "Невідомий № 1". Кілька днів лікарі боролися за його життя, але 1 березня дитина померла…
Дев'ятирічна Саша в березні намагалася евакуюватися з родиною з Гостомеля. По дорозі їх машину розстріляли окупанти, вітчим дівчинки загинув на місці, а маленьку Сашу важко поранили. Їй, мамі та Сашіній сестрі вдалося добігти до найближчого підвалу, де вони просиділи 2 дні. Дівчинці ставало гірше, вона втрачала свідомість, марила й терпіла нестерпний біль, але росіяни не давали можливість вийти і продовжували нескінченні обстріли в місті. На щастя, добрі люди з білим прапором допомогли донести дівчинку до місцевої лікарні під безперервним вогнем. Маленькій Саші довелося ампутувати руку через поранення, але її життя було врятоване. А через кілька днів родині таки вдалося евакуюватися із зони бойових дій. Після операції в лікарні дівчинка говорила, що мріє про "протез у квіточку".
4-річний Сашко із бабусею тікав від рашистів на Київщині. 10 березня мешканці села Сухолуччя Вишгородського району вирішили негайно евакуюватися з міста, адже росіяни почали обстрілювати житловий сектор. Вирішили, що найкращим варіантом покинути село буде переправитися через річку. Жінки з дітьми попливли двома човнами. Перший човен доплив до села Ровжі, інший, де був Сашко з бабусею — ні. Наступного дня на річці знайшли перекинутий човен та бабусю Сашка, яка втонула. Сашка ніде не було. Майже через місяць пошуків дитину вдалося знайти. На жаль, мертвою.
У Маріуполі в середині березня від обстрілу російських окупантів загинула 11-річна спортсменка Катерина Дяченко. Маленька зірка української художньої гімнастики. Вона неодноразово перемагала на великих змаганнях у своїй віковій категорії. Мріяла про гучні перемоги й мала для цього всі підстави. Загинула в Маріуполі під руїнами будинку, розтрощеного ворожим снарядом. Уся країна горювала за маленькою спортсменкою, саме в ті дні в Маріуполі відбувалося справжнє пекло.
Маріуполь — місто, яке найбільше постраждало від рук окупантів. Тут не залишилося жодної не пошкодженої будівлі — 90% міста розбомбили російські військові. 16 березня окупанти скинули бомбу на Драматичний театр у Маріуполі. У будівлі театру ховалися сотні жінок та дітей, які втратили домівки через обстріли. На подвір'ї Маріупольського драмтеатру, який атакували росіяни, було два великі написи "ДЕТИ". Написи нанесли, щоби їх бачили корегувальники вогню й пілоти авіації й не чіпали театр. Але навіть цей напис не зупинив російського пілота — на маріупольський театр було скинуто з літака потужну бомбу. З 1200 людей, що ховалися там від російських обстрілів, вибратися з-під завалів вдалося тільки 300.
У заблокованому російськими загарбниками Маріуполі загинули дві дівчинки-акторки, які грали у виставі театру. Дівчата грали роль Люсі у виставі маріупольського театру у виставі "Лев, Чаклунка та шафа" за книгою "Хроніки Нарнії". "Який сумний символізм з огляду на те, що "Хроніки Нарнії" народились у Лондонському метро під час бомбардувань нацистами Британії. Немає й не може бути пробачення окупантам", — прокоментував загибель дівчат радник мера багатостраждального міста Петро Андрющенко.
Чотирирічна Аліса два місяці прожила в бункері під заводом "Азовсталь" у Маріуполі. Її мама — військова медикиня, вона лікувала "азовців", морпіхів, прикордонників та цивільних, які теж ховалися у підвалах під заводом "Азовсталь". Крім Аліси і її мами в підвалах підприємства перебували сотні цивільних людей із дітьми, тут вони знайшли єдиний можливий прихисток від російських військових. Під час евакуації із заводу "Азовсталь", росіяни розлучили жінку з її чотирирічною донькою. Окупанти не випустили маму маленької Аліси з так званих фільтраційних таборів. В евакуаційному автобусі до Запоріжжя дівчинка приїхала сама. Де зараз перебуває її мама, невідомо.
Історія 10-річного Іллі, на жаль, схожа на історії багатьох дітей Маріуполя. Із самого початку повномасштабного вторгнення росії він разом із мамою залишилися в рідному місті, ховалися у своєму будинку, вони жили в підвалі. Одного разу мати й син тікали до сусідів, щоби сховатися від обстрілів. Але вберегтися не вдалося. Того дня жінка отримала поранення голови, а хлопчикові розірвало ногу. Поранені й знесилені вони лежали й обіймали одне одного. Мати стискала сина в обіймах доти, поки билося її серце. Далі знайомі забрали тіло жінки, а наступного дня російські військові вирішили насильно вивезти хлопчика в окупований Новоазовськ. Тим часом бабуся Іллі в Україні шукала всі можливі способи, як повернути онука. Вона оформила опікунство й перетнула кордони чотирьох країн, щоби забрати хлопчину до себе.
У селі Гаврилівка Нововоронцовського районі Херсонської області російські окупанти розстріляли групу підлітків, від поранень помер 15-річний хлопець. Діти йшли по хліб та борошно та, побачивши російських військових, почали тікати. Окупанти відкрили по них стрільбу. Рашисти вирішили, що діти хочуть сфотографувати російську техніку.
Хлопчик із селища Нью-Йорк на Донеччині подорослішав, коли російська ракета прилетіла на вокзал Краматорська. Його сестра-близнючка й мама, які були в момент вибуху на пероні, залишилися без ніг. На початку квітня мама вирішила вивезти дітей з-під обстрілів. 8 квітня родина поїхала на Краматорський вокзал, щоби потрапити на евакуаційний потяг. Поки чекали потяг, Яна попросила в мами чаю, що його на пероні готували волонтери. Ярослав залишився стерегти речі в приміщенні. Коли Яна з мамою вийшли на вулицю, пролунав вибух — у вокзал влучила російська ракета. У той час на вокзалі було до 4 тисяч людей, які сподівалися на евакуацію. У результаті ракетного обстрілу загинуло 50 людей, 5 з яких — діти, майже 100 людей було поранено. Тепер 11-річний Ярослав піклується про сестру і про маму.
У результаті ракетного удару росіян по багатоповерхівці в Одесі, що стався 23 квітня, загинуло 8 людей. Серед убитих — тримісячна дівчинка Кіра. Того ранку її тато вийшов у магазин, вдома з Кірою залишилися мама й бабуся. Три покоління однієї сім'ї загинули в одну мить — ракета окупантів, що влучила просто у квартиру, вбила молоду жінку, її 3-місячну дочку та матір. Чим загрожувало росії невинне немовля? Весь світ побачив, що вбивати дітей — це нова національна ідея рф.
26 травня через обстріли рашистів у Харкові загинуло 5-місячне немовля та його батько. По місту гатили із гаубиць. Коли почався обстріл, на вулиці гуляла молода сім'я: дружина та чоловік, у якого на руках було 5-місячне маля. Чоловік помер одразу, жінку в тяжкому стані госпіталізували. Згодом поліцейські знайшли й тіло дитини. Малюка з рук батька вибуховою хвилею відкинуло вгору на дах під'їзду.
Українські діти гинуть не лише через ворожі обстріли. Вони стікають кров'ю й помирають від травм, коли їх ґвалтують російські солдати. Цивілізований світ був шокований тим, що побачив у Бучі, Ірпені, Макарові.
Так, в Ірпені Київської області троє російських окупантів на очах 17-річної дівчини з особливою жорстокістю били та ґвалтували її маму та 15-річну сестру — унаслідок цього обидві померли. Цю історію з дозволу дівчинки і її бабусі оприлюднила ексомбудсвумен України Людмила Денісова. Дівчина в стані психологічного шоку чотири дні жила з трупами в будинку, і лише після звільнення міста змогла дістатися до бабусі. Вона розповіла, що поки вбивали рідних — її тримали й не чіпали, сказали — "бо вона потвора". Нині з підліткою працюють психологи.
"В окупованій Херсонщині зараз відбувається друга Буча", — говорить Денісова. Звідти на гарячу лінію підтримки надходять десятки дзвінків від жертв насилля та їхніх родичів. Ексомбудсвумен розповіла, що окупанти зґвалтували дівчаток 12 та 15 років, шестимісячну дівчинку — чайною ложкою, трирічного хлопчика та дворічних близнюків — на очах у матері. Хлопчики померли від розривів та кровотечі.
Вищеописані історії — це тільки невелика кількість випадків, що потрапили в пресу. Загалом, з початку повномасштабної війни в Україні загинуло 243 дитини. Щонайменше 446 дітей було поранено. І з кожним днем ці цифри тільки збільшуються. Точну кількість дітей, загиблих і постраждалих унаслідок російського вторгнення, встановити неможливо. Адже частина України зайнята окупантами або там тривають бої.
Рашисти вбивають дітей навіть там, де вони оголосили про "звільнення від України". 26 травня на території школи в окупованому Маріуполі пролунав вибух. У результаті детонації нерозірваного російського снаряду "Град" загинув 12-річний хлопчик. Російська зброя продовжує вбивати дітей Маріуполя й після активних бойових дій.
До цього неможливо звикнути. Та й не можна! Не можна звикати до звірств, що коїть росія! Сьогодні вже 98 день повномасштабної війни. Наши діти продовжують ранитись, сиротіти, гинути. Їхні будинки падають, навчання переривається. російська армія руйнує школи, дитячі будинки й лікарні. Повсякденне життя та щасливе дитинство цих дітей розбиті.
Жодна із цих історій не є історією про супутні жертви конфлікту. Вони всі — про геноцид. російські солдати вбивають українців, тому що вони — українці. російська армія руйнує Україну, бо це — Україна.
"Серед ознак геноциду є також насильницька передача дітей іншим групам. Що ж. За даними російських джерел, станом на 21 травня держава-терорист депортувала на свою територію більш як 232 тисячі дітей. Понад дві тисячі з них — або сироти, або розлучені з батьками. Тим часом російський парламент готується до спрощення процедури усиновлення російськими громадянами українських дітей. Це не про гуманізм. Це про шаленство ненависті та знищення під гаслами гуманізму", — наголосив 23 травня під час свого виступу на форумі в Давосі Голова Офісу президента України Андрій Єрмак.
Про трагедію українських дітей говорять не тільки політики й журналісти. Шістрічний Ілля з Маріуполя відповів на відкритий лист прем'єр-міністра Великобританії Бориса Джонсона українським дітям.
Через російську агресію Ілля втратив усю сім'ю: мама загинула під час вибуху моста, тато зник безвісти. Ілля три тижні сидів під бомбардуваннями, потім вийшов пішки з Маріуполя до Бердянська Запорізької області разом із волонтерами.
"Дорогий Борисе Джонсоне! Я хочу, щоби швидше закінчилася війна, щоби більше не вмирали люди. Я хочу грати у футбол у себе в Маріуполі. Я хочу, щоб у всіх дітей у світі не було війни. Передаю привіт усім дітям у Британії, дякую за допомогу нам. Ми переможемо. У мене живе кішка Фрося. Відправляю вам прапор України, який я намалював. Міцно обіймаю. Ілля. Шість років", — написав хлопчик.
Допомогти Іллі та іншим дітям, які постраждали від війни, можна, допомагаючи Україні та підтримуючи її. Надаючи їй потрібне озброєння, не йдучи на поступки із державою, яка відкрито нищить цивільних і дітей.
А ще допомогти дітям може кожен з нас. Щоб допомагати Україні та її дітям, не обов'язково бути українцями, достатньо бути людяними. Ви можете підтримати один із фондів, які займаються допомогою дітям України:
38-річний Сергій Малечко родом із Чернігівської області. З перших днів повномасштабного вторгнення добровольцем боронив Україну.… Читати більше
“Рубрика” розповідає про ініціативу, що у всіх сенсах налагоджує зв’язок між поколіннями — і емоційний,… Читати більше
Discover the stars who stood with Ukraine in 2024, raising awareness of Ukraine's fight to… Читати більше
Нічого не хочеться, а речі, які раніше приносили розраду, більше не радують? Сьогодні дедалі більше… Читати більше
“Рубрика” розповідає про проєкт, що допомагає відновитися, набратися сил та постратегувати на майбутнє тим, хто… Читати більше
“Рубрика” розповідає, як працює нове рішення. Читати більше
Цей сайт використовує Cookies.