“Мої діти залишились без нічого, навіть будинку”: виклики материнства під час війни

Анастасія родом з Донецька. У 2014-ому, після початку війни, переїхала на Київщину. Два роки тому познайомилась зі своїм майбутнім чоловіком Женею, одружились молоді вже після початку повномасштабного вторгнення, а у квітні 2023-го пара стала батьками: на світ з'явився Матвій. 

Далі – пряма мова Анастасії. 

"Ми знали, що колись одружимось, але війна прискорила це. Після 24 лютого разом з Женею були в Броварах. На початку березня поїхали в Івано-Франківськ. Під час цих всіх подій зрозуміли, що вже хочемо одружитись. Наша церемонія була проста: купили собі вишиванки, обручки, вдвох розписались, а фотографував нас друг. 

Після розпису десь через два місяці я завагітніла, ми це планували: проходили обстеження, пили вітаміни, бо дуже сильно хотіли малюка. Пам'ятаю, що через кілька тижнів спроб з чоловіком, коли у мене ще не було затримки, я просто купила тест на вагітність і зробила його. Побачила на ньому дуже-дуже світлу другу смужку. 

— Та де там вона? — сказав мені чоловік.

— От подивись, під таким кутом вона є.

Я десь тестів п'ять зробила, поки друга смужка нарешті стала яскравою-яскравою. 

Вагітність у мене минала легко. Єдине — мала вкорочення шийки матки, тому наклали шов, щоб все було добре. Пам'ятаю, що я дуже сильно непокоїлась під час тривог на Київщині. Але намагалась абстрагуватись, бути в моменті та насолоджуватись своєю вагітністю. Була підписана на купу пабліків у соцмережах, постійно читала їх. Але це дуже впливало на психіку, тому залишила лише один канал у телеграмі, все інше дізнаюсь від чоловіка. 

У Броварах ми живемо на 23-ому поверсі у квартирі з великим панорамними вікнами. Виходить, під час вагітності у блекаути я не могла ані спуститись, ані піднятись додому. І я виходила з будинку тільки, коли дві години було світло. Якщо на Київщину летіли ракети, разом із чоловіком ховались у коридорі чи вбиральні. 

Рідні пропонували поїхати з Київщини, але зараз ніде в Україні немає безпечного місця. Були варіанти перебратись за кордон. Але я не хотіла й не хочу жити без чоловіка. 

Війна війною, але я все одно насолодилась періодом вагітності, готувалась до пологів завчасно. Ми купляли все, що було потрібно. Ракетні обстріли не завадили цьому процесу. Тільки якщо раніше я б це робила офлайн, то тепер — онлайн. 

У квітні 2023-го у нас із Женею народився Матвій. Я намагалась сама народити сама, але син крупненький, довелось робити кесарів розтин. І добре — коли сина дістали, він був три рази обвитий пуповиною навколо шиї та один раз — навколо голови. Пам'ятаю, як Матвія поклали на стіл, він закричав. Обтерли, дали мені його поцілувати. Далі мене зашивали, а малого віднесли чоловіку за ширму, виклали на груди. Я чула, як Женя співав Матвію колискову. У мене від цього були сльози щастя. 

У пологовому мені було просто тяжко й боляче, почувалася погано після операції, а ще мала доглядати за сином. Тоді сильно допомагав чоловік, я лише годувала. Коли нас виписали додому, якийсь час я багато плакала та сумувала. Бо Жені довелось працювати, а я поралась біля Матвія. Також засмучували проблеми з грудним вигодуванням, на мій стан впливав суцільний недосип. Ще й постійні тривоги. 

Тривав цей важкий період 3-4 дні, допомогли його подолати розмови з чоловіком та рідними. Вони підтримували мене. 

Зараз сину вже два місяці. І це такий період, коли він постійно на руках, постійно біля мами, постійно хоче уваги. Мені буває важко, але я все одно вважаю материнство щастям. 

Ми переїхали в інший бік Київщини, в село. У нас тут сирену майже не чутно, але чуємо роботу ППО. Коли таке трапляється, я хапаю дитину та біжу в коридор. Про себе не думаю. Чоловік постійно перепитує, чи не хочу я поїхати з Київщини. Ну як я можу? Тут моя родина, мій дім, мої друзі. Я готувалась, облаштовувала гніздечко, тому важко прийняти рішення про переїзд. Відповідаю чоловікові: «От буде гірше — тоді поїду». 

Загалом ми зараз майже на спимо: або через дитину, або через обстріли. Але коли ти дивишся на це чудо, на його ручки та ніжки, сили до тебе приходять. Ти повинен жити заради цього — заради дитини. Мій син не обирав народитись у війну. Це було наше бажання його народити, тому його спокій — це наша відповідальність". 

Олександра родом із Запоріжжя, але останні роки живе у столиці. Зі своїм чоловіком Антоном дівчина познайомилась під час навчання у Харкові. Разом були понад 10 років, одружились торік, завагітніли теж торік — раптово. 

Далі – пряма мова дівчини. 

"Напевно ще на початку відносин ми розуміли, що хочемо мати дітей. Але весь час було не до цього: то чоловік отримував другу освіту, потім здавалось, що потрібно трошечки часу, аби стати на ноги, раптово почався коронавірус, за ним — повномасштабна війна… Три тижні після 24 лютого ми просиділи в окупації під Бучею, потім поїхали у Львів. На той момент Антон вже зробив мені пропозицію, але ми не думали, що доведеться розписуватись найближчим часом. 

У Львові зрозуміла, що у мене затримка. Так траплялось раніше на кілька днів. Але в той момент здалось, що чомусь треба зробити тест на вагітність. Сильно непокоїлась, бо якось у ті моменти не до дітей було. Все зробила таємно, у туалеті побачила дві смужки. Вийшла до чоловіка. Він по моєму обличчю все зрозумів та спитав: «Ти вагітна?». Пізніше пояснив, що у мене на лиці було і здивування, і страх разом. 

Після 9 травня 2022-го разом із чоловіком ми повернулись в рідний Ірпінь, де жили у квартирі на 15-ому поверсі. На той момент я перестала через себе пропускати новини, хоч і важко було абстрагуватись. Боялась, що мій поганий настрій може вплинути на дитину. 

Думки поїхати з Київщини були. Але мені хотілось у цей момент бути з чоловіком, проходити через вагітність разом. Складніше стало, коли почались обстріли інфраструктури. Бо коли у нас у будинку зникало світло, зникали і всі комунікації. На дев'ятому місяці мені було важко пішки підніматись на 15 поверх. 

У ті моменти постійно був страх, що різко доведеться їхати з дому, а ми купуємо речі для дитини, які не зможемо забрати з собою. Було фонове відчуття напруги. З одного боку, хочеться, щоб вагітність минала, як в фільмах або у розповідях знайомих. Але насправді я жила в очікуванні того, що може статись найгірше. 

У січні у нас народилась Лія. У родині з'явилась маленька людинка, за якою ти не знаєш, як доглядати. Хоча читав мільйон статей і всякого такого, готувався. Але абсолютно забуваєшся у моменті, коли у тебе на руках вже маля. 

Найстрашніше було у перший день після виписки. У пологовому хтось поряд постійно є, а вдома я опинилась сама. У дитини була понижена температура, я дуже злякалась. І зверху наклався бебі-блюз — сильні стрибки настрою після пологів. Я пам'ятаю, що просто плакала цілий день. Непокоїлась за доньку, сама вдома. Страшно було від ймовірних обстрілів. Ще й світла не було, бо мали тоді його по 2 години, а потім 5 — ні. І це все у квартирі на 15-ому поверсі. Раптом щось станеться, куди бігти? 

Я була дуже рада, що бебі-блюз не перейшов у післяпологову депресію. У мене є подруга, яка з цим стикнулась. Мій стан минув через кілька днів, почала звикати до дитини.  

Помітила, що на мене дуже сильно стали впливати новини про смерть дітей. Була новина про хлопчика, який загинув у Слов'янську. Спочатку фото його веселого на святі, потім, як дістають з завалів. Звістки про дітей я стала сильно пропускати через себе. Це, очевидно, тому що у мене тепер є донька. Я стала сильно за неї боятись. Ти не знаєш, чи прокинешся завтра. А ще дитя… 

Під час суцільних обстрілів у травні, навіть коли було тихо, я тривожилась. Якщо ракети, що робити? Хапати її та бігти у коридор? Розумієш, що дитині важливо і поспати. При цьому дуже страшно, що ти один раз не вийдеш у коридор і щось станеться".

Світлана родом з Дебальцевого, до 2014-го року жила у Луганську. Після початку війни разом із чоловіком трохи пожила в Одесі, а потім вже будували своє життя у Сєвєродонецьку. Пара довго не могла завести дітей, Світлані вдалось завагітніти лише у 2021-ому, а народжувати через війну довелось у Чернівцях.

Далі — пряма мова жінки. 

"У нас довго не виходило завести дитину, ми лікувались. У 2021-ому році я покинула роботу, щоб повноцінно займатись своїм здоров'ям. Так і вийшло — восени я завагітніла. Насправді це вийшло дуже раптово: я просто пішла до гінеколога на плановий огляд. І лікар сказав, що я вагітна. Коли через годину на УЗД сказали, що у нас двійня, це був взагалі шок. У чоловіка відібрало мову. Ми сильно хотіли донечку, а тут виявилось, що їх буде дві.  

Ми мали квартиру у Луганську, але виїхали звідти через війну. У Сєвєродонецьку жили в орендованій оселі. Чоловік казав: «Не будемо купувати власні квадратні метри, бо місто розташоване біля зони розмежування». Але після звістки про вагітність я сказала, що не хочу із дітьми тулитися у винайманому житлі. Ми купили трикімнатну квартиру. 

Мені казали, що із двійнею доведеться лежати на підтримці. Але я жодного дня не лежала. У купленій квартирі займалась ремонтом. Дуже поспішали закінчити все до народження дівчаток. Я так хотіла те все, була сама собі дизайнеркою. Зробила велику гардеробну, кухню замовили гарну, дитяча вже була майже готова. Техніка стояла в коридорі, готова до встановлення. Ми мали заїхати у відремонтовану квартиру 5 березня 2022-го. 

Ми виїхали із Сєвєродонецька у перший день повномасштабного вторгнення. Чоловіка о п'ятій ранку викликали на роботу. Він сказав, що це війна — а не учбова тривога, я почала збирати речі. Потім у місті були два прильоти. Вікна дрижали, я сиділа сама вдома і плакала, на сьомому місяці вагітності. Мені було дуже страшно. Я сказала чоловіку, щоб він забрав мене й ми поїхали з міста. 

Ми взяли речей рівно стільки, скільки влізло у нашу маленьку машину. Хапала все поспіль. Був би час, взяла б щось корисне. Не пам'ятаю, як кинула три купальники у сумку. Я була вагітна, зима, але три купальники я якось зібрала. Чоловік мене заспокоював, казав, що їдемо ненадовго. Але після 2014-го року я розуміла, що навряд ми повернемось у Сєвєродонецьк.

Дванадцять годин ми їхали до Дніпропетровщини, дістались Павлограду. Там спочатку переночували у готелі, а потім орендували квартиру. Та прожили у місті всього тиждень, хоча я навіть встигла стати на облік по вагітності. Розуміла, що Дніпропетровщина розташована близько до Донеччини та Луганщини. Я вмовила чоловіка їхати далі. Ми вирушили у бік західних регіонів України. 

Через затори дорога розтягнулась на чотири доби, зупинялись у знайомих, але одну ніч взагалі спали у автівці. Мені було погано у тих заторах, думала, що народжу там. Почались проблеми зі здоров'ям. Ми дістались Чернівців, заселились у квартиру знайомого. Через тиждень я опинилась у лікарні у патології. 

Почувалась погано. І морально, і фізично, і психологічно. Після обстрілу пологового Маріуполя кожен раз, коли спускались під час тривог у підвал, у голові одразу з'являлись ті фото. А потім… А потім звикла. 

Навесні 2022-го мені зробили кесарів розтин, на світ з'явились Емілія та Євангеліна. Або Ема та Єва, якщо коротко. Перші дні після народження все було як в тумані. Ночами не спала, кожні пів години годувала доньок. Взагалі для мене це було дуже тяжко. Коли виписалася з лікарні, стало простіше, бо там вже була допомога рідних. 

У мене постійно були думки про нашу квартиру, про війну… Знайомі почали кидати фото нашого будинку у Сєвєродонецьку, бачила, що там приліт, будинок частково зруйнований. Плакала. Дуже важко було усвідомити те, що мої діти залишились без нічого, навіть без будинку. Зараз ми живемо, а що буде завтра? Де ми будемо? Де наша дитяча з фіолетовими стінами та зайчатами, які тримають кульки? 

Але загалом після народження у мене не було часу на депресію. Сумні хвилини були, але ці напливи минали через постійні клопоти біля доньок. 

Нині дівчаткам вже рік. Мої манюні дуже різні: Єва — бойова дівчинка, бігає та кричить, Ема — спокійна, сама грається та всім посміхається. Зараз мені у Чернівцях відносно спокійно, але сирени все одно тривожать. Страх за дітей є постійно, він і вночі, і вдень".

Фахівчиня говорить, що перед народженим дитини потрібно підготуватись. Пробути з рідними чи знайомими, в яких вже є маля, щоб зрозуміти свою майбутню навантаженість. Зважити свої сили та можливості. 

"Якщо ми кажемо про депресію післяпологову, то одна із вагових причин для неї — це гормональний збій. Якщо людина раніше була нестабільна, мала емоційні гойдалки, була схильна до таких станів, то цілком ймовірно, що після народження дитини її стан погіршиться. Але! У період війни все по-іншому. Людина може бути навпаки гіперактивною або тривожною. А деякі українці настільки налаштовані на виживання, що ця симптоматика може бути навіть меншою. Тому що треба якось жити", — розповідає Елліна Карепова. 

За словами жінки, у час, коли українці живуть у постійних загрозах, не боятися —  не можливо. Постійна тривога — нормально в таких умовах. Потрібно зважати, наскільки вона вам заважає. 

"Якщо вже це про порушення сну, порушення життєдіяльності, то тоді дійсно є сенс звернутись до спеціалістів. Бо наша витривалість не назавжди. За два роки нервова система вже виснажена, їй потрібна підтримка", — розповідає Елліна Карепова. 

Що можна зробити молодим батькам, аби знизити свою тривожність? 

•  Все планувати. Наприклад, що робите або не робите під час тривог. Можна зробити перелік того, що берете з собою у бомбосховище, що потрібно взяти з дитячого одягу чи речей. 
• Якщо ви залишаєтесь під час тривог вдома, то потрібно для себе обґрунтувати це рішення. "Якщо батьки так вирішують, то напевно є важливі аргументи. Тоді це правильне для них рішення", — говорить Елліна Карепова. 
• Звертати увагу на психогігієну: скоротити кількість новин, наприклад, залишити один телеграм-канал з перевіреними фактами, де немає місця маніпулювання на емоціях.
• Давати собі час на відпочинок та перезавантаження.