Дев’ять тисяч, сльози і чорні дерева: як живе село на Херсонщині, що вийшло з-під води

Наталя Пелюшенко показувала нам Садове, щойно його затопило. Тоді на човні ми пропливали повз дахи її будинку й власного магазину, у який жінка вклала останні чотири роки життя. Разом зривали ягоди шовковиці з верхівок дерев, що ледь-ледь височіли над водою. І багато говорили про те, що попри все в цьому місці не опускають руки. 

"А оці килими ми якраз перед затопленням повимивали, вони тут, на подвір'ї, чистенькі лежали", — сміється Наталя, підходячи до згорнутих килимів. Попри "водні процедури", просякнуті вони тепер багнюкою. 

Це — подвір'я мами Наталі. Зайти в будинок зараз неможливо. Вода зруйнувала дах, який провалився просто в кімнати. Тепер двері зсередини підперті залишками стелі й поваленими меблями. 

Дім самої Наталі зараз стоїть з голими стінами та зірваною стелею. Все понівечила вода, тож тепер попередні ремонти не мають значення — місцеві мусять зривати зі стін розм'яклий гіпсокартон, знімати натяжні стелі й викидати меблі. 

"На таку кількість зруйнованих будинків нам банально не вистачає рук. Ми не справляємося. У нас дуже мало людей в селі і переважно це жінки, чоловіків дуже мало. Як це все відновлювати, ми не знаємо", — каже Наталя.

Жінка переходить з кімнати в кімнату. Весь її будинок тепер — "пуста коробка". Те, що раніше тут вирувало життя цілої родини, видають вишукані люстри, що висять на тепер уже голих дерев'яних балках. А ще залишки білосніжної плитки на кухні та ряд келихів біля раковини, що якимось чином вціліли. 

Коли виходимо на подвір'я, Наталя веде нас до картин, що розмальовував її син. Замість того, щоб бути на стінах, вони під парканом — там, де найбільше сонячного проміння і найбільший шанс висохнути. Наталя розповідає про реакцію сина на відхід води:

"Він перше, що запитав, «Мама, а як мої картини?». Малював котика, то котика ми забрали, а це ж були ще зовсім нові, деякі він не встиг навіть почати".

Трохи далі, теж під сонцем, бережно складені старі альбоми. Їх, каже жінка, жаль найбільше. Коли починає говорити про фотографії бабусь та дідусів, вперше за всю нашу розмову, не стримує сліз:

"Тут у мене були фотографії мого батька з армії, весільні фото батьків…Всі самі старі фото. Тепер немає нічого. Це пам'ять, яка дійсно дорога. І тепер її немає. Все лишається тільки в серці".

Наталя не одна, чию родинну пам'ять втопили росіяни. Біля воріт на вулицях та на подвір'ях видніються численні купи сміття — зіпсовані меблі, гори розм'яклих книжок та фотоальбомів, побутова техніка, дитячі іграшки та одяг. Все те, заради чого люди працювали роками, в одну мить стало нічим. 

Разом з Наталею йдемо до її односельця Олександра. Чоловік розповідає, як тепер готує їжу на вулиці, показує зігнилий город із повністю чорними молодими деревами, розповідає про прильот неподалік за два тижні перед затопленням. Говорить про все спокійно та буденно. Але щойно підходить до звалених докупи меблів, починає плакати. Олександр каже — у смітті опинились крісла, які він купив за великі для себе гроші. Крім них ще дивани, матраци та інші меблі. Чи вдасться відновити хоч щось, чоловік не знає. 

"Тут була кухня. А тут завалився підвал. Я прожив тут дев'ять років. Все самі будували, все самі робили. А тепер всі речі, які були, винесені на сміття. Нічого нема", — підсумовує чоловік. 

Він, як і Наталя, не має ані світла, ані газу, ані води. Просушити стіни чи якісь меблі не можна. Відмити більш-менш вцілілі будинки — теж. Як пояснює місцева влада, відновити електропостачання не можуть через постійні обстріли. 

Наталя говорить, що попри все, вона не виїжджатиме з рідного села, а буде відновлювати свій будинок і намагатися знову запустити бізнес. Жінка каже — більшість мешканців Садового дуже прив'язані до своїх домівок, і вона в тому числі. Навіть під час окупації жінка до останнього не хотіла покидати село, та все ж виїхала, що захистити від росіян свого сина. 

"Коли ти родом звідси, коли ти знаєш тут кожного, бо або ти ріс на очах у цих людей, або вони росли на очах у тебе, коли ти знаєш, хто як будувався і хто скільки вклав у це душі, стає дуже шкода. Хтось виїжджав за кордон, щоб потім щось тут будувати, щоб на старість було трошечки легше. А зараз просто в один момент у нас все забрали.

Мені здається, що я маю бути тут. Комусь я допоможу, хтось допоможе мені… Мені хочеться, щоб ми всі були єдині. Нам всім треба підтримка. Бувають моменти, коли хочеться, щоб тобі ніхто нічого не казав, а просто обійняв тебе, щоб ти відчув, що хтось є з тобою поруч. Тут не працюють слова", — говорить Наталя. 

Подекуди в селі досі стоїть вода. Що відбувається на окупованих затоплених територіях, достеменно невідомо. Проте ясно одне — у Садовому, як і по всій Україні, не збираються опускати руки.