“Не треба боятися — треба починати й робити”: історії жінок, які наважились відновити свій бізнес під час війни

Сьогодні жінки — одна з рушійних сил української відбудови й відновлення. Це бачать і наші партнери — зокрема, посольство Великої Британії в Україні запустило кампанію "Women in Recovery", аби підкреслити роль українок у відновленні країни — інфраструктурному, соціальному, економічному.

Українські підприємиці — жінки-титанки, які попри всі труднощі продовжують вести свою справу й підтримувати країну економічно. Коли починаєш власний бізнес, прораховуєш найменші ризики. Однак врахувати війну неможливо. Стикнувшись із нею віч-на-віч на окупованих чи прифронтових територіях, мусиш вирішувати зовсім інші проблеми, ніж ті, до яких готувався, а ще — стикатися з найбільшими страхами та викликами. "Рубрика" поговорила з трьома жінками, які попри все знайшли в собі сили відновити свою справу.

У чому проблема?

90% жінок-підприємиць зазначили, що війна в Україні мала вплив на їх бізнес. Переїзд у невідоме місто, спроби стати на ноги та фінансово забезпечити себе, страх за свою сім'ю і працівників — це лише деякі фактори, з якими стикаються власниці бізнесів. 

Вони часто почуваються розгубленими та самотніми, потребують підтримки як психологічної, так і фінансової, аби знову повернутись до власної справи. 

Яке рішення?

Українки беруть активну участь у відбудові та відновленні України, а своя справа — це вклад в її економіку та розвиток. Рівне залучення жінок до відновлення покращує майбутні перспективи України. 

"ВОНА хаб" — кар'єрний та бізнес-хаб, який допомагає жінкам, що переживають або пережили складні життєві обставини, відновити свою справу. Тут фахівці та фахівчині надають необхідну підтримку, забезпечують професійне навчання і консультації з розвитку та відновлення бізнесу. Тут завдяки підтримці донора проєкту — уряду Великої Британії — українські жінки, які через війну були вимушені покинути свої домівки, отримують підтримку та потрібні навички, аби відновити або розпочати власний бізнес. Хай на новому місці та з непростим досвідом — але з сильним бажанням рухатись уперед.

Як це працює?

Бердянськ — курортне місто в Запорізькій області. Кожного літа воно зустрічало сотні тисяч гостей палючим сонцем та водами Азовського моря. Аж поки взимку 2022 року місто не стало територією, під контролем російських військових. Більшість жителів виїхало, шукаючи безпечного місця. Однією з них стала Олена Грабовенко. Вони з чоловіком та десятимісячною дитиною переїхали з Бердянська у Дніпро до родичів.

"Ми виїхали з Бердянська через окупацію у квітні. Це було дуже складне рішення. Було страшно наважитись, ми не знали, як пережити цю дорогу. Поруч чутно Маріуполь, який кожен день розстрілювали", — згадує Олена.

У рідному місті жінка мала власний бізнес, якому в грудні виповниться шість років — пошиття іграшок-подушок на замовлення.

"У мене був асортимент з більше ніж ста класних іграшок та багато клієнтів. А все почалось з того, що якось тато подарував мені 500 грн на Новий рік і я відшила один екземпляр. Іграшки класно пішли, і так я почала свій бізнес з того, що відшивала персонажів з різних мультфільмів", — розповідає підприємиця.

Олена ділиться, що за шість років — жодного негативного відгуку: "Коли є індивідуальне замовлення, я питаю про бажаний матеріал, розмір, фактуру, як клієнт хоче, щоб це було. І часто кажуть: я вам довіряю, робіть, як ви хочете. І це для мене супер! Люди бачать з соцмереж, фотографій ці іграшки, їхню якість, їм подобається".

Коли почалось повномасштабне вторгнення, у майстрині зникло бажання шити через відчуття невпевненості у завтрашньому дні. Близько пів року вона не торкалась швейної машинки, але під Новий рік вирішила, що потрібно відновлювати роботу та почати з пошиття подарунків.

Посприяло цьому й те, що жінка відчула попит на її вироби. Навіть коли Олена з сім'єю були в окупації, до підприємиці надходили замовлення. "Я була дуже здивована, що зараз комусь потрібні іграшки", — зізнається Олена й продовжує: "З дому з окупації я вивезла дві швейні машинки. Одну з них я придбала у кредит за два дні до початку вторгнення. Я не хотіла її там залишати, тому що це оверлок (вид швейної машини, — ред.), про який я дуже давно мріяла".

Весною Олена запустила свій швейний лайфстайл блог, де розповідає, як іде до своєї мрії та надихає підписниць:

"Говорю: дівчата, саме зараз треба це робити, тому що іншого кращого часу не буде. Я збираю маленьку спільноту. У нас уже є свої жарти, меми, класний зв'язок".

Підприємиця каже, що таке рішення прийняла, бо після переїзду було самотньо, хотілось поділитись з кимось своїм шляхом. Водночас Олена зрозуміла: треба починати розповідати про свою роботу, адже "доти всі думали, що за іграшками сидить повноцінна команда швачок".

Якось Оленина психотерапевтка переслала їй новину про зустріч у "ВОНА хаб", і жінка наважилась прийти, хоча раніше ніколи не відвідувала такі заходи.

"Я прийшла у хаб, побачила, що є класний швейний рух, є жінки, з якими можна поспілкуватись — ось так ми познайомились. Я вже туди як на роботу ходжу. Хаб мене надихнув, тому що туди приходять, як мені здається, амбітні жінки, в яких є потужна мотивація і класні ідеї. Усі щось хочуть, і це класно знаходитись там, де є такі ж як ти", — пояснює Олена.

Жінка ділиться фразою, яку почула на заході від керівниці кар'єрного хабу Олени Кучерук і яка стала її лозунгом у нинішньому житті: настав час заявляти про себе. "Я весь час у тіні, щось там роблю, але не проявляюсь і не заявляю, що це я. Я зробила; так, це красиво, але мене не чіпайте. Ось Олена мені підказала правильний напрям, куди йти та що з цим робити", — пригадує підприємиця.

Саме зустрічі у "ВОНА хаб" надихнули і вмотивували жінку податися на пітчинг мікрогрантів. Так Олена змогла отримати кошти, на які придбала необхідне для шиття та блогу обладнання:

"Пітчинг став моїм першим публічним виступом, я дуже хвилювалась. А вже через три-чотири дні мені повідомили, що я та ще дві дівчини отримали грант. Це дуже підсилило мою мотивацію, я побачила, що це не фантазія — все можна зробити".

Олена ділиться: нове обладнання значно пришвидшило роботу, зробило її ефективнішою. "Коли ти шиєш на старій машинці, якій вже безліч років, то вона ледве строчить, як трактор. Новенька ж шелестить, швидко все робить та якісно. Ти тоді просто кайфуєш від роботи".

Наостанок жінка розповідає улюблену історію, яка мотивує її не зупинятись:

"Коли війна розпочалася, знайомі розповідали, що бачили вдома у своїх друзів мої іграшки — вони їх вивозили з собою. Коли люди евакуйовувалися, то брали з собою мої іграшки. У мене (в асортименті, — ред.) є котики-кубики, то вони їх з собою катали з країни в країну, з будинку в будинок. Я навіть не могла подумати, що вони такі цінні для людей. З ними пов'язані історії, посмішки, радість, задоволення — це герої, яких дуже люблять".

"Ми їхали містом, а воно зовсім пусте. Вимкнули вуличне освітлення, люди затемняли вікна, щоб світло не проникало крізь вікна. Проти тебе дев'ятиповерхівка стоїть, а там лиш двадцять квартир світиться. Заправки закриті, аптеки закриті,  все закрите".

Це — описи міста Добропілля, що на Донеччині, після початку повномасштабного вторгнення. 

Лариса Поліщук народилась і жила тут усе своє життя. Тут працювала, тут заснувала власну справу. Вона не планувала евакуйовуватись навіть тоді, коли чи не всі мешканці виїхали. Однак потреба у медичній допомозі переконала жінку спакувати речі, зібрати обладнання з підприємства та разом з чоловіком виїхати у Львів.

Свій бізнес Лариса почала ще в кінці 90-х — розповідає, як тоді помітила, що ніша текстильного декору пустує, й вирішила працювати в ній. Вчилась всього сама з нуля, брала участь у виставках, побудувала свій невеликий магазин, налагоджувала всі процеси.

"У мене маленький бізнес, команда із трьох дівчат, двоє із них працювали зі мною 15 років, а інша — 13. Ми одягали вікна і створювали красу. Наші вироби є у кожному садочку Добропілля, відшивали на музичні зали, готелі…" — ділиться жінка. У 2021 році підприємство отримало нагороду як найкраще підприємство України у своєму регіоні й у своїй галузі.

Лариса каже, досвіду було так багато, що вони зі швачками могли підібрати правильну довжину штор всього лиш за адресою, у якій проживали клієнти:

"Будинки в Добропіллі майже всі однотипні. Нам кажуть район — ми вже розуміємо який це будинок, яка там плюс-мінус висота. Коли людина казала завелику або замаленьку висоту, ми розуміли, що вона десь схибила в вимірюванні, радили поміряти ще раз і зателефонувати. У великому місті всі будинки різні, так уже не вийде".

Особливістю бізнесу було те, що в магазині клієнти могли самі всього торкнутися, або, як каже Лариса, "пощупати":

"Це наш сленг такий. Нас питають: а що, можна торкатись? А ми кажемо: беріть і щупайте! Беріть руками, пробуйте на дотик, роздивляйтесь, розгортайте, робіть, що хочете. Це дуже дивувало людей".

Коли ж приходили клієнти, які не були впевнені у виборі, вони могли оплатити відрізок з вітрини, випробувати його вдома. Тоді — повернутись назад і оплатити повну вартість, або ж забрати гроші. 

Однак у 2022 році все зупинилось. "Ми вивезли обладнання, дещо позалишали у магазині. Приходили люди, брали штори й казали: «Приготуюсь. Якщо мене вбʼють, то щоб було у чому поховати»". 

По приїзду до Львова, жінка не мала часу зупинятись: шила форму для ЗСУ, організувала навчання швейній майстерності для охочих, на початку об'єдналась з іншими жінками.

Лариса тепло розповідає про всіх, хто допоміг їй на цьому шляху. Одним із помічників став "ВОНА хаб". 

"Вони постійно запрошували кудись, пропонували навчання, психологічну підтримку. За підтримки дівчат я побувала в Києві на виставці, представляла їх. Це нова сходинка, зовсім інший досвід. Я ніколи не була на виставках як учасниця, а тут мені дівчата запропонували навесні поїхати та представити розроблені костюми". 

Окрім психологічної підтримки, у "ВОНА хабі" кар'єрна радниця підтримала з розширенням асортименту та розробкою брендингу. За словами Лариси, цінність "ВОНА хабу" в її житті тому, що фахівці допомагають їй дійсно дієвими порадами: "Тут не кажуть зайвого, а все те, що тобі треба знати й чути саме в цей момент. Я не знаю, як вони це відчувають. Бо ж коли говорять, то це саме те, що потрібно", — дивується Лариса.

Зараз Лариса створює нову колекцію текстилю, пішла на навчання оператора машинної вишивки, щоб вдосконалити свої вміння. Ділиться, що на новому місці має сприятливе для бізнесу й розвитку середовище, багато навчань, знайомств, ініціатив.

"У місті для жінок і бізнесу величезна підтримка. І не просто побалакати, а фінансово допомогти, дієвими порадами".

У листопаді 2022 року жінка частково відновила підприємство в Добропіллі. 

"Люди дуже чекали: кажуть, треба вікна закрити, рушники, ще щось, а вас немає. Коли моя менеджерка повернулась у Добропілля, здивувала мене, говорить: не повіриш, іду містом, і всі питають: а ви відкрились?", — посміхається Лариса.

Підприємиця мріє, що скоро настане перемога й вона зможе повернутись у рідне місто та розбудовувати бізнес там. А поки — продовжує працювати там, де є.

Коли всі довкола говорили, що, можливо, буде війна, Ольга до останнього не вірила, не була готовою. 

Вона добре пам'ятає перший день повномасштабного вторгнення — жінка зустріла його в рідному Запоріжжі. Прокинулась із незвичною для себе тривогою й поїхала в офіс. 

"Ми доробляли якісь роботи, слухали те, що говорить керівництво держави — що війна на декілька тижнів. І я жила цими декількома тижнями, взагалі не збиралась виїжджати з рідного краю", — пригадує Ольга.

Так минуло кілька днів. А тоді в один момент чоловік прийняв рішення евакуювати сім'ю. Ольга з дітьми лягали спати з розумінням, що вже завтра вони залишають рідне Запоріжжя.

"Я досі не можу дивитись воєнні фільми, де натовп відтягує людей. Бо так натовп відтягував мого чоловіка. Коли чоловік з татом, який пережив важку серйозну операцію, намагались передати мою дитину до мене, в евакуаційний потяг, натовп просто заштовхнув чоловіка всередину. Більше не було змоги спуститись вниз", — так Ольга розповідає про їхню евакуацію й останні миті в Запоріжжі.

Коли ж сім'я приїхала до Львова, жінка вірила, що це ненадовго — "на місяць-два". В голові їй засіли слова доброї колеги: "Ти маєш зібратися і не розкисати. Ти просто не маєш права розкисати, треба жити сьогодні й зараз".

"Я пам'ятаю її слова дуже добре, але зі мною сталась інша історія — я впала в той ступор, була дуже розгубленою і пригніченою. Були якісь роботи та договори, які розпочались до 24 лютого,  треба було все доробити, позакривати ці акти. Ми не знали, як буде працювати економіка. Ти просто жив на пороховій бочці, все змінилося", — пригадує жінка.

До великої війни Ольга працювала в консалтингу — у цю сферу воєнні дії в Україні "принесли тишу". Крім того, жінка разом із батьком мала сімейний бізнес — але і його потрібно було поставити на паузу. Усе це вкупі з раптовою евакуацією, відчуттям мінливості та нестабільності, тривогою змусили жінку переживати певну внутрішню боротьбу. А проте Ольга не опускала рук, волонтерила та думала, що робити далі.

Відповідь її знайшла сама — невдовзі чоловік Ольги познайомився з фахівчинями з "ВОНА хабу" — Катею та Яною. Жінка теж відвідала хаб, познайомилася з іншими підприємицями, зарядилася енергією:

"Там зустрілась з Катею і Яною. Для мене це стало ковтком свіжого повітря. Катя дуже енергійна — у неї все буде. Вона навіть думки не припускає, що може щось не вийти. Яна взагалі з мого регіону. Дівчата завжди на зв'язку, вони цікавляться, як у мене справи. І коли розповідаю про свої цілі та їх втілення, вони тішаться цьому більше, ніж я".

З допомогою "ВОНА хабу" жінка отримала можливість пройти декілька курсів, потрібних їй для того, щоб повернутися до ведення власної справи. Серед них, наприклад, — "Біотехнології" на базі Львівської політехніки. Саме він важливий для втілення мрії Ольги, адже вона працює у сфері сертифікації, де важливо знати технічні регламенти. Каже, проходила різні навчання, аби набратись нових вмінь та не впускати можливостей: "Не можна зайти до клієнта з нижчим рівнем, ніж у нього,  варто завжди бути на крок попереду".

Після безлічі навчань, рефлексій та з надійною підтримкою з боку сім'ї та фахівців хабу Ольга зрозуміла — пора діяти, адже найцінніше, що має зараз — час. 

Жінка каже, що тоді згадала, як важко було починати свою першу власну справу: як страшно набирати перших клієнтів, як інколи зовсім не розумієш процесів, де брати шаблони для договорів. Вона вчилась крок за кроком на помилках. 

"Тепер точно знаю, що не треба боятися — треба починати й робити, тому що у жодній сфері ніхто не починає професіоналом, ти ніколи не передбачиш абсолютно всі ризики. Спочатку ти дуже невпевнений, але коли починаєш робити, у тебе просто немає вибору розвернутись чи зупинитись. Ти мусиш впоратись. Це складно, непросто, це боротьба, у першу чергу, з самим собою. Щоб не було завтра, треба брати та робити сьогодні", — каже Ольга.

Жінка відкрила ФОП, консультує клієнтів з питань бізнесу та менеджменту, здобуває четверту вищу освіту і поступово рухається до втілення всіх своїх мрій:

"Зараз користуюсь тими навичками, які здобула на курсах від «ВОНА хаб». Наприклад, ми вивчали всі можливості продуктів Google, зокрема Google таблиці. Моя робота тепер у цьому плані набагато свіжіша та цікавіша для клієнтів".

Ольга вірить, що не варто чекати на кращі часи, діяти потрібно вже і зараз:

"Ти можеш будувати бізнес будь-де, неважливо, яке це місто. Ти завжди зможеш повернутись додому, коли це буде безпечно. Не треба «засинати», тому що життя пройде повз і ніхто нам не поверне той час".