Прибіг хлопчик зі словами: “мого тата вбили”. Історія окупації Бучі з перших вуст

Цю історію Владислави Любарець із Бучі ми записали у дворі дитячого садочку, який на майже 40 днів став прихистком для неї та її двох дітей. Сім'я Владислави була однією з десятків сімей, які пережили весь період окупації в Бучі у невеликому підвалі, вийти з якого означало потрапити під щільний обстріл окупантів.   

Ще перед спілкуванням маленький Женя, почувши, що мама починає говорити про війну, підійшов до неї і попросив обійняти. Це, каже Владислава, вже звична справа. Жені важко оговтатися від окупації. Для цього потрібен час.

Про те, що довелося пережити родині Владислави — у її історії з перших вуст для "Рубрики". 

"Батька забрали в полон — я не повірила"

Звати мене Владислава Любарець. Я — мешканка Бучі, народилася тут і дуже цим пишаюся. У Бучі було прекрасно до війни: зелене місто, люди сюди з радістю приїздили відпочивати. 

Я науковець, професор Національного педагогічного університету ім. Драгоманова, кафедра "Менеджменту, інноваційних технологій і соціокультурної діяльності". В мене діти інклюзисти, вони навчаються в спеціальній школі у Києві. Вони там цілий тиждень перебувають, а на вихідні я їх забираю. 24-го лютого мені зателефонувала директорка школи і повідомила, що дітей треба забрати з Києва. Це був четвер, я запитала, чому маю їх забирати о 5-ій ранку, і вона мені сказала, що почалася війна. Буквально через 10 хвилин я почула вибух. 

Ми живемо поруч з Гостомелем по вертикалі. Я зрозуміла по звуку, що підірвали якусь потужну будівлю. Я почала будити чоловіка, ми вибігли на вулицю і побачили зарево: було зрозуміло, що горить аеропорт в Гостомелі. Потім почалися вибухи за вибухами, пішли вертольоти, за ними летіли наші українські винищувачі. Тільки тоді ми усвідомили, що почалася війна. 

Чоловік поїхав у Київ забирати дітей. Добралися вони додому аж о 14-ій годині. Їх висадили на трасі, тому що таксист сказав, що далі не поїде. Ішли пішки і бачили навколо вибухи. 

Я була вдома з невісткою і з її немовлям, якому один рік. Ми втрьох поки чекали чоловіка з дітьми, всім дзвонили і говорили, що в нас тут бої. Мені всі казали: не панікуй, ти сієш паніку. Через дві години мені подзвонила сестра і сказала, що батько в полоні. Я не повірила. Він працює в Гостомелі і в нього була якраз зміна на цей день, а я не знала про це. Він цивільний, який обслуговує аеропорт. 

Вже пізніше він розповів, що їх захопили, військових взяли в полон, а цивільних закрили в бункері і над ними знущалися. Згодом їх випустили на вулицю і вони почали тікати. Були поранені. Тоді ще машини рухались по Варшавській трасі, то поранених підсаджували в ці машини, щоб довезти до бучанської лікарні. Батько сказав, що в нього забрали все: документи, речі. Тобто в чому їх затримали, в тому він пішки пішов до моєї сестри. Додому не пішов, бо забрали і ключі.  

Я почала дзвонити в Київ і казати, що вже росіяни беруть в полон людей, що почали знущатися над мирними мешканцями. Мені ніхто не вірив, новини ще цього не показували. І з кожною годиною вибухів було все більше. Ми почули, що вже почалася стрільба. Розуміли, що гинуть люди. З'явився страх. По новинах казали, що все буде добре, що не треба сіяти паніку. А на наступний день наше місто вже було окуповане. На жаль, в мене немає машини. Жоден транспорт не ходив. І я бачила на вулиці навпроти розстріляні машини. Я розуміла, що виходити спокійно не можна. А бомбити починало все більше і більше. 

Коли зайшли танки, ми зрозуміли, що місто в оточенні. З одного боку від нашого будинку — траса, а з іншого боку — садочок. Було видно, що стріляли хаотично. У будинках повилітали двері та вікна. Як тільки хтось виглядав з вікна, відразу йшла автоматна черга. 

"Прибіг 14-річний хлопчик зі словами: мого тата вбили"

У наших будинків немає підвалів, бо ми живемо біля залізниці. Тому люди з усієї вулиці прибігли в підвал дитячого садочка. Навіть були люди з Вокзальної — з тієї відомої вулиці, де було багато згорівшої техніки.  

Перший час ми якось пробиралися до будинків, знаходили їжу і зносили її в бомбосховище. Згодом постріли почали лунати постійно, і не було навіть хвилини тиші.

До нас почали потрапляти поранені люди. Вони розповідали, що навколо нас стоїть п'ять блокпостів. Із них — два блокпоста кадирівців.

Одного дня прибіг хлопчик. Йому 14 років, звати Юра. Він зайшов у підвал зі словами: "мого тата вбили". Це сталося на сусідній вулиці Тарасівській між будинками №3 і №1. Вони вдвох їхали на велосипеді, коли сказали, що нібито відкритий коридор. Вони вирішили провідати бабусю й дідуся. Коли вони їхали, по них почали стріляти — випустили автоматну чергу. Батька вбили трьома пострілами, контрольний був у голову на очах сина. Син спитав, чи може підійти до батька, на це йому прострелили плече. І був ще один постріл. Йому стріляли в голову. Але через біль після поранення руки він нахилився, капюшон опустився вниз, і куля влучила лише в капюшон, а не в голову. 

Ми надали йому першу допомогу, але медикаментів не було. Ми рвали одяг, одягом його бинтували, використовували, вибачте, жіночі прокладки. 

Ті чоловіки, які були з нами, провели його додому, щоб повідомити мамі, що така трагедія сталася. Через день до нас прийшла бабуся Юри і попросила, щоб чоловіки допомогли поховати її зятя. Коли вона пішла на той блокпост, щоб забрати тіло, їй відразу його не видали, сказали: немає старшого. Потім вона пішла ще раз і побачила гору застрелених чоловіків. Їй сказали "вибирай свого". Вона по ногах впізнала свого зятя і вони з ще однією жінкою на тачці привезли його у двір. 

Ходити містом тоді можна було лише жінкам і лише похилого віку. З молодими ви знаєте, що вони робили… І коли була ексгумація, приїжджали слідчі, експерти. То просили розкопати тіло тих же чоловіків, які закопували. Вони були свідками. 

"Воду пили з батарей теплопроводу"

Ми прекрасно розуміли, що варто було лише показатися на вулиці, нас відразу розстріляють. Росіяни любили казати: "снимем вас с довольствия". У нас не було ні води, ні світла, ні газу. Було дуже холодно, навіть сніг падав. Люди зі страхом виходили, облаштовували мангали і готували їжу. Рашистів це дратувало. Якось вони приїхали на танку і сказали: у вас 5 хвилин відійти від мангалів. Вони ці мангали зрівняли з землею.

Так само не можна було й набрати води. Один чоловік зранку подивився, що немає танка, вийшов на вулицю з баклажкою та собакою. І йому відразу вистрелили в лоб. Де був той снайпер, ніхто не знає. Чоловіка довго не могли забрати, тому що стріляли в ноги тим, хто хотів підійти. Таких випадків багато. 

До нас прибіг молодий чоловік, у нього був прострелений ніс. Він кричав, що його друга вбили. І він його закопав просто в лісі. 

Рашисти навіть з померлих людей знімали речі, золото, взуття. Було таке, що бачиш труп в одязі, а на наступний день — вже без одягу.

Ми говорили між собою, що сидимо в бомбосховищі, але це тільки назва. Насправді це звичайний підвал. Там мокра земля, каналізаційні труби і немає ні світла, ні води, нічого. Перший час у нас була їжа, потім нам треба було її знаходити. Дякуючи, що це дитячий садочок, то в кладовій були овочі. Коли овочі закінчились, то треба було виходити й шукати. Оце було найстрашніше. 

Спочатку у нас було 10 дітей. Трьом вдалося з сім'ями виїхати аж із третьої спроби. Решта — залишилися. Спочатку їли гарбузи, кашу дуже берегли, економили. Воду ми пили з батарей теплопроводу. 

Спочатку ми могли нагрівати воду, а потім вже було заборонено, і ми пили сиру брудну воду. Їжу ділили шматочками, все в основному давали дітям. Згодом люди почали хворіти. 35 днів — сиро, холодно. Я мила дітей на вулиці, бо там було тепліше, ніж у підвалі. У моїх дітей були пролежні, вони кашляли. У меншого часто йшла кров носом. 

"Найулюбленіший вислів мого сина: будьте обережні"

Через те, що за освітою я педагог, я розуміла, що треба створити умови, аби діти відчували режим. У мене Женя часто питав: зараз ранок, обід чи вечір? Тому що весь час було темно. Спочатку ми їх берегли і вони нічого не робили, а ми самі. Потім ми зрозуміли, що це гірше і почали брати їх з собою, щоб вони щось робили. Ми дозволяли їм з нами готувати їжу. Показували їм, як водичку прочищати через тканину. Тобто відволікали. 

Дитячих іграшок у підвалі не було, тому ми гралися в дорослі ігри, в нарди. Діти хоч і не розуміли, як правильно грати, але теж відволікалися. Коли була можливість зарядити телефони, то ми світили на підлогу і малювали на землі. 

Як би ми не старалися відволікти дітей, але вони нас чули, бачили поранених і  закривалися. Допомагало — обійнятися, спати разом, обігріти, щоб було тепло. 

А пояснювати нічого не треба було. Моя донечка Настя, вона матом не говорить, але каже, що "путін злодій", "путін чорт". Я їй цього не пояснювала. Просто діти чують наші розмови і виділяють основне. 

Але часом у їхніх дитячих словах більше мудрості ніж у нас, дорослих. У мого сина найулюбленіший вислів: "будьте обережні". Просто кожному, хто хотів вийти на вулицю, ми казали: будьте обережні. Ось так він це підхопив. 

"Коли прийшла тиша, подумали, що на нас скинули атомну бомбу"

Ще 29-го березня у нас поруч були танки. Ми чули зранку перекличку росіян. Потім танки починали гудіти, все це у нас під боком. А 30-го ми прокидаємось — не стріляють, немає техніки, немає вибухів.

Коли прийшла тиша, було найстрашніше. Ми обережно піднялися на другий поверх і побачили, що нікого немає. Ми подумали, що вони на нас кинули атомну бомбу. Тому вирішили не ризикувати і не виходити в цей день. Але наша українська допитливість все ж таки перемогла. 

31-го березня ми визирнули, побачили, що люди ходять і дихають, і тільки тоді ми вийшли. Рухатися боялися, бо знали, що може бути заміновано. Ще десь щось вибухало, можливо, тварини підривалися на розтяжках. 

Ми обережно дійшли до АТБ і побачили українських воїнів. Люди просто ридали від радості. Коли ми побачили цих військових, то в моєму житті такої щасливої миті не було. Цю радість можна порівняти мабуть лише з народженням дитини. 

Згодом почали потроху повертатися до життя. До будинків спочатку не заходили — не радили військові. До того ж наші будинки не були пристосовані до життя, було дуже холодно. Вдень ми там прибирали, заклеювали вікна, а на ніч знову йшли в наше сховище. 

Відголоски досі спостерігаємо. Якось перед Великоднем у нас тут поруч почалася стрілянина. Виявилось, що не всі росіяни виїхали. Кілька чоловік залишились пересиджувати у новобудовах. Діти в цей час гралися на майданчику. 

До того ж, дуже багато мінувань. Ми вже знаємо: якщо щось вибухнуло до 16-ї години, то це наші сапери, а якщо пізніше, то швидше за все хтось загинув…

"Мудрість, надія та віра завжди перемагають"

У мене болить серце за дітей, бо їм довелося це пережити. Ми коли перебігали з місця на місце, Женя впав, у нього носом і вухами йшла кров. Ми не могли зрозуміти, чи це від падіння, чи це тиск. Зупинили ліками, які були. Він втратив свідомість, а коли прокинувся, то побачив, що він в крові і дуже злякався. І Настя все це побачила і дуже злякалася.

Коли нас бомбили, у сховищі постійно сипався пісок зі стелі і потрапляв у їжу. Ми погано харчувалися. Плюс до всього нерви, у нас у всіх через це була нудота. 

Коли все це закінчилося, я плакала перші днів п'ять, а потім зрозуміла, що не можна, бо діти! Вони дивляться і треба діяти, адаптуватися, планувати. У мене є найголовніше бажання — займатися оздоровленням своїх дітей. 

Я буду робити все, щоб у них було нормальне життя. Вони дуже терплячі, мудрі та сміливі. А мудрість, надія та віра завжди перемагають.