Небайдужа

“Якщо ми сьогодні відступаємо, це не значить, що ми здаємось”: Віра Пасішнюк про волонтерство, банальні фрази і не-вигорання

У рубриці #Небайдужа представниця однієї з найбільших волонтерських спільнот країни "Будуємо Україну разом" Віра Пасішнюк

ПОПРИ ВСЕ. #НЕБАЙДУЖА МОЖЕ
"Якщо ми сьогодні відступаємо, це не значить, що ми здаємось"
Віра Пасішнюк про волонтерство, банальні фрази і не-вигорання

Кінець літа. Один із кінців країни. Саме той, який восьмий рік болить. Віра дивиться, як сірі хмари перетікають у глибини такого ж сірого Вуглегірського водосховища. Її рожева футболка і пшеничне волосся виділяються на апокаліптичному тлі.

Телефон. Телеграм. Груповий чат. Вона, як каже сама, "записує кружечок". Щоб зафіксувати себе тут. Зафіксувати ще один захід сонця на Сході.

А їй у відповідь: "Як у Надвірній могла народитися така фанатка Донбасу?"

За місяць ми з Вірою зустрічаємося в одній із львівських кав'ярень і обговорюємо — дійсно, а як? Я питаю про кількаметровий календар на стіні офісу БУРу (волонтерської організації "Будуємо Україну разом"), міністерську відзнаку "За розбудову країни" і про те, чи їй ще болить Майдан. І, звісно, ми говоримо про Схід.
"
Усі з мене сміються, що я туди тікаю. Може, й тікаю, але це для мене безпечне місце. Так стається, що в моєму світі моя безпека — на Сході. Де небезпечно по новинах. Може, це якесь викривлення після Майдану у мене.

Коли ти був там, усе не виглядало так страшно, як по телевізору. Дзвонили батьки і казали: «Алло, по Банковій пішли гранати, ви де взагалі?» А ми стоїмо і не розуміємо — вони про що?
Ще одна історія, що почалась з Майдану
Листопад 2013-го. Соцмережами починають розходитися дописи про прийдешнє перше віче на Майдані. Віра сідає у потяг в рідній Надвірній. Її проводжає тато. Купує дочці величезний снікерс і говорить, що дев'ять років тому їхали вони з мамою (на Помаранчеву революцію), а тепер їде Віра.

Там, на Майдані, дівчина буде разом із друзями з географічного факультету. Періодично їхатиме з Києва до Львова, але знову й знову вертатиметься назад. Тоді почнуться розстріли і з'явиться Небесна Сотня, серед якої опиниться близький друг Віри. Журналіст і студент того ж географічного Ігор Костенко. Хлопця посмертно нагородять званням Героя України, Вікіпедиста й освітянина року.

А Віра лишиться жити з цими спогадами і потребою продовжувати розпочате на Майдані.
"
"Життя продовжується. Я вважаю, що за Україну треба не тільки помирати, а й жити. Кажуть, що країна цінує тільки тих, хто загинув, і не цінує тих, хто живе. Часом я також із цим погоджуюсь і хочу теж про це говорити, що важливо цінувати тих героїв, що продовжують жити. Бо знайти в собі сили, щоб після цього всього повернутись до життя, — маленький акт героїзму. А деколи й не маленький.

Просто для мене оця пам'ять… Я з цього черпаю силу. Це ти, це частина тебе. Ти не можеш сказати «зі мною цього не було». Було. Я думаю, що важливо завжди пам'ятати. Мої дії в пам'яті. Для мене це не прості слова".
Дівчина говорить, що перший рік після Революції пригадує ледь-ледь. Вона захистила диплом, повернулася у Надвірну і якийсь час працювала у школі. Тоді поїхала у Слов'янськ разом з іншими волонтерами допомагати відбудовувати поруйноване війною. Так Віра потрапила в "Будуємо Україну разом" і лишається з БУРом вже п'ять років. Тільки тепер у зовсім іншій ролі.
"Ці п'ять років — шлях, впродовж якого з волонтерки я дійшла до операційної керівниці. Я іноді думаю: ага, п'ять років… Окей, ти була волонтеркою, тоді тебе запросили в команду. Окей, ти робила табори, після того тебе запросили в офіс у Львові, ти вже була грант-менеджеркою. Потім ти сформувала програмний відділ. Потім з'явилася нова можливість і ти теж за неї взялася".

Віра ненадовго затихає. Дивиться на потерті будівлі по той бік панорамного вікна і каже, що святкує свій перший ювілей з БУРом, і це для неї, мов холодний душ.

"У БУРу є гасло — якщо не я, то хто? І воно ніби так пафосно й банально звучить. Дуже гарно цим прикриватися, але часом ти сідаєш і думаєш: а реально, якщо не я, ну от хто?", — каже Віра і сама ж помічає — після власних слів її шкірою побігли мурахи.


"Якщо ми сьогодні відступаємо, це не значить, що ми здаємось"
З кінця травня 2021-го Віра — програмна керівниця БУРу. А сам БУР з 2014-го — проєкт, що почався з мети відновити пошкоджені російсько-українською війною будинки, а продовжився ціллю будувати не тільки споруди, а й мости зв'язку між українцями.

Охочі стати волонтерами заповнюють анкету. Обирають, на який із таборів хотіли б поїхати. Тоді на тиждень або два з'їжджаються зі всієї України й з-поза її меж у місті, де на них чекають різні об'єкти. Вдень волонтери малюють мурали, будують будинки, ремонтують квартири, облаштовують креативні простори, а вечорами влаштовують гутірки, дивляться фільми, гуляють містом і, найголовніше, пізнають одне одного.

Днями — будують стіни. Вечорами — руйнують кордони.

Про БУР Віра розповідала вже в десятках інтерв'ю. Я ж питаю, що в БУРі робить саме вона і хто така програмна керівниця Віра Пасішнюк?
"Може здатися, що я десь на задньому фоні і стараюся робити все, щоб все у всіх ставало трошки кращим. Стараюся десь щось вчасно зупиняти, щоб люди трохи більше берегли себе.

БУРу зараз сьомий рік. А це для всіх організацій такий ключовий і переломний момент. Ти або вистоюєш і тоді йдеш далі, або розумієш, що ваша місія закінчена. Іноді важко. Наприклад, люди вже не ті, навіть контекст у країні змінився.

Мої основні задачі — оптимізація роботи й управління людьми, щоб вони добре робили свою роботу. Ми стараємось зараз дійти до того, щоб робити те, що ми любимо і у що ми віримо".

Тоді починаємо про втому. Віра говорить — усі втомлюються, але багато вже зроблено, а ще більше треба зробити. Тож зупинятися через втому точно не варіант.



"
"Тут важливо знайти якийсь баланс, що ми втомилися, але сьогодні я трошки менше втомилася, тому ти відпочинь, а я попрацюю. Але завтра ми міняємось. Тільки треба відверто про це поговорити. Бо всі надіються, що хтось щось зробить і все злетить.

Не завжди вистачає сил сказати, що тут ми зупиняємось, бо ми більше не можемо. Ми дуже хочемо, але ми не можемо. Зупинятися важко…

Це ще одне, чим я намагаюся займатися зараз — зупиняти в певних моментах себе, аби допомагати зупинятися людям, які самі це не можуть зробити. Якщо ми сьогодні відступаємо, це не значить, що ми здаємось. Деколи ми відступаємо, щоб перевести подих і потім за пів року зробити квантовий стрибок"
Займати одну з керівних посад не входило у Вірині плани. Вона розуміла важливість цього кроку і довго вагалася. Така робота завжди про зміни й рішення. Саме прийняття рішень і є чи не основною відповідальністю дівчини. І заодно лейтмотивом її першого літа на цій посаді.
"Якісь робочі моменти я часто переношу на ситуації в горах. Бо у людей там є кілька типів поведінки. Інколи ти приймаєш рішення зупинятися, бо ти чекаєш групу. Або ти кажеш, що не хочеш підійматися, бо це не в пріоритеті. Або ти кажеш, що хочеш дійти до вершини не тому, що тобі важливо просто дійти до вершини, а тому, що важливо дійти зі всіма.

У моєму інфопросторі останні місяці взагалі дуже багато витає про прийняття рішень. І про те, що їх немає правильних чи неправильних. Вони є прийняті і неприйняті. І все. Всі мої дії цим наповнені. Треба пам'ятати, для чого це. Шоб шо? Ми зараз на роботі так жартуємо — шоб шо? Якщо ти пам'ятаєш оце своє «шоб шо», ти маєш мотивацію".
Про міністерську відзнаку і для себе, і для батька
Наприкінці червня всіма соцмережами БУРу та його команди розносяться радісні дописи — їхня Віра отримує міністерську відзнаку "За розбудову країни, розвиток волонтерського руху і сприяння Збройним силам України".

Сама Віра на цей момент вже про все знає. Вона встигла і поплакати, і посміятись, і почати потроху приймати це. СММ-ниця пише їй у чаті й просить сказати кілька слів про нагороду. Віра випалює перше, що спадає на думку:

"Я відчуваю, що мої сини вибачать мені, що світ на них так довго чекав".
Коли розмовляю з Вірою, питаю — як воно, отримати таку відзнаку? Дівчина зізнається, що була проти подання своєї кандидатури. Тоді довго думала й намагалась усвідомити, чим ця нагорода є саме для неї.

"Знаєш, ми наче потрапили у якийсь капкан із цим. Типу, якщо тебе нагороджують, це не важливо, це все дурниці. Я теж знаю, що для мене це не так важливо, бо для мене нічого не зміниться.

У мене тато завжди сміявся, що мріяв мати орден праці. Коли ти просто багато працюєш. Тобі за це немає ніяких поблажок чи премій. Квартири не роздають. Але він у мене такий трудяга. У нас прізвище Пасішнюк і він завжди каже, що ми як джмелі або бджілки.

Ніяких радянських орденів у нього, слава Богу, немає. Але я, напевно, отримую цю відзнаку й за нього"

Віра посміхається. І веде свою розповідь далі. Каже: про отримання відзнаки дізналася від знайомого, який першим привітав у Інстаграмі. Тоді зайшла на сайт. Прочитала положення. Заплакала. "Я, знаєш, люблю оце розплакатися. Зазвичай не на людях, але буває по-різному", — сміється Віра. Я сміюся разом із нею. Далі вона каже:

"Для мене це почалось все у 13-му році, коли почався Майдан, і я ж точно про це не думала. Як ми не думали, що зараз почнеться війна. Потім ще раз прочитала постанову, знову розревілася…

Я просто знаю, що люди, які мене читають в соцмережах чи просто знають, якби могли, дали б мені точно цю відзнаку. Я просто думаю, що це не дав мені президент чи конкретний міністр з конкретним прізвищем. Це державна відзнака. Від мого народу. І я знаю, що не всі мене знають, не всі розуміють, що я роблю. Але якщо, наприклад, якась людина щось робить через мене, то я знаю, що, можливо, саме вона за мене і проголосувала"
"Просто побути там"
10 липня — Вірин День народження. Цьогоріч вона зустріла його в Маріуполі. Не через відрядження, табір чи щось термінове. Через бажання просто побути там. Запитую, як часто вона "тікає" на Схід. Сміється. І починає з того, що сподівається в найближчі місяці потрапити туди знову, тож може передати Донбасу від мене привіт. Відповідаю, що давно там не була і передати привіт таки мушу.

"Це можуть бути якісь робочі відрядження. Деколи мені просто як Вірі Пасішнюк треба поїхати, і я їду. Просто побути там. Я можу нікому не зізнаватися, що поїхала не по роботі. Мені просто важливо бути там. Я так цього року зробила на день народження.

Коли я перший раз поїхала, мене питали, як там на Сході. І я розумію, що ти не дуже поясниш весь спектр усього, що відбувається. То я казала, що просто буду купувати людям квитки на потяг, щоб вони мали цей досвід.

Я на Сході зустріла своїх людей. Стіни то є стіни, а ти їдеш до людей. Зрештою, Майдан стався через те, що нам казали, що хтось десь не такий. А виявилося, що ні. І музику ми слухали в дитинстві однакову, і серіали дивилися однакові. Є якісь моменти, які для мене там були дивні і зараз. Я досі дивуюся, коли думаю про те, що, наприклад, там не було книжок українською з географії. Але я сама цього раніше не знала і судила по тому, який маю досвід"

Ще якийсь час говоримо про Донбас, БУР, поїздки за кордон і те, як країна проживала перший локдаун. Віра каже, що попри суворі обмеження майже всі табори відбулися. Десь пізніше, десь із меншою кількістю волонтерів, але відбулися. "Ми тут країну будуємо", по-діловому говорить Віра і стає ясно — такі дрібниці великих будівельників своїх країн не зупиняють.
БЛІЦ
Твоя улюблена книга?
Я завжди говорю "Маленький принц" і знаю, що це дуже банально. Але я на карантині минулого року перечитала його ще раз. Вже не знаю який раз. Мені вже було 28. А вперше ми читали його в п'ятому класі. Я думаю, це через те, що коли ти кожен раз її читаєш, ти читаєш її як вперше. Ти знаходиш у ній відповіді на запитання, які тобі потрібні в цей момент.
Твій улюблений музичний гурт?
Тартак. Для мене було великим стресом, коли Положинський пішов з гурту. Я переживала з ними своє дорослішання з п'ятого класу. Він завжди був на фоні.
Улюблена пісня, яку виконує не Тартак?
Я колись, за царя Гороха, дуже любила "My Happy Ending" Авріл Лавін. Я недавно якось її згадала і зрозуміла, що дуже любила в школі.
Що для тебе Львів?
Я недавно питала себе, чи я почуваюся тут як вдома і чи це те місце, де я хочу жити. Думаю, що Львів — це моє дорослішання. Тут було моє становлення. А якщо щось таке банальніше, то для мене Львів — це друзі.
Авторка: Марія Смик, "Рубрика"
Фотограф: Микола Матвіюк
Пошейрити
Опубліковано автором
Марія Смик
Теги: Волонтерство Гендерна рівність Громадянське суспільство Жінки
Thursday September 16th, 2021 14:15

Свіжі дописи

  • Кейси

Як громадському сектору побудувати якісну співпрацю з відповідальним бізнесом: кейс із проєкту “Мужні духом”

Через військові дії частина реабілітаційних закладів в Україні постраждала чи була знищена. Крім цього, бракує… Читати більше

Wednesday April 9th, 2025
  • Що відбувається

Як не стати витратним матеріалом для ФСБ: поради для підлітків та їхніх батьків

Яким чином російські агенти залучають українських дітей до терактів і диверсій, як спілкуватись в родині,… Читати більше

Wednesday April 9th, 2025
  • УрбанРубрика

Не лише фінансова допомога, а комплексні рішення: можливості для українських міст

Українські міста постають перед величезними труднощами у відновленні своїх інфраструктур та економік. Багато з них… Читати більше

Friday April 4th, 2025
  • Корисне

Як потрапити на підхоже місце у війську: досвід та поради військових та рекрутера

Українське військо потребує людей, але не завжди охочі долучитися до війська знають, де і як… Читати більше

Friday April 4th, 2025
  • Корисне

Альтернатива каві є, і не одна: ми зібрали їх усі у цій статті

Не просто “виживати”, а й бути бадьорими без кави — цілком реально, переконують фахівці зі… Читати більше

Friday April 4th, 2025
  • УрбанРубрика

Як “Файне місто” змінюється: у Тернополі реалізують портфоліо проєктів для “зеленої” трансформації

Тернопіль впроваджує інноваційний “портфоліо” підхід до міського розвитку, обравши курс на “зелену” трансформацію. Цей досвід… Читати більше

Thursday April 3rd, 2025

Цей сайт використовує Cookies.