Віктор Поляренко: про “дискотеку” в окопах і силу духу

Віктору Поляренку зараз двадцять. Хлопець родом з Олександрії (Кіровоградської області), де й навчався на тракториста в професійно-технічному училищі. До початку повномасштабного вторгнення Віктор, як він каже, був “простим дев’ятнадцятирічним хлопцем із вулиці”. Часто відпрошувався на роботу до столиці, щоб заплатити за навчання. Та після 24-го лютого він став на захист Києва й після звільнення міста пішов в Українську добровольчу армію, із якою опинився на передовій на Херсонщині. За пів року Віктор підписав контракт із 95-ою десантно-штурмовою бригадою.

English version here

Цьогоріч, 25-го січня, Віктор брав участь у штурмі Червонопопівки, що на Луганщині.

"Ми були як сліпі без аеророзвідки. У нас зав'язався бій, прямий контакт, який тривав 9 годин. Почалася «дискотека» — нас гарно бомбила артилерія, а потім обстріляли два російські безпілотники. Хтось загинув. Майже всі отримали поранення", — розповідає військовий.

Через ворожий обстріл Віктор втратив ногу. Побратими евакуювали його на двох автоматах, допоки не затягнули на БТР з іншими пораненими. Що було далі того дня, Віктор пам'ятає погано.

"Мене одразу евакуювали в Краматорськ. Там мені зробили першу операцію і вже на другий день, 26-го січня, я був у госпіталі в Дніпрі. Через якийсь час мене відправили у Київ. Там вже лікарі робили багато операцій, намагалися врятувати коліно. І їм вдалося", — говорить Віктор.

Та й київська лікарня не стала фінальною точкою реабілітації. За кілька місяців бійця відправили до Львова. Там Віктор Поляренко отримав нагороду "За мужність" III ступеня, яку йому вручив особисто президент Володимир Зеленський. А після цього — нова лікарня. Тепер вже у Трускавці.

"Там ми просто лежали в палатах, допитувались у лікарів, як можна отримати протези. Але швидко стало ясно, що людей, які втратили кінцівки, занадто багато і держава сама не справляється з такою кількістю тих, хто потребує протезів. І я, і інші хлопці, які лежали в Трускавці, почали самостійно шукати можливості отримати протези", — ділиться хлопець.

Захисник швидко зрозумів — сама держава не справляється з кількістю поранених, тож потрібно йти і до благодійників

Згодом Віктор потрапив на програму протезування від Уряду Естонії та Благодійного фонду BGV. Так на своє двадцятиріччя він опинився в лікарні у Таллінні. В Естонії захисника почали активно готувати до протезування. Разом з фахівцями він щоденно розробляв м'язи ніг та звикав до нової кінцівки — вчився ходити, правильно спиратися на ногу й підійматися сходами.

"Звісно, було важко перебувати далеко від дому. Бути за кордоном в лікарні, а не на відпочинку, досить сумно. Проте там, в Естонії, було прекрасне ставлення. З понеділка по п'ятницю щодня приходив фізіотерапевт, разом з ним я займався в залі, гуляв поблизу лікарні, робив різні вправи. Ставати перший раз на протез було незвично. Спочатку без милиць було незручно, але це питання часу. Скоро я вже матиму можливість повноцінно рухатися", — каже Віктор.

Через місяць військовий повернувся додому. Там його зустріла сім'я — мама, тато й бабуся. У рідних стінах Віктору стало легше. Він уже майже адаптувався до протеза. Тепер військовий виходить на прогулянки, відпочиває й займається спортом.

Щодо свого майбутнього Віктор не певний, адже через ампутацію він тепер не зможе продовжувати службу в лавах ЗСУ. Хоч і донедавна планував працювати військовим інструктором.

"Мені сказали забути про військову форму, але я не падаю духом. Думаю, в майбутньому займуся бізнесом".

Майбутнє хлопця нині залежить від його реабілітації

Серія матеріалів "Обличчя сили" була створена в межах спецпроєкту українського Благодійного фонду BGV й медіа рішень "Рубрика" як спосіб висловити вдячність Естонській Республіці за системну підтримку і з великою надією на продовження програми з протезування українців. Підтримати протезування українських захисників ви можете за посиланням ТУТ. Ваш внесок піде на покриття логістичних витрат для учасників програми.