Від "Макдональдсів" до арсеналів. Як працює єдиний в Україні військовий проектний інститут
Розмова з очільником унікального державного підприємства
Центральний проектний інститут Міністерства оборони України – фактично єдиний вузькопрофільний заклад з проектування споруд оборонного й спеціального призначення. Ця установа в усіх відношеннях є унікальною. Мало хто з українців знає чи пам'ятає, що приблизно 300 ресторанів швидкого харчування «Мс Donald's», починаючи від найпершого у столиці, є проектною роботою ЦПІ, як і завод «Соса – Соla» під Києвом – один з найбільших у Європі. Світовим визнанням фаховості колективу інституту стала вдала участь у будівництві бразильського космодрому «Алкантара». Тут же проектували багато об'єктів військового призначення, житло для військових, а після початку російської агресії – оборонні укріплення, нові арсенали і склади. Про непросте, але насичене минуле, найцікавіше зі здобутків та про сьогоденну роботу ми поговорили із директором ДП МОУ ЦПІ Олегом Приймачуком, який тут працює 31 рік поспіль, з яких 23 – в іпостасі очільника.
СИСТЕМНИЙ ПРОФЕСІЙНИЙ ПІДХІД – НАЙКРАЩІ ЛІКИ ВІД БРЕХНІ НА ВСІХ ЛАНКАХ ПЛАНУВАННЯ
– Олегу Михайловичу, напевно вашу установу багато колег у світі й досі асоціюють із бразильським космодромом, одним із найвидатніших дітищ інституту?
– Напевно, що так. Ця історія розпочалася 15 років назад, коли тодішній президент Леонід Кучма підписав угоду із урядом Бразилії про спільне будівництво й використання космодрому «Алкантара». Його цілком логічно збиралися розмістити, хоч і серед джунглів, але у місці, розташованому майже на екваторі – надзвичайно вдалій та економічно виправданій локації для космічних стартів. Це дозволяло б українській ракеті-носію «Циклон-4» виводити на орбіту більшу корисну вагу, ніж, наприклад, з Байконуру, де така ефективність старту нижча понад, як на третину.
Так виник потужний коопераційний і партнерський конгломерат десятків учасників від двох країн. І те, що ЦПІ довірили увійти до його складу, було як визнанням, так і викликом. Адже далеко не кожній, навіть дуже знаній проектній установі, доводиться братися за таку справу. І нам все вдалося виконати, бездоганно пройшовши держекспертизу в Україні та Бразилії.
– А в чому ж тоді полягав виклик?
Тоді у нашій царині якраз відбувався технологічний бум – з'являлося сучасне програмне забезпечення, яке дозволяло підняти якість та швидкість будівельного проектування на небачену доти висоту. Щоб бути конкурентно спроможними, потрібно весь час перебувати у відповідному тонусі. І ми теж дуже вчасно взялися за опанування комплексу ВІМ-технологій. Це допомогло нам спроектувати космодром практично з нуля. Певну роль відіграло й те, що за фахом я військовий інженер ракетно-космічних комплексів і пройшов хорошу практику служби в Капустіному Яру й на Байконурі.
Бразильський проект підкинув нам багато головоломок – треба було під землею розмістити такі складні речі, як приміщення заправки ракетоносія, а також стартовий комплекс. Коли ми отримали всю вихідну інформацію до проектування, її обсяг виявився реально космічним! Потрібна була нова комп'ютерна програма для її опрацювання, бо тогочасні нас не влаштовували. Зупинилися на програмному комплексі автоматичного 3-D проектування Autodesk Revit. Фактично це інформаційний модулятор будівництва (Building Information Modeling, або BIM – Авт.). Він чудово підходить для командної роботи над складними, багатоелементними об'єктами. Вартість комплексу становила близько 60 тисяч доларів. Іще треба було, аби кожний блок спеціалістів навчився праці на ньому. Бо і архітектори, дизайнери, інженери, проектувальники несучих конструкцій та інші мали упевнено й сумісно володіти програмою, яка ніби «зшиває» доробки різних ділянок проектування. Наші фахівці навчалися по три місяці – і за це треба було заплатити, бо в Україні ми стали піонерами. ВІМ-технології допомогли видати 12,5 тисяч листів А1 проекту космодрому всього за 5 місяців. І скоротили час проектування на третину. Але відсутність гарантованого фінансування загальмувала реалізацію бразильського проекту приблизно на 3 роки.
– Тобто інститут мав гарно заробити у фінансовому й іміджевому планах?
Так, але показове інше – те, що Україна вже тоді змогла відмовитися від послуг проектних установ РФ, повіривши у власну спроможність. Структура проекту була така: генеральним конструктором став гендиректор КБ «Південне» Герой України нині покійний Станіслав Конюхов. Бюро розділилося на два табори. Один говорив: давайте замовимо будівничий проект Росії, тому, що там є два інститути, які проектували космодроми на зразок Байконуру. Інший табір сказав: у нас є ЦПІ і там усе зроблять. Росіяни зрештою відмовилися й ми нічого не втратили, бо нічого не боялися. Бо наш інститут, починаючи з 1970-их, проектував усю інфраструктуру розміщення ракетно-ядерної зброї стратегічного призначення в Україні (43-ї армії РВСП – Авт.). Ми мали хороший бекграунд у цій темі. Намагаємося йти в ногу з прогресом. Одними з перших – понад 20 років тому – перейшли на карткову систему оплати праці. Під проект космодрому зробили кімнату телекомунікації з усіма його учасниками в Україні й Бразилії. У захищену електронну «скриньку» сходилася вся відпрацьована документація і креслення. Лише від «Південного» отримали 900 сторінок вихідних даних по 57 системам управління космодромом, які мали врахувати!
Головне в такому проектуванні – системний професійний підхід. Це найкращі ліки від брехні на всіх ланках планування, а потім і публічного оприлюднення обіцянок про введення в експлуатацію значимих для держави об'єктів. Якщо в одному проекті працює кілька учасників – достатньо одному збрехати, перебільшити свої можливості, як усе покотиться у прірву. Або неймовірно здорожчає. Приміром, більш ємкого проекту в СРСР, аніж «Буран-Енергія» не було. У нього заклали колосальні кошти – 5,1 млрд рублів! Будівництво почали у 1979-му, а закінчили 1986-го, коли відбувся перший запуск. Але в процесі будівництва його вартість зросла приблизно удвічі.
– А які іще проекти для ЦПІ є етапними?
Інститут був головним проектувальником у процесі ядерного роззброєння в 1990-ті. Знаково, що у вестибюлі ЦПІ підписали угоду з урядовою делегацією США про надання першого мільйона доларів. Довелося двічі їздити у Балтимор, аби захищати наш проект. Наші розрахунки американці перевірили на своєму полігоні, й тільки потім підписали договір із Києвом. Долучалися ми і до відомої епопеї зі сховищем відпрацьованого ядерного палива в Чорнобилі. Перед тим французи тут напартачили, набудували дещо «не те». І нам по новому довелося все проектувати, підписавши контракт із американцями, пройшовши 12 спеціальних державних експертиз. Із американцями легко працювати: вони дають можливість повністю розписати графік проектних робіт. І ми виконали все відповідно до останнього пункту угоди, хоча існувало чимало колізій – із новою технологією ми вклинювалися у французьку розробку. Треба було розмістити інше обладнання в існуючу архітектуру. А ще у нашому багажу – нова амбасада Білорусі, станції далекого стеження за космічними об'єктами, центри керування повітряним рухом в Дніпрі й Сімферополі, медичні центри, школи, житлові комплекси, мережа ресторанів швидкого харчування «Мс Donald's», починаючи від першого у столиці, облаштування острова Зміїний в Чорному морі з використанням нетрадиційних джерел енергії, завод «Соса-Соla» у Великій Димерці – лише невеличка частинка здобутку інституту. У Віті Поштовій під Києвом запроектували Центр миротворчості та безпеки для Національної академії внутрішніх справ, центр підготовки Сил спецоперацій – у Бердичеві, зробили багато хорошого у цьому плані й для СБУ, розробляємо проекти для прикордонників, Національної гвардії, і нові частини ЗСУ. Не вистачить місця, аби все згадати!
Будівництво «Зали пам'яті» на території Міністерства оборони України
АРСЕНАЛЬНА «РЕВОЛЮЦІЯ»: БОЄПРИПАСИ І МИРНІ МЕШКАНЦІ НАДІЙНО ЗАХИЩЕНІ
– А ось саме зараз над якою актуальною тематикою працюєте?
Прикладом успішного системного підходу ЦПІ до планування є дуже цікаві і потрібні іще «вчора» об'єкти Міноборони. Це три арсенали. Торік у грудні міністр оборони підписав наказ про те, щоб 1 квітня 2018-го (термін погодили з інститутом) я поклав на стіл проектну документацію на будівництво нових складів загальною вартістю 1,25 млрд гривень. Термін проектування відповідно до всіх нормативів мав бути 8,5 місяця. Ми ж зробили за три. Причому спроміглися пройти експертизи. Це результат вдалого розрахунку ресурсу й роботи моїх колег у дві зміни.
У цьому проекті я напряму працював із Генштабом і міністром. Сподіваюся, там результатом задоволені. Окрім підготовки якісного проектного кейсу ми ще й добряче зекономили. Цей кейс ми оцінили у 10,5 мільйона гривень, а державна експертиза – у 23 мільйони. Так вдалося зберегти понад 12 мільйонів гривень для держави.
У Калинівку ми зайшли пізніше через тривалий час розмінування і неможливість виконати вишукувальні роботи. Але і тут вже є проект на 10 споруд, який пройшов експертизу. Вартість будівель всіх трьох арсеналів сягає 4,5 мільярдів грн.
– Які рівні безпеки ви закладали в ці об'єкти?
В Україні зберігається величезна кількість боєприпасів до звичайних видів озброєнь (близько 400 тис. тонн – Авт.), переважно радянської доби. Через об'єктивні причини їх часто складували просто на землю. Держава майже не опікувалася проблематикою і тільки зараз пішло певне фінансування укріплення живучості складів та арсеналів.
Я переконаний: після реалізації наших проектів жителі навколишніх населених пунктів зможуть спокійно почуватися незалежно від того, на якій вони відстані мешкають від тих складів. Інститут має величезний досвід проектування захисних споруд. За суттю це будуть міцні «кокони», основа яких – залізобетонний монолітний каркас, розрахований на ударну вибухову хвилю, що діє з навантаженням до 5 тонн на квадратний метр. Зауважу: ядерний удар діє із тиском 20 тонн на метр квадратний. До того, цей каркас обвалований землею товщиною мінімумом 1,5 метра. Споруди конструктивно розраховані на прямі влучання практично всіх видів звичайних озброєнь. Навіть якщо щось трапиться всередині сховища, його залізобетонна «шкаралупа» не даватиме розлітатися боєприпасам.
Всі наукові й технічні розрахунки доводять: ЦПІ заклав нормальний запас міцності і захисту. Крім того, осучаснено систему охорони периметра арсеналів, яка зможе виявляти БПЛА та запобігати можливим НП природного і техногенного характерів. Ми свою роботу виконали, вже пройшли торги і почалося будівництво.
– Тобто, наскільки я розумію, оборонне відомство тепер завантажує роботою на повну?
Я відповім дещо здалека… Ми переживали важкі часи. Станом на початок 2014 року докотилися до того, що лише 3% від усіх виконаних нами проектних робіт були замовленням Міноборони. Але ми вижили, розвивалися, жодного разу не затримавши зарплату людям. Зберегли фонди, трудовий колектив.
– І що тепер, легше стало в останні роки?
Я б із задоволенням прийняв би 100% завантаження від Міноборони, якби мав планові завдання на тривалу перспективу. ЦПІ слабко залучений у стратегічне планування, хоча дуже хочемо. Система тендерів вибиває нас із цього списку, проте ситуація помітно краща. Проблема в тім, що приватні структури проектують все житло, казарми, їдальні тощо у частинах і підрозділах різних видів. І нас там майже немає. Те, як відбуваються тендери, нерідко призводить до того, що виграють ті, які пропонують найнижчу вартість робіт. Але цю практику треба вдосконалити, бо очевидно, що страждають якість та терміни виконання проектування, а потім і будівництва. От, за три тижні у 2014-му ми зробили проекти ВОПів, але їх неякісно виконали. Досі триває слідство. Через обласні структури Мінрегіонбуд узяв функцію контролю й авторського нагляду в тих проектах. Нас туди не допустили. Якби ми контролювали, то ніколи не відбулося б того, що там «закопали» у землю. Це безгосподарність, несистемне, непрофесійне планування.
Я не хочу зайве рекламуватися, але зважте, що за останні 10 років ЦПІ МОУ приніс державі понад 25 мільйонів доларів! І це 180 чоловік заробили на своєму ентузіазмі й досвіді.
БУДЬ-ЯКИЙ КОСМОДРОМ – БЛІДА ТІНЬ ТІЄЇ ВЕЛИЧІ, ЯКУ МАЄ ПРОЕКТ «ЗАЛИ ПАМ'ЯТІ»
– Я чув, що інституту доручили проектувати величну Залу пам'яті, яку натепер активно будують на території Міністерства оборони?
Нам потрібно розвивати нову українську культуру мілітарної пам'яті. І я пишаюся, що цей меморіал у своїй уяві, а потім – у паперах і розрахунках народили саме ми. Адже щоб засісти за роботу, треба було спершу подумати, а що ми наслідуємо з історії, як відобразимо день сьогоднішній, і як вже це висловити в архітектурі доступно, публічно. Це фактично перший великий проект меморіального віншування нової війни України за незалежність.
Знаєте, коли міністр запропонував зайнятися цим проектом, реалізувати його ідею і задум «Зали пам'яті», в мене по тілі поповзли мурашки. Навіть наш проект космодрому був блідою тінню тієї величі й відповідальності, що випала на нашу честь – вшанувати подвиг українських героїв та звитяжців!
Те, що ми запроектували, є унікальною монументальною композицією, якої немає в жодній силовій структурі, більш того, навіть закордоном не у всіх партнерів щось подібне є… Я маю, повірте, значний професійний та людський досвід. Але «Зала пам'яті», напевно, справді епохальна річ. Мене зрозуміє будь-який будівельник чи архітектор. І ви б бачили, як я був спантеличений позицією міськадміністрації Києва щодо долі цього проекту. Упродовж 4 місяців столичні урядники не давали дозволу на будівництво, вигадавши зневажливу «легенду» цьому проекту. Мовляв, ми будуємо МАФ – малу архітектурну форму! Буцімто відповідно до містобудівних норм там не може бути капітальної споруди. Хоча містобудівна рада могла легко зробити виняток. Так ми згаяли час…
Степан Тимофійович зауважив: це не має бути капличка, чи пов'язана із релігійним культом композиція, а наповнена світлом і енергетикою споруда – із відчуттям світлиці, винятково тріумфальна, але й не схожа на мавзолей. Мала бути невисокою й не низькою, вдалою за розміром. Із публічним виходом у місто та всередину території міністерства. Ми переглядали історичні матеріали, разом із архітектором Андрієм Пашенько (відомий участю в розробці меморіалів жертвам трагедії в Бабиному Яру, інших проектах – Авт.) почали креативні штурми, пробуючи адаптувати до локації різні ідеї. Дійшли того, що ця Зала матиме округлу форму, зовсім без кутів.
Дзвін, що знаходитиметься у Залі пам'яті
– І щоби це, перепрошую, значило: без кутів?
Бачу, без лікнепу не обійтися. Українська будівнича традиція говорить, що в кутках збираються темні сили. Недаремне саме по куткам у хатах наші пращурі розміщували образки та ікони…
Знаєте, у мене є природне відчуття і бачення того, що проектується, в реальному розмірі. Моя мати чудово малювала і цей дар дістався мені. Степана Тимофійовича я не запитував, звідки і в нього це. Але бачу, що в нього є професійне і гармонійне відчуття світла, кольору, декору. Це небагатьом дано.
Існував і альтернативний проект – волонтерський, який нашу пропозицію не переміг, але ми звідти запозичили раціональну ідею пам'ятного знаку із дзвоном. Це товста зігнута металева пластина, імітована під броню, яка уособлює тіло українського війська, пробита різними калібрами зброї. Увінчує композицію дзвін. Відповідно до ідеї, спеціальна людина має вдаряти у нього щодня стільки разів, скільки воїнів цього дня загинуло за роки війни із російською агресією.
Найцікавішими, на мій погляд, елементами споруди є кольоровий вітраж у формі знаку ЗСУ (за технологією відомого американського дизайнера Луїса Тіффані – Авт.), крізь який усередину зали падатиме світло, та композиція із дзвоном. Ми вже знайшли у Києві фахівців, здатних втілити у конкретних виробах ці задуми. Приміром, майстрам доведеться реалістично зімітувати влучання у броню снарядів відповідних калібрів – вхід та вихід.
Майданчик навколо «Зали пам'яті» буде урочисто-функціональним. Він настільки зручний і місткий попри компактність, що тут можна проводити практично всі церемоніальні заходи в міністерстві, які проходитимуть у значно вигіднішому навколишньому антуражі й оформленні.
Зала матиме кілька систем освітлення, монітори, звукове супроводження, і, власне Книгу пам'яті з поіменним вказуванням наших героїв. Знаю, що міністра надихнув подібний досвід увічнення загиблих військовиків, побачений у Канаді. І деякі елементи теж запозичено у них. Зокрема, тепла підлога всередині зали й система міжсезонного обігріву та кондиціонування.
Юрій Бірюков привіз 100 кілограм осколків, які ми монтуватимемо у стелу так, немов вони застрягли там чи зрикошетили. Буде імітація кіптяви – дзвін якби виходить з вогню. Опрацьовано весь технологічний ланцюжок виготовлення цієї архітектурної форми. У спеціальній ванній відбудеться повне оцинкування й подальше патинування готової композиції – аби вона не ржавіла. Перед стелою стоятиме металева чаша – побита кулями й наповнена осколками. Це дуже зворушливо й братиме за душу…
Українці і наші закордонні гості й партнери будуть справді вражені тим, настільки вдало вдалося проектувальникам, архітекторам і будівельникам відобразити у камінні, металі, грі світла й тіні суть нашої боротьби, її трагізм та невичерпний героїзм народу, який ніколи не здається.
