“Тут і зараз, в цю секунду я живу”. Уляна Пчолкіна — про життя на колясці та досягнення мрій

"В дитинстві я мріяла бути адвокаткою. Я хотіла відкрити прихисток для безхатніх тварин. І я думаю, що він у мене таки буде рано чи пізно. Але допомагати прихисткам для мене — обов'язково. Адвокаткою я реалізовую себе й зараз. Хай у мене немає юридичної освіти, але тим не менш я займаюся правозахистом людей з інвалідністю. Так чи інакше я дотична до цієї теми", — каже Уляна.

Закінчивши школу, дівчина вирішила пропустити рік вступу до ВУЗу. На той момент вона ще не розуміла до кінця, який професійний шлях обрати. "Так сталося, що я прийшла працювати в театр імені Івана Франка у відділ забезпечення. Мені було 18 років. Я закохалася в цей світ і як глядачка, і як спостерігачка процесу зсередини. Це титанічна праця: стільки люди над цим працюють, вживаються в ролі... Як працюють режисери, художники, декоратори, створюється магія — все те, що бачать на виході глядачі. Цей світ назавжди в моєму серці".

"Моїй травмі 16 років. Я потрапила в ДТП через необережність одного з пасажирів. Водій втратив керування, і так сталося, що мотоцикл злетів у кювет. Я впала, зламала собі грудний відділ і, власне, з того часу пересуваюсь на кріслі колісному. Це не простий етап — було складно прийняти, що в юному віці в тебе все життя перевертається".

Зараз Уляна говорить про це спокійно. Але тоді для дівчини весь світ розвалився: амбітні плани, бачення власного майбутнього стали зовсім розмитими. "Що далі робити, як із цим жити? У тебе ще паралельно те болить, те відпадає, нічого не вмієш…

Через два роки після травми Уляна потрапила до табору активної реабілітації.

"У 2006-му я поїхала в Крим у санаторій для спинальних пацієнтів. Це був перший мій вихід у самостійне життя після аварії. Я була в бібліотеці й мені сказали заповнити анкету, нічого толком не пояснивши. Це була анкета на участь у таборі активної реабілітації. Отак я туди й потрапила".

Тоді Уляна потрапила до світу з людьми, які сміливо беруть на себе відповідальність за своє життя. "Унікальність методики в таборах — це те, що ми працюємо за принципом "Рівний-Рівному". Я побачила таких самих хлопців і дівчат, які живуть повноцінним життям, не скиглять, беруть відповідальність за свої рішення, за свої дії. І вони прекрасні. І я теж так можу. А що, я гірша чи що? Табори активної реабілітації надихають жити далі і жити наповнено".

Потім Уляна стала стажеркою з загальної фізичної підготовки, пішла вчитися на фізичну терапію. За цим фахом не працює, але освіту має. Зараз вона — інструкторка, організаторка, членкиня правління організації.

"У табір активної реабілітації можуть потрапити всі особи, які мають травми спинного мозку і стійкі порушення — користуються кріслами. Записатися в чергу можна, заповнивши анкету на сайті https://gar.org.ua.

Табори активної реабілітації працюють із 1992 року в Україні. Ще один дуже важливий напрямок роботи нашої ГО — це програма «Першого контакту». Минулого року ми реалізували проєкт "Перший контакт — інструктори першого контакту для осіб з травмами спинного мозку" за кошти державного бюджету України з "Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю" і внесків наших фандрейзерів та інших небайдужих людей, які цінують нашу діяльність.

Тридцять людей, які пройшли табори активної реабілітації, отримали знання щодо того, як працювати із свіжетравмованими особами та їхніми родинами в умовах лікарень і реабілітаційних закладів.

Інструктор першого контакту — це людина з травмою спинного мозку, із власним досвідом та багажем знань, навичок і методів, які можуть допомогти зробити шлях відновлення людини після отримання травми максимально ефективним.

Уляна зізнається, що наразі ГО "Група активної реабілітації" перебуває в переговорній процедурі щодо нового проєкту спільно з Ukrainian Fashion Week. "Ми його робили власними силами декілька років. Будемо навчати фешн-професіям людей з інвалідністю. І вони матимуть змогу працювати на бекстейджі UFW, тому що мода має бути розмаїтою".

"У нас був дуже класний тренер: він надихав, вкладав правильні меседжі. Нас учили не використовувати свої бойові знання на вулиці. Я так добре це пам'ятаю, для мене це дуже цінні поради. Ти береш на себе відповідальність у такому ранньому віці.

Після травми я таки спробувала бальні танці, але не пішло. У мене все є: і зовнішність, і рухи, ну всі дані є. А у мене то партнер "здох", то колеса не їдуть, то ще щось. Я зрозуміла, що не моє".

Звісно, після травми якийсь час вона не займалася спортом. Але одного разу випадково дівчина побувала на спортивній базі, — саме там проходив табір. Уляна дізналася, що тут будуть збори каратистів. "А я завжди шукала бокс, карате. У нас же немає реабілітації в Україні — лише спорт з високими досягненнями. Власне, я попросила поставити мене в резервний список, бо група була уже набрана. Хтось відмовляється — і мене беруть на ці збори. Ну і все понеслося.

Я приєдналася в 2012 році, а в 2014-му був перший чемпіонат з карате для людей з інвалідністю. І ми привезли золото для України.

У той момент мої тренери просто попадали під сидіння. А там же кожна секунда грає роль. Я стою з таким впевненим виглядом, і думаю: "Коротше, буду продовжувати на інтуїції". Я закінчила ката і не помилилась, — лиш пауза була трохи довшою. Та мені вона здалася вічністю. Я ще й потрапила у фінал. Нас було дві українки у фіналі. Я друге місце зайняла, срібна медаль моя.

Висновок який: все одно Україна найкраща! Наступні чемпіонати вже вигравали інші. А я всією душею була там. Часом думала: навіщо я кинула, треба повертатися. Цей вибір був дуже складним, але дорослим".

"Коли зі мною зв'язались організатори, я відмовилась. Кому я що поїду доводити? Я знаю, що я гарна, я заміжня. У мене немає потреби доводити всьому світу, що я красива.

Це мене мій чоловік спонукав. Каже, що це ж такий класний міжнародний майданчик у розпал війни в Україні. Майданчик для того, щоб говорити на світовій арені про те, що відбувається в Україні: про окупацію Криму, про ситуацію з людьми з інвалідністю.

І я увійшла в комунікацію. Це була хороша можливість говорити зі ЗМІ про соціальні проблеми. Я використала цей конкурс як соціальний кейс. Це не про красу.

Можливо, і непогано було б виграти, але нічого страшного, що я там ніяке місце не зайняла. У красивих сукнях походила, гарні фото зробила. Я прокайфувала цей конкурс. Дуже багато інсайтів було.

Я не переживала, що не перемогла. Дівчата плакали. А я на сцені стояла, і в мене не було ніяких переживань. Я кайфувала. На конкурсі краси була, чемпіонство світу здобула, що мені ще потрібно. Мама має мною пишатися.

Мама пишається, це головне. Дуже багато доводиться доводити, що не потрібно мене жаліти й опікувати, що все зі мною окей. Після смерті брата у мене був такий пунктик — довести їй, що навіть попри інвалідність, я можу бути приводом для гордості. Це внутрішньо все ж таки було, і про це чесно треба говорити. Бачте, яка талановита, все виходить".

У мене ще вистачає сил ділитися з іншими. Мені цього хочеться. Я прямо відчуваю, що маю давати людям ту підтримку, ті інсайти, які є в мені. Я часто допомагаю людям добрим словом. Так влучно вмію якось сказати. Можливо, це і є моя місія.

Зараз почала себе вивчати. Все ж таки пішла на терапію — як доросла дівчинка, взяла на себе відповідальність. Вивчаю, що ж я хочу, де я взагалі? І я зрозуміла, що сила в мені є. І вона в кожному з нас є — це величезний ресурс. Я бажаю кожному черпати зсередини, а не зовні".