“На «нулі» я подекуди частіше за самих військових”: історія української волонтерки з “Золотим серцем”

Дорога українського Нью-Йорка

Побачити Христю вдома — рідкість. Те, що з нею вдається поговорити, справді щасливий випадок. Її життя окреслюють тисячі кілометрів, сотні коробок з допомогою та десятки зустрічей із захисниками.

"На «нулі» я подекуди частіше за самих військових. Мені доводиться бувати там, де постійно лунають вибухи та прилітає. Страшно. Усі бояться. Усі хочуть жити. Але я їду, бо повинна доставити необхідне на позиції".

Разом із Тарасом Германом, волонтером Логістичного центру допомоги бійцям АТО/OCC, Христя щойно повернулась з українського Нью-Йорка, що на Донеччині. Волонтери доправляють допомогу захисникам настільки близько, наскільки це можливо. До Бахмута вони так і не добрались: бус із заднім приводом не пройде розбитими дорогами й трясовинами. Це, мабуть, задум долі, адже дорогою волонтери змогли доправити пораненого бійця до госпіталю.

"Це було несподівано, але я рада, що ми тоді їхали. Наляканий і сповнений жаху, хлопчина кликав на допомогу до пораненого побратима. Ми зрозуміли, що був «приліт», і хоч така ситуація не вперше — неможливо підготуватись неї ", — каже Христя.

Сашко, так звали бійця, отримав важке поранення в голову. Замість весняного леготу — свист артилерії, замість ока — пустка, схожа на вирву від снаряда. Лікарі здивувались, як волонтери наважились везти бійця в такому стані, адже це значний ризик, та Христя зізнається: вони не думали, що буде, просто мусили допомогти.

"Я летіла швидко, сигналила до усіх, ввімкнула аварійку. Тарас шукав госпіталь поблизу, контактував з військовою частиною хлопців. Дорога була погана. Увесь шлях молилась, щоб ми його таки довезли. Зараз Сашко перебуває в комі: він втратив око, але не життя", — розповідає волонтерка.

Христя багато спілкується з захисниками й говорить, що таких випадків сотні. Щоденно військові зазирають в очі смерті та оговтуються від важких боїв на передовій. Тижнями раніше волонтерка передала одному з підрозділів автівку, та вже за кілька днів хлопці поділились, що її обстріляли російські загарбники. На щастя, із підрозділом усе гаразд. Христина з головою занурюється в плин благочинності, тож кожен такий випадок, кожна втрата глибоко застрягають — від цього нікуди втекти, воно завше перед очима.

Цикл допомоги

Христя Феціца волонтерить з кінця 2013-го року. Її молодість застигла між революцій та війни. З початком збройної агресії росії проти України у 2014 році, Христина з іншими активістами заснувала Логістичний центр допомоги бійцям АТО/OCC. Це волонтерське об'єднання вже дев'ять років гуртує активних та небайдужих у Тернополі.

"Не забуду, як почали волонтерити в логістичному центрі: величезне приміщення, купа людей, чималі обсяги допомоги. На передовій тоді ще не була, а щоразу як просилася, то їхали без мене, мовляв, ти жінка й не треба тобі туди. Я дратувалась, бо волонтерила на тому ж рівні. Навіть, як усі повертались додому, я продовжувала працювати", — згадує Христина.

Та все ж на передову дівчина потрапила — у листопаді 2014-го: потрібно було доправити медичну допомогу для захисників. Христя нічого не сказала рідним. Знала, що хвилюватимуться. Чоловіку відповіла, що їде до Артемівська (зараз Бахмут), але насправді її маршрут лежав до Дебальцевого, яке тоді російські військові рясно обстрілювали з "градів" та "ураганів".

"Коли чоловік не зміг зі мною зв'язатись, то зрозумів, що я далеко не в Бахмуті чи іншому мирному місці. Лиш виїхавши звідти, я розповіла правду. Небезпека, вибухи, поранені — це були мої перші враження про реальну війну", — каже Христя.

З командою логістичного центру та чоловіком волонтерка відправила сотні позицій медикаментів, амуніції, продовольства, а ще транспорт, квадрокоптери та засоби спостереження. Автомобілі для бійців вщерть заповнюють смаколиками та корисним речами. Як ділиться Христя, ці дужі та безстрашні воїни, як і всі інші, в душі — діти. Вони цінують такі дрібниці, нетерпляче чекають, щоб відкрити автівку й зазирнути всередину.

"Ми з чоловіком дуже відповідальні щодо цього. Ретельно готуємо, укомплектовуємо спецзасоби, принагідно ремонтуємо та фарбуємо авто, перш ніж відправити на фронт. Враховуємо призначення підрозділу, місцевість, ландшафт. Часом бракує ресурсів, щоб охопити все і забезпечити всіх, тож позичаємо, просимо, віддаємо — і так по колу. Попри це, приємно, що люди нам довіряють, сприяють та продовжують підтримувати захисників".

Не збиватись зі свого шляху 

У грудні 22-го року Христя отримала відзнаку від Президента України "Золоте серце". Її вручають волонтерам та волонтеркам за активну допомогу ЗСУ. Про цю та кожну іншу нагороду Христина одразу ж зауважує, що це не її нагорода, а багатьох людей, які їй допомагають, донатять та долучаються до благодійних ініціатив. Родина Христі жодного разу не обмовилась, аби та полишила волонтерство, яким би небезпечним повсякчас воно не було. Однаково знають — не послухає.

"Я дуже вдячна своїй сім'ї за підтримку. Як їду на передову, моя мама не спить. Молиться. Вона безупинно перевіряє, коли востаннє була в мережі. Я запевняю, що все добре, але не завжди кажу правду, бо хвилюватиметься ще більше", — ділиться жінка.

Про кожен день кропіткої роботи Христі нагадують прапори з підписами командирів, бойові шеврони з гаслами та різними символами. Волонтерка каже, що пам'ятає кожну подаровану річ та її історію: цього вистачило б на кілька книг про життя між війни. У попередній поїздці Христина також отримала дарунок від двох підрозділів — бойові знамена:

"Усе це на видному місці: кожен прапор, який підписали хлопці, кожен подарований шеврон. Вони уособлюють добру енергію наших захисників. Розглядаючи їх, я відновлююсь після виснажливих поїздок. Щоразу, як торкаюсь полиць, то виринають нові емоції про людей, обставини, війну. Це хроніка життя та благодійності за останні дев'ять років".

Серед військових артефактів знайшлось місце для контейнера від ворожого вогнемета "Шмель" (рос.). Вогнемет здобули українські захисники в бою в Пісках 2017-го року. Згодом бійці підписали контейнер та подарували Христині. За кілька тижнів один із захисників, який вручав "шмеля", загинув. Христина каже:

"Є багато таких невідомих воїнів, які загинули. Це величезна втрата. Я не знаю, як ми від цього оговтаємось. Бійці захищають нас, аби наші сім'ї жили, працювали, навчались. Тож зі свого боку ми повинні робити все можливе для нашого війська, аби завершити війну".