“Коли ворог спільний, треба обʼєднуватися”: українки, які створюють мости дружби між Сакартвело й Україною 

Центр Тбілісі заповнений людьми. Тут ніде й протиснутися, і тільки білі прапори з червоними хрестами майорять над головами. На протестах видніються й синьо-жовті кольори, бо саме тут, у Сакартвело, українську історію розуміють якнайкраще. Та й сам мітинг часто порівнюють з революціями в Україні — ті ж передумови, ті ж кличі, така ж згуртованість народу. Однак картвело-українська історія має ще багато спільного.

На площі зібралися десятки тисяч людей, аби боротися проти прийняття "російського закону" та не дати владі зупинити процес прийняття Сакартвело в Європейський Союз. Закон вимагає від медіа та ГО реєструвати себе як "ті, що перебувають під іноземним впливом", якщо отримують понад 20% фінансування з-за кордону. Схожий законопроєкт був прийнятий в росії та використовувався проти незалежних медіа та організацій. У Раді Європи наголошують, що закон суперечить європейським стандартам демократії та ставить під загрозу вступ Сакартвело в ЄС.

—  Слава Україні! Слава Сакартвело! Ні росії!

— Живе Сакартвело!

Вигуки підхоплюють тисячі людей, серед них — українці, для яких Тбілісі стало прихистком після повномасштабного вторгнення росії у 2022 році.

"Зі сторони України їхали в основному всі, хто з Маріуполя, Херсона, окупованих територій, і зараз вони тут залишаються. Тобто це перша країна, яка зустрічала українців, які пережили горе", — розповідає Анна Оксаніченко, українка та засновниця картвельсько-українського хабу в Тбілісі.

У Сакартвело жінка прибула в пошуках безпечного місця для своїх дітей, проте довго вагалася — знайомі говорили, мовляв, не їдь, це проросійська країна, в ній проросійська влада. "А я коли приїхала сюди, прикордонник сказав: «Не хвилюйся, дівчинко, ти вже вдома»", — розповідає Анна. З того моменту міф про проросійськість картвелів розвінчувався для неї чи не щоденно.

Картвели оточили українців властивою їм гостинністю. Люди роздавали свої квартири, залучали фінансову підтримку, щоб оплатити приїжджим проживання й харчування, виходили на мітинги підтримки, висилали гуманітарну допомогу. Найулюбленіша історія Анни — розповідь волонтерів, які у гуманітарній допомозі для України знайшли вузлик з маззю від бабусі зі Сванетії (гірська область на північному заході країни). Вона написала на ньому, що мазь заживляє рани й була дуже помічною для картвельських військових, тому обов'язково допоможе й українським. "Вони передавали все, чого в них навіть немає", — говорить українка.

Приїхавши в столицю, Анна вирішила об'єднати громадськість над спільною ідеєю. Так народилася мета організувати форум, щоб зібрати разом представників бізнесу, громади, влади, українську діаспору — усіх, у чиєму фокусі — підтримка України та її незалежності. Думка створити картвельсько-український хаб народилася тоді ж — створити організацію, яка б на своєму сайті містила всю актуальну інформацію для українців.

Згодом команда хабу запустила проєкт "Академія лідерства" для українських підлітків, які приїхали в Сакартвело після 2022 року, більшість з них — з окупованих територій. 10 місяців понад 30 учасників зустрічалися з успішними людьми в бізнесі, спорті та парламенті, відвідували екскурсії.

"Ми розповідали про себе, про українців, які тут не ходять з простягнутою рукою, а намагаються творити своє життя заново й допомагати Сакартвело. Ці діти дізнавалися, що нема кордонів для успіху, можна стати успішним у будь-якій ситуації", — говорить Анна.

Проєкт спрямований і на те, аби познайомити підлітків з історією країн та виховувати національну свідомість. Зокрема в дітей був виїзд у Сванетію, Бакуріані (місто, в яке у 19 ст. були переселені групи українців). "У нас було правило — говорити на проєкті винятково українською. Так деякі діти своїх батьків перевчили говорити українською. Також співали українські й грузинські народні пісні, знайомилися між собою та з грузинською молоддю", — згадує організаторка.

Анна називає це народною дипломатією та вірить, що після проєкту українські діти транслюватимуть ці цінності як в Україні, так і Сакартвело, розповідаючи, що насправді відбувається в обидвох країнах. Це допоможе об'єднувати людей та робити їх невразливими до пропагандистських меседжів.

Одним із лекторів академії був чоловік, виходець з Абхазії. Він розповідав учасникам свою історію: "Я пройшов ті дев'ять днів (стільки часу переселенці з Абхазії пішки переходили гори, щоб дістатися мирних міст Сакартвело, — ред.), які назавжди зі мною, але перетворив це не в жалість до себе. Я постійно пам'ятаю і роблю все, щоб мої болі перетворилися в мою силу".

"Думаю, картвели підтримують нас, бо мають схожий досвід окупації. У Тбілісі багато вихідців з Абхазії, які все ще, попри те, що минуло майже 30 років, називають себе біженцями. Вони розуміють нас, кажуть, ми теж біженці й не можемо повернутися додому. Не втрачають надії, що їхній дім деокупують і вони зможуть повернутися", — говорить Анна й додає, серед її знайомих є ті, які 9 днів йшли з рідного дому в Абхазії до мирних міст через перевал: "Вони бачили смерті, жахливі речі. Розповідали, як маленькими дітьми переходили гори, люди замерзали там або помирали з голоду. І вони пам'ятають, яке добро зробили українці: тоді літаками перевозили людей. Кажуть: «Ми це ніколи не забудемо. Тому що тільки українці подали руку допомоги Абхазії, і тепер ми будемо вам допомагати»".

Особливо в картвелів українка цінує їхню любов до своїх коренів. Як приклад наводить Сванетію, де народ досі живе високо в горах. Найбільше покарання для них — виселення з їхнього дому, рідної землі. Анна каже, після відвідин цього історичного регіону її ставлення до роду змінилося:

"Нас, українців, пересаджували, як бур'янчиків з маленькими корінцями по всьому світу. У мене самої родина переселена з заходу України на схід. І щоб не втрачати свою силу, маємо не втрачати своє коріння".

Українці жартують, що синьо-жовтих прапорів в Тбілісі, здається, навіть більше, ніж у будь-якому місті України. Ідеш вулицею і лиш встигай рахувати: на парканах, на дверях, у ресторанах та кафе, на фасадах будинків, флагштоках.

За навігацією прапорів доходимо до вулиці, де за будинками та деревами ховаються непримітні двері. Тут, як його називають гості, знаходиться осередок українськості. Тут, за дверима — Український дім в Тбілісі.

"У 83-му я вийшла заміж за картвела, і так почалася моя історія", — починає свою оповідь Валентина Марджанішвілі — українка родом з Дніпропетровської області. Зараз вона очолює ГО "Грузинсько-українська платформа" та курує Український дім у Тбілісі.

Тоді жінка потрапила в Сакартвело без жодного знання мови. Але, на жаль, у ті роки це не було принципово — все дублювалося російською. Вплив росії був настільки відчутним, що дітей віддавали не в грузинські школи, а в російські — це вважалося престижним.

"Як зараз дітей націлюють на навчання англійської, то тоді дітей націлювали на вивчення російської. Націлювалися на Москву, Санкт-Петербург, колишній Ленінград. Також Одесу, Київ, які кліматично більш сприятливі були. Далі Москви дороги були перекриті", — розповідає жінка.

Попри це, картвели неодноразово виступали за незалежність від росії. Однією з найтрагічніших стала подія 9 квітня 1989 року, коли антирадянський мирний протест у Тбілісі був розігнаний військовими підрозділами. Грузинські комуністи, озброївшись підтримкою центральної влади СРСР, направили солдат на беззбройних протестувальників. Хоч трагедія посприяла швидшому виходу Грузії зі складу СРСР, тоді загинуло близько 20 людей.

"У СРСР була політична ідеологія — стерти ідентичності, щоб всі забули, хто вони є і були однією великою нацією", — говорить жінка. Ця доктрина посприяла тому, що багато українців, які жили в тогочасній Грузії, вважали себе росіянами. Додає, що ситуація почала змінюватися в перші пострадянські роки, коли люди почали гуртуватися за національною ознакою.

Уже в вересні 1999 року в Сакартвело відкрили першу українську школу імені Грушевського. Пані Валентина очолила оргкомітет з її створення та 13 років пропрацювала в ній. Говорить: "У школі, крім навчального процесу, намагалися займатися просвітою. А було важко — ми були відірвані від України: ні бібліотек, ні інтернету. Перші комп'ютери в школі з'явилися у 2000 році. Була велика обмеженість в інформації. Однак ми тут намагалися зберегти нашу ідентичність".

"Грузія впаде на наступний же день, якщо щось станеться з Україною. Вони (росіяни) ж тут стоять 40-60 км за Мцхетою (місто недалеко від Тбілісі). Ми надзвичайно взаємозалежні. Бо коли ворог спільний, треба обʼєднуватися", — каже пані Валентина.

Вона згадує 24 лютого 2022 року: коли світ ще не отямився, Сакартвело вже проводило масштабну акцію на підтримку України та зверталося до діаспори з питанням, куди й скільки відправляти гуманітарної допомоги. Того ж року картвельське Міністерство освіти підготувало пакет документів та зіставило навчальні програми, щоб окремі школи могли відкрити українські сектори та почати навчати дітей за українськими підручниками.

На хвилі активного приїзду українців виникла ідея створити Український дім, однак першочергово планували організувати його як інформаційний хаб за досвідом Варшави та Риги — структуру, де люди могли б отримати первинну допомогу, підтримку й необхідну інформацію. У вересні 2023 року українці з підтримкою небайдужих картвелів змогли втілити ідею в життя. Проте задум про інформаційний хаб переріс в значно більше — прихисток всього українського. Тепер тут проводять формальні й неформальні зустрічі, культурні заходи, надають послуги, проводять заняття з вивчення мов та інше.

В Українському домі. До речі, Український дім має свою бібліотеку, книги в якій може взяти кожен охочий. Поповнювати асортимент допомагають як волонтери, так і грантові кошти.

"Я не хочу сказати, що ми кардинально щось міняємо чи на щось кардинально впливаємо. Хотілося б, щоб це було вагоміше, потужніше, але в міру наших можливостей і ресурсу це так чи інакше впливає. По-перше, ми навертаємо самих українців до українства. Люди на зустрічах говорять, мовляв, чому ми в Миколаєві чи Херсоні цього не знали. Пишуть писанку і плачуть. По-друге, долучаємо до української мови, культури, традицій. Цей простір допомагає людям зцілюватися, бо взаємопідтримка важлива", — говорить пані Валентина. 

Усі заходи в Домі багатопрофільні та сприяють адаптації: арттерапія, зустрічі з психологами, лекції про медичну систему в Сакартвело, вечірні зібрання на настільні ігри та інші. Окрім цього, тут надають юридичну інформацію, допомагають з документами, житлом, роботою.

Також Український дім відвідують іноземці зі всього світу. Зокрема нещодавно відбувся майстер-клас з писанкарства для International Women's Association Georgia — дружин дипломатів та представниць міжнародних організацій: Індонезії, Малайзії, Іспанії, Швеції та інші.

Майя Фисюк, проєктна менеджерка Українського дому, згадує, як коли тільки прийшла на посаду, першим завданням було організувати святкування Дня українського прапора. Тоді в Домі придумали створити 32-метровий прапор, який потім пронесли по площі українсько-картвельською групою. Майя додає:

"Український дім — це ще й інтеграційний проєкт для картвелів. Тут всі люди, яким цікава українська культура, можуть познайомитися з нею, відчути себе як вдома. Коли було Різдво, ми робили захід з різдвяними традиціями, розповідали про традиції Водохреща, Маланки. Ми проводимо культурні паралелі між Сакартвело й Україною".

Пані Валентина зазначає, що, на жаль, чим довше триває війна, тим більше російська пропаганда впливає на людей: в українському інфопросторі виникають повідомлення про зраду Грузії та співпрацю з росіянами, а в картвельському — сумнівні мотиви на кшталт "Зупиніть боротьбу, ви що, не бачите, з яким монстром боретеся? Невже людські життя дорожчі території?"

Жінка додає: "Вода камінь точить. Ми маємо кожен на своєму місці продовжувати свою роботу і впливати на людей, щоб їм хотілося допомагати Україні".

"Приїхали ми в Грузію задовго до 24 лютого. У мене було сильне передчуття. Я жила в Києві, виходила на вулицю і завжди дивилася, чи нічого не летить", — згадує події січня 2022 року Наталія Цуцкірідзе, підприємиця. До вторгнення вона разом з чоловіком-картвелом та його сімʼєю тримала два бізнеси — невеличку пекарню та ресторан грузинської кухні.

Питання, куди їхати, навіть не стояло: зібравши двох дітей, вирушили в Тбілісі — рідний дім чоловіка. Жінка говорить, найважче було дітям. Попри те, що вони знали картвельську, їхнє життя повністю змінилося. "Моя дочка була професійною гімнасткою, займала призові місця, здобувала медалі. А тут я намагалася її кудись водити, вона казала, ні, мам, хочу займатися тільки зі своєю вчителькою, тому повернуся до занять тільки в Київ", — розповідає жінка. 

Коли почалися новини про облогу Києва, чоловік Наталі вирушив до столиці, забравши звідти частину колективу в Сакартвело. Бізнеси на деякий час поставили на паузу. Зараз керувати ними допомагають рідні брати чоловіка, які вирішили не виїжджати з України. 

З сім'єю чоловіка в Тбілісі відкрили новий заклад української кухні "Пан Вареник". Наталя розповідає, на початках робили все самі: "Я була й офіціантом, і кухарем, і закупи робила. Було важко, але страху ніякого не було. Почалося вторгнення, і всі страхи зникли, бо найстрашніше, що могло трапитися, вже сталося". Залишатися надовго в Тбілісі Наталя не планувала, думала, війна закінчиться через місяць-два, і вони повернуться додому.

Роботу "Пана Вареника" сім'я починала з заморожених напівфабрикатів, зокрема й, власне, вареників. Зараз розширилася і команда, й асортимент страв. Також заклад займається кейтерингом і відкрив ще один магазин. 

"Ми популяризуємо українську кухню не тільки серед українців, але й серед грузинів. Коли грузини приходили на початку, вони не хотіли пробувати щось нове. «Нам, будь ласка, тільки вареники з сиром», кажуть, бо в їхній кухні є сир і м'ясо. Але ми з чоловіком привчали. Зараз вони з задоволенням обідають борщем, беруть вареники з різними начинками, все їдять".

У закладі частенько проводять майстер-класи з ліплення вареників, заходи з популяризації української культури в співпраці з Українським домом. Майя, проєктна менеджерка Українського дому, згадує, як цьогорічну Масницю проводили зі всіма традиціями та звичаями: заносили колодочку, колодочка народжувалася, потім її поливали, вона помирала, її ховали. 90% чоловіків на заході були картвелами. Майя жартує, що "Пан Вареник" — це такий інтеграційний заклад з культурним розвитком й смачними варениками. "Ми стараємося, щоб це було не просто про їжу, а трішки душевніше", — додає Наталя.

Після відкриття заклад певний час безплатно годував українців — чи не всі бізнеси в Тбілісі робили так само. Для українців майже все було безоплатне: готелі, ресторани, проїзд, атракції для дітей. Приміщення для закладу орендодавці дали Наталі безкоштовно на три місяці, а опісля закінчення терміну сказали: "Коли зможете, тоді заплатіть". Також багато картвелів заходили, щоб просто підтримати бізнес, купували, навіть якщо їм нічого не було потрібно.

Жінка говорить: "Картвели знають, що таке війна, вони через це пройшли, і цим хочуть висловити свою підтримку. Сакартвело — маленька країна, але вона нас дуже підтримала і фінансово, і морально. У стосунках з картвелами я не помітила різниці за ці два роки, не можу сказати, що ми їм набридли, чи вони втомилися від нас — немає такого. Дотепер я бачу дуже багато привітливості та теплоти".