Турецький детектив: навіщо Ердогану статус проросійського політика

Фото Bloomberg

Юрій Іженко

Вони купують російську зброю, звинувачували Америку у тиску і воюють з союзниками США. Парадокс, але йдеться про Туреччину  країну, яка є членом НАТО та одним із союзників Вашингтона на Близькому Сході.

Однак зараз турецьке керівництво готове ризикнути стосунками зі Сполученими Штатами заради дружби з Росією. Водночас ведучи з Білим Домом перемовини про спільні дії і обіцяючи партнерство вже Україні. Однак почалося все з літаків.

Власне, ця детективна історія триває вже більше року. Проблем нічого не віщувало, більше того, Туреччина замовила у США 116 винищувачів F-35 (причому частину деталей мали б збирати у Туреччині). І для Анкари, і для Вашингтона угода була супервигідна. Штати отримували 11 мільярдів (!) доларів за літаки 𐆑 ось і промисловий бум для військової галузі, які так любить Дональд Трамп. Крім того, Пентагону світили контракти на ремонт і "техобслуговування" літаків.

А Анкара мала свій виграш: 116 сучасних бойових літаків-"невидимок", які поки не мають конкурентів (російський СУ-57 йому поступається, а китайський J-31 досі "у проекті"). А відтак, Туреччина різко ставала "господарем неба" у регіоні і посилювала свою вагу серед інших держав. Не кажучи вже про участь у виробництві F-35.

Як не дивно, у квітні цього року ідилія закінчилася. Ні, Реджеп Таїп Ердоган (це президент, а фактично 𐆑 диктатор Туреччини) не відмовився від американських винищувачів. Але він вирішив розширити арсенал і ще в кінці 2017 року уклав військову угоду вже з Росією. За нею, Кремль постачає Анкарі протиповітряні (це важливо) комплекси С-400. До речі, 12 липня турки вже отримали першу партію. Формально, Штатам ця покупка не шкодить, але у Вашингтоні ідея викликала буквально лють.

Так, за даними "Голосу Америки", ще влітку 2018 року офіційні представники США ставили туркам умову: або відмова від С-400, або Штати блокують продаж літаків. Тимчасовий очільник Пентагону Патрік Шанахан також впевнено виступив "за". Американці пустили у хід як пропозиції купити взамін американські ЗРК "Патріот", так і погрози санкціями.

Насправді їх можна зрозуміти. Разом з С-400 до Туреччини прибудуть російські спеціалісти, які їх налаштовуватимуть, і взагалі країни почнуть військову співпрацю. Якщо ж Туреччина матиме F-35, то росіяни (чи навіть турки) зможуть вивчати ці літаки: і наживо, і на радарах і сенсорах С-400! Наприклад, визначити, на що здатен винищувач, як його надійніше виявляти 𐆑 і збивати, звісно ж. Американських армійців це явно засмучує. Адже Росію у Пентагоні вважають противником, та й де гарантія, що підлеглі Путіна не передадуть інформацію Ірану чи Китаю?

Однак Ердогана американські погрози не особливо зупинили. І вже 18 липня Білий Дім підтвердив, що Туреччина виключена з проекту F-35. Тепер Штати погрожують туркам санкціями, а Анкара натякає, що розроблятиме комплекс С-500 разом з Росією (так-так, США і Туреччина 𐆑 союзники по НАТО).

Ердоган грає у геополітику

"А давайте ми влаштуємо конфлікт із нашим головним союзником через некритичне питання", 𐆑 теоретично, така ідея звучить дивно. Але якщо придивитися до дій і заяв Ердогана, то ця покупка 𐆑 скоріше геополітичний крок. Одним махом турки дали політичного ляпаса Штатам і "купили" дружбу Росії.

Але справжню причину  тут можна викласти у 5 словах: "Ердоган образився на Дональда Трампа". Так, президенти могли мило вітатися, але стосунки у них зіпсувалися. Спусковим гачком стала маловідома у нас справа пастора Ендрю Брансона. Аж у 2016 році його ув'язнили у Туреччині 𐆑 начебто за участь у путчі. Коли домовитися не вдалося, Дональд Трамп просто ввів проти Туреччини санкції. Економіка країни і так була в кризі (бо Ердоган вручну керував Нацбанком), і в результаті курс ліри упав на 30%.

А ображений диктатор 𐆑 це серйозно. Ердоган вважав, що з Туреччиною обійшлися як з "банановою республікою", і явно про це не забув.

"Якщо ви будете тиснути на нас через долар, ми будемо шукати інші способи виконання наших завдань", 𐆑 мовою Ердогана це означало погрозу перейти до "російської команди", яку він начебто виконав.

"Начебто", бо президент постійно перебільшує, адже на серйозний конфлікт зі Штатами країна свідомо не йде. Символом того, що "не все так однозначно", є американська авіабаза Інджирлік у Туреччині і співпраця країн у Сирії. Анкара не виконала і голосну погрозу накласти власні санкції на США.

Більше того, як повідомляє Аль-Джазіра, 7 серпня підлеглі Ердогана домовилися зі Штатами про спільну військову операцію у Сирії. Якщо перекладати з дипломатично-патетичної мови, то турецькі війська за підтримки США займуть прикордонну зону і створять там "зону безпеки". Для Анкари це явна перемога.

Адже друга, постійна і емоційна претензія Ердогана до "зоряно-смугастих" 𐆑 це стосунки з курдами. На півночі Сирії діє курдська автономія, і не просто так, а за підтримки США. Імовірно, курдські бійці отримували навіть знайомі нам "Джавеліни" 𐆑 для боротьби з "Ісламською державою". А от з погляду Ердогана курдські повстанці самі є терористами (бо вдома турки воюють з курдами з 80-х років). Американцям же турецький лідер закидав підтримку курдського "тероризму".

Так от, для турків військова операція в Сирії 𐆑 це нова нагода воювати з курдами: знищити сирійську автономію чи хоча б відсунути її подалі (у 2018 році турецька армія вже вторгалася у курдські райони).

Найпевніше, турецькі силовики бояться, що цей міні-Курдистан стане взірцем для близько 12 (!) мільйонів курдів у Туреччині і мотивує їх також повставати. Такий собі аналог Галичини у нашій історії.

А тому вся історія підозріло схожа на "гру м'язами". У Анкарі всіма силами показують, що можуть не рахуватися з Білим Домом, і взагалі перейти на бік Путіна (ще й руку йому тиснуть). А потім Ердоган називає wish-list того, що турки хочуть отримати у Сирії. Як бачимо, схема вже працює: раніше Трамп обіцяв "економічно знищити Туреччину" за наступ на курдів, а зараз пропонує спільні дії.

"Дрейф Туреччини від Заходу в цілому означає не зближення з Росією, а тенденцію до виходу Анкари на самостійну зовнішню політику. Там хочуть, аби Туреччина стала регіональною супердержавою, яка не залежить ні від США, ні від Росії, ні від Китаю", ₋ коментує аналітик Інституту Майбутнього Ілія Куса.

Втім, за відсутності у нас машинки для читання думок, не можна виключати і спробу Ердогана дійсно завоювати російську дружбу, принаймні на час. Наприклад, через той же Близький Схід. Не секрет, що турецький президент прагне зробити Туреччину топдержавою, яка правитиме у регіоні (десь як Німеччина у Євросоюзі). А тут від настрою Путіна залежить чимало. Росіяни підтримують Іран та Сирію, та й з радянських часів арабські лідери озираються на Москву (вплив, словом, є). Власне, РФ, Туреччина та Іран регулярно ведуть перемовини у Астані про майбутнє Сирії.

За словами ж українського дипломата Сергія Корсунського, країни "зв'язані" ще й економічними ланцюжками. Туреччина отримує з Росії газ (до половини своїх потреб), "Росатом" будує АЕС у Аккую, а за 2019 рік турки очікують прийняти 5 мільйонів російських туристів ₋ це в одній лише Анталії.

От і виходить, що Ердоган допоміг Путіну отримати "великую победу" (с) над американцями, тому тепер може розраховувати на якісь поступки. Наприклад, дешевий газ, атомне паливо чи "здачу" чогось у Сирії.

Україні – зелене світло

Як не дивно, наміри 81-мільйонної країни із сильною армією подружитися з Росією Україні не загрожують аж ніяк. Адже у вільний від партнерства з Путіним час Ердоган ухитряється лишатися одним з головних партнерів Києва.

Найкращим символом того, що "зрада" скасовується, став візит президента Володимира Зеленського позаминулого тижня до Стамбула та Анкари. Фантастичних проривів там не сталося, але поїздка вийшла плідною. Наприклад, Туреччина дуже прагне мати зону вільної торгівлі з Україною, а масштаби цієї торгівлі збільшити з 4 до 10 мільярдів доларів. Грішми все не обмежується, зокрема Ердоган знову нагадав, що Крим – це Україна (і знову засмутив російських пропагандистів).

Більше того, як повідомляє РНБО, Україна та Туреччина створюють спільне військове підприємство, яке будуватиме військові безпілотники. Рада похвалилася і спільною роботою над радіолокаторами та захистом бронетехніки. Для порівняння, жодна з європейських країн не наважилася розробляти зброю спільно з Україною. Подякувати Ердогану слід і за нейтралітет у НАТО: на відміну від Угорщини, його країна не заважає Україні співпрацювати з Альянсом.

А все тому, що Реджеп Таїп Ердоган – це вам не Марін Ле Пен, яка захоплюється Росією і її начебто традиційними цінностями. Турецький правитель дружить і ворогує за розрахунком. А співпраця з Україною йому якраз вигідна: для турків це торгове партнерство, можливість інвестувати (наприклад, у наші порти) і розробляти ту ж зброю. Тому боятися ворожих кроків від Туреччини явно не варто.

Втім, очікувати, що Ердоган піде далі і виступить проти Росії – не дуже доречно, бо тут вигоди уже немає. "Одним оком він дивиться на Україну і там намагається отримати якісь преференції, іншим оком – на Росію, і зовсім не гребує співпрацювати з Путіним з ряду питань. Це цинічний політик. Тому я не бачу перспектив спільного українсько-турецького тиску на Росію", – відзначає російський політолог Ігор Ейдман.

З іншого боку, Ердоган без принципів – це майже пряма гарантія, що російсько-турецькому союзу довго не жити. Двом кандидатам у імператори в регіоні буде затісно. От наприклад, у Сирії Анкару цікавлять не лише курди. Турецька армія там зайняла клаптик з містами Азаз та Афрін, у якому зводить військові бази (!) і активно підтримує сирійську опозицію (зокрема і бойовою технікою). Тим часом Володимир Путін підтримує якраз-таки Башара Асада, який намагається знищити азазьких опозиціонерів – ось вам і привід для конфлікту.

Тож усім нам не слід вважати, що "на півдні – ворог". Якщо Київ подаватиме Туреччині ділові пропозиції, ми отримаємо і торгові угоди, і зброю, і нейтралітет Анкари у нашій війні з Росією.