Цивілізація третього Риму на острові Росія

8 лютого під сирійський Дейр-ез-Зором американці завдали відчутної поразки російським найманцям із ПВК «Вагнера». Кремль трактував цю подію як абсолютно рядову, буденну і відверто перебільшену. 13 квітня директор ЦРУ і кандидат на пост держсекретаря США Майк Помпео заявив на слуханнях в сенаті про «кілька сотень росіян вбитих кілька тижнів тому». Очевидно, йшлося саме про цю «пересічну» подію. Великій Британії не сподобалась спроба вбивства Скрипаля на своїй території – світ почав висилати російських дипломатів. Мінфін США запустив чергову серію санкцій щодо Росії «через її деструктивну політику в Європі та світі», додавши їм суттєвого персонального акценту. Ті ж США, заручившись підтримкою партнерів по коаліції в Сирії, загострили ситуації в Сирії у відповідь на хімічну атаку на Думу. І це все у 2018 р., а до того був напад на Грузію, і анексія Криму, і початок війни на Донбасі, і збитий Боїнг, і багато іншого. Комплексний погляд на ці сюжети наводить на думку, що агресивна російська геополітична стратегія зайшла у глухий кут. Проте з'являється людина, яка пояснює, що все не так, як видається, і Шойгу може далі хитро мружити очі, Путін – хижо роздувати ніздрі, Лавров – лаятись, а глухий кут насправді – неймовірно зручний майданчик для нового ривка…

9 квітня в журналі «Росія в глобальній політиці» опублікована стаття «Самотність напівкровки (14+)» під авторством помічника російського президента Владислава Суркова. Ажіотаж, котрий виник навколо матеріалу, можна пояснити уже на підставі резюме: «Росія чотири століття йшла на Схід і ще чотири століття на Захід. Ні там, ні там не укоренилася. Обидві дороги пройдені. Тепер будуть затребувані ідеології третього шляху, третього типу цивілізації, третього світу, третього Риму». Світ заговорив про нову доктрину геополітичної самотності, кремлівські боти – про нову ідеологію консолідації і мобілізації суспільства напередодні «фатального зіткнення з Заходом».

Нові одкровення Суркова пройняті основоположною ідеєю «патріотичної опозиції», котра бачить Росію окремою і самостійною цивілізацією. Крізь призму цього запізнілого усвідомлення він критикує російську політику ідентичності та геополітичного позиціонування з часів Івана Грозного. Він засуджує метання між Азією та Європою, але вважає їх необхідними для розуміння істини: орда – не наше, Європа – чуже. Іншими словами, останні 400 років Росія йшла хибним прозахідним курсом, але вже дозріла до того, щоб остаточно його відкинути. Водночас, Суркову прекрасно видно, що то тільки бояри, дворянство, чиновники та інші верхи суспільства помилялися, але не народ. Загалом Сурков іносказанно говорить про оту таємничу російську душу, яка може будь-кого зросійщити, але сама своєї сутності нізащо не зрадить. Саме під впливом цієї ментальної непохитності росіяни ніяк не могли європеїзуватися, попри династичні шлюби та рекрутування дворянства й бюрократичних кадрів у Голландіях чи Франціях. Як наслідок, Росія не змогла стати Америкою, а пробите Петром Першим вікно в Європу не перетворилося у ласкаво й привітно відкриті двері.

Давно відомо, що Росія відверто маніпулює історичними фактами, приписуючи собі в заслуги те, чого не робила, і з обуренням відрікаючись від скоєного. Проте чути від підлітка із Саратова фразу «Київ завжди був російським містом» зовсім не те саме, що й подібне з уст самого Путіна чи його головного помічника. У підсумку банальна технологія стає максимою поведінки усього суспільства.

Приєднання до європейської сім'ї подається як бажана, але сумнівна в моральному плані ціль, досягнення якої не варте тих жертв, яких зазнала російська армія «переможно і жертовно» борючись у всіх найбільших війнах Європи. Сам континент автор називає «найбільш схильним до масового насильства і найбільш кровожерливим з усіх», відверто кривлячи душею. Росія справді воювала мало не в кожній війні Старого світу, але робила це виключно для реалізації власних інтересів. Неймовірно велика, неймовірно багата і неймовірно неефективна в управлінні Російська імперія могла знайти «друзів» вдаючись виключно до тих засобів, якими володіла найкраще – воювати. Крім того, чимало з воєнних конфліктів того часу починалися або з ініціативи Росії, або внаслідок того, що вона не могла вчасно зупинитися, відкинувши ворога з власної землі. До речі, в Росії не було інших «союзників, окрім армії та флоту» не тому, що всі навколо такі зрадливі, а тому що сама Росія інших по-справжньому не шукала або ошукувала. Європа справді воювала мало не щоденно протягом століть, але Росія й сама добряче долучилася до формування та закріплення статусу кровожерності, назавжди втративши право виправдовуватися сусідами-загарбниками.

Найцікавіше те, що Сурков виправдовує часто протилежні ініціативи Росії однаково сильними прагненнями в Європу: воювала, приростаючи новими територіями, бо так прийнято в цивілізованому світі, і мирно здавалася без бою, коли віяння часу нібито змінились. При чому найбільшими актами небувалого смирення та самозречення на шляху до Європи називаються революція 1917 р. (Росія – єдина країна, котра розвинула ідею марксизму, коли решта зрадила їй з капіталізмом) і розпад СРСР (виявляється Москва добровільно розлучилася із союзними республіками, бо знову ж таки дуже сильно хотіла в Європу).

Почитати Суркова, так в історії Росії не було поразок і криз, а суцільні сплановані акти самопожертви: польсько-козацьке вторгнення, прощання з ординським минулим, френдзона для доброї Азії через нерозділене кохання до черствого Заходу – все заради демонстрації своєї готовності стати європейською. Та не оцінили, скривдили, проігнорували. От як у таких зловорожих умовах бути відкритою і прагнути дружби із Заходом? Рішуче ніяк. Тому Росія вирішила припинити своє плазування, встати з колін і оголосити чергову реінкарнацію власного месіанства. А щоб ні в кого не виникало сумнівів у серйозності російських намірів, Росія попутно прихопила з собою український Крим. Тепер, вважає Сурков, всі зрозуміють важливе сакральне значення 2014 р.

З. Фрейд якось сказав, що інколи сигара – це просто сигара. Іншими словами, не можна виключати того, що «новою геополітичною доктриною Російської Федерації» назвали плач  ̶Я̶р̶о̶с̶л̶а̶в̶н̶и̶  Владислава Андарбековича, котрий просто втомився бути дрібним пакосником епічних масштабів на службі в Путіна. Головний ідеолог «суверенної демократії», єдиноначальник пропаганди, «гігант думки», стратег «руського міра», «князь темряви Кремля», архітектор режиму Путіна і сірий кардинал російської політики міг характеризувати «харизматичним, талановитим, красивим і самотнім» себе, а не свою батьківщину. Звичайно, непересічний мислитель, яким Сурков беззаперечно є, заслуговує на увагу читачів. «Напівкровку» цитували Assosiated Press, Washington Post, британська Times, але аналогічну активність вони проявили б і до тексту Лукашенка чи іншого політика подібного рівня. В даному разі, ажіотаж викликає спочатку автор, а потім уже сам текст. Тим більше, апріорі вважається, що з-під пера такої людини не виходять банальні нісенітниці, тому коментатори і критики самі починають вправлятися у дотепності, дедукції, обізнаності та вишукувати між рядками те, чого автор не писав. Але це не більше, аніж версія.

Так чи інакше, стаття не є маніфестом нової геополітичної реальності Росії – в ній вона живе не з 2014 р., а принаймні з 2000 р. Оцінки матеріалу свідчать про неправильне розуміння причинно-наслідкових зв'язків – Росія не загарбала Крим через неприйняття Заходом, а Захід відреагував на реальну загрозу від неї, й анексія стала тільки приводом. Відповідно, написане скоріше нагадує пояснювальну записку, котра постфактум обґрунтовує необхідність переходу до глухої оборони та режиму самоізоляції. Тим не менше, Суркову за покликом служби не вперше доводиться писати програмні тексти і виголошувати установчі положення. В окремих випадках вони конвертуються в практичні кроки – у 2005 р. він фактично створив рух «Наші», говорячи про деструктивну опозицію, лимони та яблука на одній гілці. В основному ж їхнє завдання набагато ширше, бо зводиться до консолідації суспільства чи окремих його категорій навколо якоїсь корисної для влади ідеї.

«Революція Росії не загрожує, нинішній режим стабільний як ніколи, зміна влади в інших республіках СНД не впливає на ситуацію у нас» говорив у 2005 р. Сурков в інтерв'ю німецькому журналу «Шпігель». Проте іще у 2004 р. після Помаранчевої революції в Україні у тодішнього заступника керівника адміністрації Президента РФ не могли не труситись колінця – в інтерв'ю «Комсомольській правді» він говорив про п'яту колону лівих і правих радикалів, фальшивих лібералів і справжніх нацистів, які «проповідують доцільність поразки своєї країни у війні з терором». «Шпігелю» розказував про завершення ери романтизму; відчуття оточення не ворогами, а конкурентами; необхідності пошуку на Заході інтелектуальних рішень для модернізації російського суспільства. Натомість за рік до цього переконував «КП» у тому, що «головним завданням інтервентів є знищення російської державності» і зобов'язання президента «в повній мірі реалізувати конституційний принцип єдності виконавчої влади перед лицем загрози». Через кільки років Путін очолив уряд, тимчасово пустивши в Кремль Медвєдєва. Таким чином, важливо не тільки те, що говорить Сурков, але й кому свої слова адресує – аудиторія «Шпігеля» та «КП» суттєво різниться.

У 2005 р. Сурков сказав, що Захід – не благодійний клуб: «якщо ми хочемо подобатися, то потрібно для цього щось робити». Очевидно, для досягнення цієї цілі були вибрані абсолютно неадекватні заходи. Нова стаття Суркова – це неформальна пропозиція світу від Путіна залишити Росію у спокої. Зализати рани, переосмислити пережите, переозброїтись, утвердитись в настроях реваншизму – неважливо, чого хоче Москва. Вона погоджується згорнути щупальця і обговорити нові правила спілкування зі світом. Водночас, отримати право на самотність неможливо без виконання головної вимоги прискіпливої санкційної уваги – на незручне для себе вирішення «українського питання» Росія не може наважитись. Відмовившись від Донбасу і повернувши Крим, Росія визнає поразку, котра добряче поскубає її зсередини, особливо в умовах тієї бажаної самотності. Точніше, може постраждати режим Путіна, який так успішно будувався на базі вставання з колін і відновлення статусу країни, котрої бояться.

Світ отримав послання, якою буде відповідь – невідомо. Якщо євроатлантична спільнота, головний адресат меседжу, на пропозицію пристане, для України Росія стане особливо небезпечною – можна тільки уявити всі ризики перебування в межах впливу «самотньої РФ». Власне, тільки тепер Росія починає виправляти недолугість свого геополітичного концептуального арсеналу, яка проявилась з початком агресії в Україні – як можна проголошувати свою європейську орієнтацію, агресивно критикуючи проєвропейський вибір українців? Сурков знайшов вихід із цього парадоксу.

Інший відомий російський «українолог» Сергій Караганов у 2016 р. писав, що бачить єдиний спосіб виживання сусідньої держави у її «перетворенні з суб'єкта суперництва в міст і буфер». Якщо Захід дозволить Росії осідлати ідею окремішності власного цивілізаційного вибору, Україна ризикує стертись в місці зіткнення цих тектонічних плит. Чи порватись. Теорія Хантінгтона іншого варіанту не передбачає. Порятунок можливий тільки внаслідок вибору однієї зі сторін і вибір цей очевидний – подалі від Москви, тим більше окриленої своєю «самотністю».

Сурков у звичному стилі говорив про могуть російського духу. Варто продовжити запропоновану стилістику, додавши трохи КВН (тим більше команда «Союз» прекрасно справляється із пропагандою особливого геополітичного майбутнього країни): «Умом Россию не понять, Аршином общим не измерить: У ней особенная стать – Россию можно только бояться».