Твоє горе — моє горе: як у Полтаві працює центр з адаптації ВПО 

У чому проблема?

У лютому 2014 року росія напала на Україну — тоді удар прийшовся на Луганську й Донецьку області, а також АР Крим. Українці були вимушені масово покидати свої домівки та шукати прихисток в інших частинах країни. Залишали все: житло, роботу, сподівання на хороше життя в рідному місті. У декого на рідних землях залишилися старші родичі й близькі люди, з якими після прощання ті більше й не бачились. 

Внутрішнє переселення не було новим явищем для України, однак до такої масовості суспільство не було готовим. За даними ООН, за 2014 рік внутрішньо переміщених осіб було близько 1 млн. Цифра лише росла з кожним роком. 

З повномасштабним вторгненням росії в Україну у 2022 році ситуація повторилася. Лише тепер ВПО в Україні не мільйон, а майже п'ять. І всі вони потребують підтримки.

Оксана Куянцева, членкиня правління та координаторка комунікаційного відділу  благодійного фонду "Схід SOS", що з 2014 року займається проблемами ВПО, зазначає, що основне питання — саме інтеграція прибулих у приймаючі громади, зокрема — через працевлаштування. 

Пані Оксана підкреслює, що через погані умови на новому місці українці нерідко обирають повертатися назад під обстріли: "Нам як суспільству важливо думати, чому так сталося. Ймовірніше за все вони не змогли інтегруватися в тому місці, де були, і щойно зʼявилася можливість, ладні були приїжджати навіть у розбиті міста".

Яке рішення?

На тій же хвилі піднесення громадянського суспільства, що надихнула створення  "Схід SOS", у Полтаві утворилася громадська організація "Полтавська платформа". Її співзасновники — Олексій Сердюков і Дмитро Нальотов — пізніше, у 2018 році, утворили свою організацію "Зміст Полтава".

Крок за кроком запустили новинний сайт, відкрили кав'ярню-книгарню — соціальний бізнес, де з кожної книги та чашки кави чи чаю ішло по 2-5 гривень на місцеві благодійні проєкти. Для Полтави це було щось дуже нове й незвичне.

З початком повномасштабного вторгнення у 2022 році "Зміст" повністю переформатувався — щоб закривати потреби військових. "Кав'ярня не зупиняла роботу навіть під час гострої фази повномасштабного вторгнення. Тут був цілий штаб! Ми заходили з продавчинею в книгарню, а тут повний хаос: ходять люди, стоїть техніка, броніки. Бракувало лиш бочки, як в американських фільмах, над якою гріють руки", — згадує голова ГО Аліса Куценко.

Водночас до Полтави щодня приїздили переселенці з небезпечніших регіонів країни. Команда згадує, як новоприбулі ночували в автівках, не розуміли, що коїться, міська рада не могла оперативно опрацьовувати заявки. Станом на кінець 2023 року у Полтавській області зареєстровано 186 тисяч переселенців — про це говорить начальник Полтавської обласної військової адміністрації Дмитро Лунін. 

Такий наплив людей, що потребували прихистку та адаптації в новому для себе місті дав поштовх новій ініціативі активістів — Центру адаптації ВПО "Зміст". Директор Олександр Скрипай каже, що зараз ідеться навіть не лише про адаптацію — "Зміст" допомагає переселенцям інтегруватися в Полтаві, відійти від статусу "приїжджих" і стати "місцевими".

Як це працює?

День поступово йде до завершення, але не в Центрі адаптації ВПО "Зміст" — тут все тільки починається. Двері раз за разом відчиняються, і у них з холодної вулиці входять усміхнені жінки. За тиждень вони зібрали безліч історій, якими хочуть поділитись одна з одною.

На столі розкладені журнали, газети, ножиці та папір — сьогодні психологиня центру підготувала учасникам дещо цікаве та творче. А поки всі готуються, Ілона Орищенко, керівниця центру, розповідає:

"У центрі ми маємо два напрямки: соціокультурна та економічна адаптація. Соціокультурний напрям — це різноманітні активності дозвілля: екскурсії по музеях, піші прогулянки, освітній напрямок, Школа здоров'я з різноманітними лекціями. Економічний — це працевлаштування внутрішньо переміщеннях осіб, проєкт з перекваліфікації".

Ілона вказує на саморобні сніжинки, розвішані по всьому приміщенні: "Ми робили їх власноруч декілька днів. Дуже хотіли зробити святковий настрій для наших учасників". Сюди приходять різні люди різної вікової категорії, але потреба у всіх одна — соціалізація та гарно проведений час у колі приємних знайомих.

Олена — переселенка з Харківщини. Сьогодні жінка прийшла в центр разом із сином. Жінка переїхала в Полтаву після того, як її рідне місто Чугуїв почали щоденно обстрілювати.

"Ми спочатку були в Тернополі, потім у селі. Нас дуже гарно прийняли, але в селі, на жаль, дитині нудно, немає активностей. Тут у мене сестра, та й загалом у Полтаві багато центрів для дитячої розваги. Війна війною, а дитину потрібно розвивати, давати можливості.  Зараз хочу віддати його на спорт", — розповідає Олена.

Жінка описує рідний Чугуїв: маленьке затишне містечко, до якого до війни часто приїжджали туристи на екскурсії. 24 лютого Олена була на роботі в Харкові, згадує: "І от я йду, чую всі ці звуки (вибухи, — ред.). Мені говорять: «Щось почалось». А я їм, ні-ні, ви що. Я не розуміла масштаб проблеми, навіть не підозрювала. Роботу ніхто не скасував, от я далі й працювала: у шафу аналізи ставила. А потім думаю: нащо…"

Після роботи Олена поїхала додому, але до Чугуєва більше не ходив ніякий транспорт:

"Я рушила пішки під вибухи. Дитина була в бабусі, вони прокинулись від того, що поруч горів аеродром". Матері все ж вдалось знайти останню електричку, яка курсувала в бік міста, однак і та зупинилась на півдороги — водій оголосив: рейки заміновані. Далі знову рушили пішки. "Було дуже страшно, коли ти йдеш, навколо ліс зливається з людьми. Все вибухає, ти не розумієш, що відбувається. Я телефонувала сестрі й просила забрати мою дитину".

Деякий час сім'я переховувалася у підвальному приміщенні, згодом знайомий вивіз їх з міста. Олена каже, що автомобілі перед ними росіяни обстрілювали. Багатьох евакуйовували волонтери. 

Жінка пригадує, що на новому місці було морально важко, однак сім'ї щастило з людьми на шляху: вони підтримували, обіймали, заспокоювали, допомагали. Олена сміється, що в селі навчилась рубати дрова та набирати воду з колодязя. Син з іншими дітьми робив саморобні їжаки з палок, блокпости з халабуд — "спогади на все життя будуть, хай такі страшні". 

Про Центр адаптації Олена дізналась з соцмереж. Каже, що було важко наважитись прийти, на першому тренінгу мовчала. А проте центр вже став безпечним місцем для жінки — усього за пару відвідин. Зараз, окрім терапевтичних зустрічей та консультацій з психологом, планує податись на проєкт з пошуку роботи.

Команда центру вірить, що саме робота дає переселенцям необхідну рутину, стабілізує моральний стан і допомагає в адаптації. Крім того, це й очевидно про фінансову безпеку, щоб більше не залежати від донорів чи гуманітарної допомоги. Саме тому одним із пріоритетних напрямків центру обрали економічний — допомогу ВПО з працевлаштуванням.

Спершу зробили опитування серед переселенців — дізнавались, чи потрібна їм робота, чи планують залишатися. Згодом розробили програму, за якою HR-волонтери проводили співбесіди з охочими: визначали навички, освіту, цінності. Після цього центр пропонував людям відповідні вакансії. Понад 30 полтавських підприємств стали партнерами в наданні робочих місць для ВПО, серед них великі бізнеси, такі як мережі "Аврора", "АТБ", "Велмарт" та інші.

HR-волонтерів набирали поступово. Кожен із них вільний допомагати, поки може. Аліса Куценко каже: "Ми з розумінням ставимося, коли вони кажуть, що уже не можуть цим займатися. Тоді запрошуємо інших людей". Проблем з охочими допомогти поки не було —  завжди хтось відгукувався.

Віта Молька, HR-менеджерка у "Змісті", пригадує, що на початку проєкту — з грудня 2022 до літа 2023 року — за день могло бути й по 6 співбесід з переселенцями. Зараз кількість зменшилась — жінка припускає, що це пов'язано з тим, що ті, хто хотів, за два роки вже знайшли роботу.

Утім, було не без труднощів. Так, наприклад, важко з пошуком роботи для металургів, колишніх працівників шахт — де в Полтаві знайти такі вакансії? Тому у "Змісті" з'явився ще один напрям — перенавчання ВПО на нові спеціальності. Ініціатива, яку проводять спільно з Міжнародною організацією міграції, допомагає переселенцям перекваліфікуватися на IT-тестувальників, графічних дизайнерів, б'ютімайстрів та барист. 

Пані Віта пояснює: "Є жінки, які не можуть знайти тут роботу. Їхні чоловіки на війні, вони виховують самі дитину, не знають, на кого її залишити, або ж мають дітей з особливими потребами. Їм просто немає куди піти. Для них справді буде виходом, якщо вони пройдуть перенавчання, наприклад, з манікюру і зможуть працювати вдома та отримувати хоч якийсь заробіток". 

HR-менеджерка згадує ще один успішний кейс, де перенавчання допомогло втілити давню мрію:

"Цей чоловік у молодості навчався в університеті на тестувальника. На жаль, у його батька виявили рак, і він не міг далі продовжувати оплачувати навчання. Працював на заправці, заробляв кошти на лікування. Переїхавши в Полтаву, теж почав з підробіток вантажником. Прийшовши до нас, він сказав, що досі хоче все-таки завершити ІТ, відчуває, що це його. Його батько прикутий до ліжка — тож чоловік зміг би доглядати за ним і паралельно працювати вдома. У нього також був слабенький ноутбук, по завершенню навчання ми забезпечили його новим".

Випускниками програми перекваліфікації стали 50 людей, які тепер, окрім знань та вмінь, мають практичний інвентар для професійного старту. Програма мала великий попит, тому наступного року "Зміст" планує знову її запустити.

Психологиня Тетяна Волошина виводить на дошці слова. Це те, над чим сьогодні працюватимуть відвідувачі центру — карта бажань на 2024 рік. Люди, які зазнали травми, часто не мають внутрішнього ресурсу мріяти, їм важко планувати наперед, адже негативний досвід навчив — не можна ставити цілі, бо буде легше прийняти, якщо все піде не так.

Мета Тетяни — дати людям шанс на внутрішнє відновлення, навчити їх жити заново, прописувати цілі та не боятися бачити себе щасливими у своєму ж майбутньому. 

"Мені подобається, що люди тут дуже відверті й зацікавлені в тому, щоб вийти зі стану, в якому знаходяться. Є такий гарний вираз у психологів: шукайте своїх людей. Мабуть, тут я знайшла своїх. Вони бажають змін і йдуть на ці зміни, а я їх запалюю", — говорить вона. Психологиня працює на волонтерських засадах уже пів року, центр дав їй саморозвиток, вдосконалення та людей: "Я дійсно на своєму місці".

Психологічна допомога від "Змісту" працює не лише в Полтаві — центр організовує мобільні виїзди в Полтавську область, де співпрацює з 5 громадами. Виїжджають з дитячим та дорослим психологами, до яких охоче навідуються жителі. Запити різні: тривога, сум за рідними, які на фронті, особисті переживання. Карта бажань команди на 2024 рік — співпрацювати з усіма громадами Полтави.

Після сформування планів та бажань, психологиня пропонує закріпити їх візуальними образами — тут якраз знадобляться вирізки з журналів та ножиці.

Найактивніше працює наймолодша учасниця — собачка пані Надії. У неї надвідповідальна роль — підбадьорювати жінок та не давати нікому сумувати.

Надія сама з Полтави, але частенько буває на тренінгах. Одного дня сусідка показала їй оголошення про те, що в Центрі адаптації шукають вчителя з йоги, а йога, власне, — улюблене заняття жінки. У 2022 вона навіть побувала в Індії, де вивчала медитацію. Відтоді Надія провела безліч майстер-класів та занять з йоги. Каже, дуже радіє, коли бачить, як учасницям цікаво, як вони стараються, прислухаються і ставлять багато питань. 

Учасниці всі в роботі: уважно клеять ілюстрації, розповідають сусідкам, що хочуть у майбутньому. Син Олени мріє про собаку, тому фото песика — головний акцент на карті.

Сама ж Олена ділиться: "Мені дуже хочеться миру, а для себе — сімейного відпочинку. Я ходжу зараз на курси водіння, то, може, машину в майбутньому (сміється, — ред.). Ось, нічого глобального — тільки щастя, миру та спокою". 

Такі теплі зустрічі з психологом проводяться у центрі щотижня та дають змогу поділитися своїми переживаннями, знайти нове коло знайомств, дізнатися більше про емоції та способи самодопомоги. Окрім цього, є тренінги з медичних та психологічних тем, курси англійської мови, де зараз навчається група середнього рівня володіння мови, навіть проводили майстер-клас з виготовлення смузі!

"У нас є Школа здоров'я, куди приходять лікарі й розкривають певну тему. Був кейс, коли ВПО могли прийти та безплатно здати кров на рівень цукру. Дівчинка прийшла, щоб підтримати маму, та за компанію здала кров. Виявилось, що в неї перевищений рівень цукру майже в чотири рази. Вона довго консультувалася з лікарями, вони порадили, до кого звернутися. Не у всіх є кошти здати аналізи, не всі знають, куди можна піти. А тут вони можуть послухати про цукровий діабет, дізнатися про перші ознаки онкологічних хвороб тощо", — ділиться HR-менеджерка центру Віта.

Регулярно працює й уже згадана раніше культурна ініціатива — коли переселенцям показують Полтаву, розповідають про неї, організовують відвідини музеїв, філармонії, театрів, проводять чаювання.

Віта додає: "Це так зближує людей, допомагає знайти друзів у Полтаві. Часто до мене приходять люди на співбесіду або кар'єрні консультації й говорять: треба на співбесіду піти, а мені навіть немає з ким залишити дитину, я тут нікого не маю. Ми націлені на те, щоб люди тут знаходили друзів, знайомих, дружили сім'ями".

А це точно працює?

Інтеграція ВПО — це питання того, чи зможемо ми як держава залучити все суспільство до відбудови України. Не відмежуватися від їхніх проблем, а знайти справді корисне та дієве рішення. Громада лише виграє, якщо доєднає новоприбулих до своєї економіки, забезпечить комфортне перебування, де жителі зможуть сповна реалізувати амбіції на благо міста чи села. 

Адаптаційні центри хоч і не зможуть вирішити всю проблему одночасно, але впливають точково: у своєму місці, у громаді, у світогляді учасників. Вони — про життєві історії окремих людей, які разом стають великою історією цілої країни.

Такі ініціативи дають можливість відновити життя, яке починати з нуля дуже важко. Без фінансів, підтримки збоку та опори, на незнайомому місці, з нерозумінням, що робити далі. 

"Я пам'ятаю свій перший робочий день: приходить жінка зі сльозами на очах, питає, чи є у нас хоч щось, бо вони лише виїхали (з небезпечного регіону, — ред.). Ти вже не можеш діяти як працівник — ти вже як людина з людиною. Хочеш допомогти, але не можеш зробити цього просто зараз, бо нічого немає. Можеш записати її ім'я на майбутнє, коли буде нова гуманітарна допомога. Розумієш, що не все у твоїх силах, ти не можеш бути супергероєм для кожного, а хочеться, хочеться допомогти", — розповідає Анастасія Мишун, менеджерка економічного відділу.

Команда "Змісту" на цьому шляху допомоги ВПО робила проєкти методом спроб і помилок, фокусувалася на відгуках, виходила на всеможливі канали комунікації. Аліса твердить: "Ми тут всі заради результату, процес може бути яким завгодно: дурним, виснажливим, кривим, незрозумілим. Тому що ми ніколи таким не займалися, але кожна досягнута мета — це перемога маленька чи велика особисто для нас".

Основні виклики — у залученні фінансування та фахівців. З фахівцями взаємодія відбувається легко: все відбувається на бартерній співпраці, де за лекцію чи тренінг організація бере зобов'язання розповісти про спікера, анонсом підкріпити фаховість запрошеного гостя. От фінансування — гостре питання. Чи не всі громадські організації, волонтерські штаби та благодійні фонди значну частину часу та ресурсів вкладають у пошук фінансових донорів, грантів, партнерів. "З цього року ми вирішили підвищити шанси на отримання фінансування, тому керівники всіх підрозділів у «Змісті» беруть участь у фандрейзингу. Тобто так чи інакше, шматочками чи повністю, ми пишемо заявки (на гранти, — ред.), тому що розуміємо — це дуже потрібно для Центру адаптації, оренди, оплати праці тощо", — доповнює Аліса.

Керівниця ГО розповідає, що кожен день команда вигадує нові рішення, лиш би залучити якомога більше людей до підтримки центру та ВПО — проводять аукціони, де розігрують лоти за найбільший донат: "От у нас лот лежить — сокира. Ми її називаємо «оркоріз». Або нам раз дали гіроскутер, який ми також виставили як лот. Для фільмування лоту в соцмережі Віті прийшлось навчитися кататися на гіроборді. Декілька падінь, і все вдалося!" Однак за веселою історією стоїть сумна істина — волонтерам приходиться знову і знову пояснювати, наскільки важливою є системна благодійна підтримка з боку цивільних.

Поки ми розмовляємо, в книгарню заходить жінка. У її руках — пакет зі смаколиками. Їх вона принесла, щоб долучитися до ще однієї ініціативи "Змісту" — солодощів для ЗСУ. Вона — мама трьох лейтенантів, усі її улюблені чоловіки зараз на фронті. До "Змісту" жінка приносить цукерки та батончики, аби такі ж хлопці та дівчата, як і її близькі, в холодну ніч посмакували чимось солодким.

Між жінками зав'язується розмова, а тим часом Аліса каже нам:

"Розумієш, що ти не дарма прожив цей день. Ти зробив якийсь внесок у перемогу України. Ти зробив внесок у допомогу людині. Це те, що рухає мене вперед".