Як допомогти дитині впоратися з травмою війни: відповіді психологів і світовий досвід

У чому проблема?

Понад дев'ять місяців українці – ті, хто мусив тікати від жахів війни ті, хто знаходиться у більш безпечних регіонах – живуть у стані перманентного стресу. На відміну від так званого корисного стресу, або еустресу (короткотривале переживання, яке мобілізує захисні функції психіки та тіла, — ред.), затяжний стрес може призводити до небажаних коротко- і довготривалих наслідків. 

Тетяна Асланян, психотерапевтка, керівниця експертної ради БФ "Голоси дітей", яка має великий досвід роботи з дітьми війни, зазначає:

"Те, що ми бачимо зараз – страх, тривога, агресія – це прояви довготривалого психоемоційного напруження. Ще зарано робити висновки, адже діагноз ПТСР (посттравматичний стресовий розлад) ставиться не раніше, ніж за кілька місяців після травмувальної події. Та за досвідом роботи з дітьми війни з 2014-го року і за світовими стандартами, можу сказати, що в багатьох українців ПТСР таки розвинеться. Цей стан – не вирок, його успішно лікують, просто терапія у випадку ПТСР може бути більш тривалою".

Тетяна Асланян

Лінда Голдман – авторка книг на тему терапії травми втрати у дітей, протягом останніх 35 років працює терапевткою з питань горя і професоркою, звертає увагу на інший розповсюджений і доволі серйозний стан – відкладене горе.

"З одного боку, багато українців зараз переживають горе: трагічні новини, численні втрати, зміни місця проживання (нерідко – часті), загроза ядерної небезпеки. З іншого боку, далеко не в усіх є можливість прожити болісні почуття повною мірою. І тоді горе – як у дорослих, так і в дітей –  ніби заморожується і відкладається на потім.

Діти в такому стані нерідко проявляють гіперактивність, підвищену тривожність і пильність, гнів, їм важко зосередитися. Часто і малюки, і підлітки можуть відчувати провину чи підвищену відповідальність й брати на себе дорослі ролі".

Лінда Голдман

Яке рішення?

"Є й хороша новина: феномен посттравматичного зростання, – продовжує Асланян. – Простими словами, це коли внаслідок травми відбувається повна переоцінка цінностей, зміна світогляду. І, як результат, феноменальний особистісний ріст. Людина не просто відновлюється до стану «до травми». З нею відбуваються якісні зміни на всіх рівнях, що зрештою (як би не було важко в це зараз повірити) робить її щасливішою.

Дуже показовим у цьому плані є приклад Едіт Еґер. Сьогодні я часто раджу її книги – «Вибір» і «Дар» – батькам дітей війни, та й усім дорослим. Коли Едіт було 16, вона опинилася в Аушвіці. Тоді від смерті її врятували бальні танці. Та навіть після звільнення з «табору смерті», Едіт довгі роки жила у в'язниці страхів і спогадів. І лише пройшовши власну терапію, Едіт Еґер нарешті позбулася жахливих флешбеків і вийшла на якісно новий рівень життя.

Сьогодні, у свої 95, пані Еґер читає лекції (вона психотерапевтка) й пише книги. Попри важку тематику, її тексти сповнені світла й любові до життя. І в сьогоднішніх обставинах її досвід надзвичайно актуальний", — каже Тетяна Асланян.

За оцінками дослідників, позитивну динаміку переживають від половини до двох третин людей, які мали ПТСР. Ключовим фактором посттравматичного зростання є можливість прожити умовно негативні почуття у безпечному підтримувальному середовищі.

Саме таке середовище для дітей війни створюють працівники й волонтери БФ "Голоси дітей". У шести локаціях фонду по всій Україні професійні психологи надають дітям психосоціальну підтримку (арттерапія, казкотерапія, кпт-програма "Діти і війна" тощо). Якщо немає можливості відвідати заняття особисто, допомогу можна отримати онлайн.

"Дуже багато українців – і дорослих, і дітей (а діти завжди «зчитують» і транслюють стан батьків) – відчувають зараз фонову тривогу, – каже Тетяна Асланян. – Цей стан непросто розпізнати, бо така тривога не болить як, скажімо, горе. Тривога просто розлита у повітрі, ми дихаємо нею, ми живемо з нею, майже не помічаючи, але вона підточує душевні сили й краде радість. Тому дуже важливо уміти самим і вчити своїм прикладом дітей бути уважними до власних почуттів, розпізнавати їх.

Якщо ви бачите, що вам або дитині емоційно якось «не так», щось муляє, корисно спитати: «Що саме я зараз відчуваю?» – і дати на це запитання якомога конкретнішу відповідь. Наприклад, якщо вам чи дитині тривожно, то за що саме? Ви непокоїтеся, що можете лишитися взимку без тепла? Дитина тривожиться, що вам доведеться знову їхати у невідомість посеред ночі? Що б це не було, спробуйте дати конкретну назву вашим почуттям і зрозуміти, що їх викликає.

Щойно ми «упредметнимо» фонову тривогу, то зможемо працювати з нею. Наприклад, підготувати теплі речі/заготовити дрова/заручитися підтримкою родичів у селі або пообіцяти дитині, що навіть у випадку негайної евакуації ми обов'язково візьмемо її іграшку з собою".

Доктор Карен Трейсман, клінічна психологиня, яка багато працювала з колишніми дітьми-солдатами та біженцями з Руанди, у своїй TED-доповіді зазначає:

"Для психологічного здоров'я дитини надзвичайно важливі добрі взаємини з батьками. Ставлення дорослих закладає дорожню мапу подальшої взаємодії дитини зі світом".

Це справедливо стосовно дітей і так само це працює з дорослими. Зокрема, дослідження серед тих, хто брав участь у війні в Південній Кореї, свідчить: більш інтенсивне посттравматичне зростання переживали ті, хто мав кращі стосунки всередині родини та з друзями. Лінда Голдман додає:

"Добрі взаємини означають довіру. Важливо легалізувати будь-які почуття, в тому числі гнів, страх, горе. Не соромити дитину за її сльози, незалежно від віку. Самим не ховати сліз і відкрито проживати горе, якщо сталася трагічна подія. Все це формує в дитині оптимістичне ставлення до життя: часом воно надзвичайно складне, але ми впораємося. Тримати правильний настрій допомагає усвідомлення того, що значущі дорослі – це рольові моделі для дитини".

Тетяна Асланян каже:

"Для дитини дуже важливо, аби дорослий поряд із нею транслював здорову модель реагування на виклики: так, війна – це подія, на яку ми не можемо впливати, але ми завжди можемо впливати на себе. У нашій культурі історично закладено багато жертовності. І зараз ми з колегами часто спостерігаємо таку жертовність у мам дітей-біженців. Умовно кажучи, «не піду до перукарні, бо війна». Якщо ви можете дозволити собі нову зачіску або зробити щось інше для власної радості – робіть це! Що здоровіший психоемоційний фон мами, то краще почуватиметься дитина. 

Важливо створювати в кожному дні просте маленьке свято для себе: для когось це буде улюблена книга, для когось – прогулянка осіннім парком. Це як в анекдоті про багатодітну єврейську маму, яка раз на тиждень зачинялася в кімнаті й пила на самоті чай із солодкими булочками. Коли діти впіймали її за цим заняттям, у відповідь на їхній обурений галас мама спокійно відповіла: «Ша, діти, я роблю вам щасливу маму». Так само й тут. Регулярно наповнюйтеся самі – тоді вам буде що віддати дитині.  

Ресурсна мама – це не супервумен, яка все встигає і нічого не боїться. Це нормальна жива людина, яка розуміє свої почуття й потреби та завжди робить вибір на користь життя. Нема нічого страшного в тому, що дитина побачить вашу «слабкість» – важливо, щоб ви відкрито пояснили їй, що з вами відбувається і чому.

Якщо мама в ресурсі, то вона зуміє стати підтримкою і для дитини. Це відбуватиметься навіть через дуже прості, буденні речі. Наприклад, якщо малюк здригається від звуку грому, часто достатньо спокійно та лагідно сказати: «Я бачу, тобі страшно. Іди, я тебе обійму». І все, однією цією фразою ви приймаєте дитину й надаєте їй ресурс, аби вона впоралася зі своїм страхом!"

"Ми не можемо очікувати, що дитина впорається з травмувальним досвідом самотужки, незалежно від психоемоційного стану мами або іншого важливого дорослого, – продовжує Тетяна Асланян. – Тому усі заходи зі стабілізації повинні розповсюджуватися і на дитину, і на вас самих. Що більш спокійна, впевнена й уважна мама, то більше ймовірність того, що дитина зможе прожити травмувальний досвід і зрештою отримати зростання». 

Психологиня ділиться простими, але дієвими практиками на кожен день:

Лінда Голдман додає:

"Проєктивні методики, такі як малювання, робота з пластиліном або глиною, вигадування казок або історій, «реквізит» для гніву (м'які іграшки або подушки, які можна лупцювати) допомагають дитині вивільнити застиглі почуття та прожити їх у безпечний спосіб. Також у роботі з дитячим горем я часто використовую «книги пам'яті» – альбоми, в яких дитина може розмістити фотокартки або якісь символічні предмети (квиток до музею тощо), намалювати або записати свої спогади та почуття стосовно близької людини, яка зараз знаходиться далеко або померла, а також мирного життя, яке лишилося позаду.

Можна також написати листа близькій людині – цей спосіб працює, навіть якщо людина померла. В такому разі листа можна прив'язати до гелієвої кульки й відпустити в небо або скласти з нього кораблика й випустити в річку. Якщо дитина тривожиться за когось із рідних (наприклад, тато воює), допоможіть їй перемкнутися з деструктивних переживань на конкретні дії.

Скажіть: «Сьогодні ми всі живі, й тато також. Ми можемо запалити свічку (помолитися/уявити потік світла – залежно від духовних цінностей родини) й попросити вищі сили охороняти тата. Також ми можемо бути вдячними одне одному й світові за любов і підтримку, які ми маємо (корисно озвучити або записати все, за що ви вдячні). Подумаємо, що ми можемо зробити сьогодні, аби повеселитися й бути щасливими?»"

А це точно працює?

Поради, які дають експерти, підкріплюються численними історіями емоційного полегшення та навіть зцілення, які отримували діти в результаті терапії. 

"Пригадується дівчина 8 років зі Слов'янська – вона почала заїкатися після того, як на їхнє подвір'я прилетів снаряд, – каже Тетяна Асланян. – З нею та з іншими дітьми в центрі психосоціальної підтримки ми ліпили фігурки з тіста, просто місили тісто руками. За 4-5 сесій дівчина позбулася заїкання, в інших малюків проходило нічне нетримання сечі, страхи". 

Лінда Голдман згадує дівчинку на ім'я Софі:

"Після того, як її тата вбили, Софі замкнулася в собі. Між нею та світом наче з'явилася міцна стіна. На одному з сеансів я попросила Софі малювати все, що вона хоче. Вона намалювала кілька нерозбірливих закарлючок. Я спитала, якби вона побачила щось всередині цих закарлючок, то як би вона це назвала. Софі сказала, що це торнадо. Я спитала: «Якби торнадо могло розмовляти, то що б воно сказало?». Софі відповіла: «Допоможи мені!» – й це стало першим кроком на шляху її зцілення".

"Наостанок хочу розповісти про ще один доволі тривожний симптом поточної ситуації, а саме про синдром всиновлення дитиною її власних батьків, – каже Тетяна Асланян. – Сьогодні ми з колегами спостерігаємо це у підлітків з 14, навіть з 12 років.

Корені цього явища в тому, що в стані стресу людині притаманна регресивна поведінка, своєрідний «відкат» у розвитку. У маленьких дітей це проявляється в тому, що вони начебто повертаються на кілька кроків назад: ті, хто вже вміли ходити, знову повзають або дитина починає не вимовляти букву «р» тощо.

У дорослих регресивна поведінка може проявлятися в інфантилізмі, небажанні брати на себе відповідальність. Коли це стається з мамою, її дитина-підліток може підсвідомо брати на себе функції дорослого: ухвалювати рішення про те, куди й коли їм їхати, де шукати допомогу в евакуації тощо. Мені, наприклад, доводилося чути, як одна мама питала 7-річного сина: «Ми повинні вже повертатися додому чи ще не на часі?»

Перекладати тягар відповідальності на дитину не можна в жодному разі! По-перше, він для неї заважкий – і це ще один стресовий фактор, який позбавляє її дитинства. По-друге, за будь-яких обставин в родині повинна залишатися ієрархія: батьки – головні. Вони ухвалюють рішення. Так, обговорювати ці рішення варто й треба, але остаточне слово повинне бути за дорослими. Інакше такий «збій» в ієрархії може призвести до образ і звинувачень, до ускладнення взаємин з дитиною. 

А щоби не впадати в інфантилізм, мамі важливо дбати про власний психоемоційний стан. Сподіваюся, поради з нашої статті вам у цьому допоможуть".