“Якщо сьогодні я пишу не про тортури, то я пишу про смерть”, — історія журналістки, яка вибралася з Маріуполя

Тетяну Жук, журналістку "Східного Варіанту" місто прихистило у 2014-му, коли вона виїхала з окупованого Донецька. Та війна дісталася й до Маріуполя. Перші 40 днів повномасштабної війни дівчина провела там. З них 25 — у підвалі, спалюючи й приховуючи все, що натякало на її професію, аби уникнути полону.

Цей матеріал — її історія. Він стане заключним у циклі "Обличчя оборони України", який "Рубрика" почала вести з початку ескалації, щоб розповісти про те, як українці стали на захист Батьківщини – кожен на своєму фронті. 

"Ми все це вже бачили"

22-ге лютого. Маріуполь. На площі перед драмтеатром людно. Посеред натовпу розвіваються синьо-жовті прапори. Люди стоять з плакатами "Маріуполь — це Україна! Не треба нас визволяти!"

Серед цих людей Таня. Її руде волосся не дає можливості лишитись непоміченою. Вилицями дівчини котяться сльози. Знайомі по черзі питають, чому та плаче, але пояснити їй важко — всередині гримуча суміш піднесення й невідомості.

Вона розуміла, що буде велика війна. Але не знала, що менше, ніж за місяць, цей же драмтеатр буде зруйнованим. А європейські країни наперебій обіцятимуть його відновити після війни, поки маріупольці будуть фактично ув'язненими в підвалах своїх будинків. 

"24-го мене розбудив мій хлопець Даніл. Просто сказав: «Він напав». Я одразу зрозуміла, що відбувається. Але я думала, що буде якась ескалація на позиціях, якісь провокації. Я пішла робити каву на кухню, коли почула вибухи. Багато маріупольців, які жили на східних околицях міста, давно звикли до далеких вибухів. Я жила в центрі, тому майже не чула такого. Тоді вікна трошки задрижали. Мене кинуло в холод, але паніки не було", — розповідає Таня.

Дівчина наголошує — знала, що якщо росія кудись приходить, то не залишає після себе нічого, але все ж вирішила не їхати з міста. 

"Я переселенка з Донецька, мій хлопець переселенець з Донецька. Взагалі, в Маріуполі було дуже багато переселенців звідти. У всіх нас був майже однаковий досвід, але з половиною він зіграв злий жарт, а половина використала його як треба.

Хтось бачив, що росіяни вже не зупиняться й треба терміново їхати. Інші ж, до кого належу я, подумали: ми все це вже бачили, нічого аж настільки страшного не буде, можна залишитися".

"Значно більше шансів померти, ніж вижити"

Коли бойові дії в Маріуполі стали інтенсивнішими, будинок Тетяни весь час здригався від прильотів. Вікна знесло вибуховою хвилею, зник газ, світло, гаряча вода і зрештою зв'язок. Пара перебралася до підвалу, де, крім них, жили ще 23 людини.

"Коли ми спустилися в підвал, у нас, звичайно, не було можливості прийняти душ або сходити в нормальний туалет. І нам ще пощастило, бо ми могли підійматися до себе в квартиру й там забрати якусь їжу, вмитися раз за кілька днів, бодай якось помити тіло. Але саме змусити себе піднятися нагору з підвалу й було найстрашніше. 

Будинок постійно здригався. Треба було збирати всю мужність в кулак, щоб зробити марш-кидок на гору, зробити швидко всі свої справи і повернутися. Ми часто говорили в підвалі про те, що тупо було б померти, поки ти стоїш голий і миєшся", — ділиться Таня.

Вона каже — колективне проживання в підвалі стирає особисті кордони. Коли навколо більше 20 людей впродовж довгого часу, ви знаєте про всі проблеми зі шкірою, шлунком та харчуванням одне одного. Люди намагалися за змоги мити посуд, замітати й максимально підтримувати чистоту, але все одно це була антисанітарія. Дівчина, як і люди навколо, боялася хвороб, але з цим пощастило. Гірше, каже Таня, було з думками про смерть. 

"Мені постійно здавалося, що смерть переслідує тебе всюди. Там було значно більше шансів померти, ніж вижити. Якщо ти не за себе переживаєш, то за когось іншого. У нас в підвалі 25 людей. Ти з цими людьми стаєш близьким і думаєш — окей, це 25 людей, доля і статистика не можуть бути настільки милосердними, щоб ніхто з них не загинув.

І ти готуєш себе до того, що з кимось із них щось станеться і вам доведеться думати, де його ховати. Ми всі сподівалися на краще, але було важко уявити, що в місті, де постійно розриваються снаряди, можна якось вижити. Але нам дуже пощастило".

"Шматочок за шматочком знищити себе"

Станом на кінець серпня росіяни здійснили 435 злочинів проти журналістів. Вісьмох журналістів вбили під час виконання редакційних завдань, дев'ятьох викрали, чотирнадцятьох поранили, п'ятнадцятеро вважаються зниклими, шістдесят п'ять зазнали погроз та переслідувань. І навіть ці цифри неточні, поки українська сторона не має доступу до окупованих міст.

Тані не потрібні були ці дані, аби розуміти, що вона в небезпеці. Разом із хлопцем вони вигадали легенду журналістці, у якій вона була графічною дизайнеркою. Тоді пара почала ховати сліди справжньої роботи Тані, яка всі ці роки писала про війну, катування й викрадення росіянами людей. 

"Я дійсно працюю з ілюстраціями й графічними матеріалами. У мене була непогана легенда, я позалишала на ноутбуці якісь свої найбільш безпечні графічні роботи на кшталт поздоровлень з новим роком. Мусила видалити стікери з цитатами українських поетів зі Сходу, над якими працювала, бо розуміла, що навіть вони небезпечні.

В нашому будинку були люди, які знали, що я працюю в журналістиці. Одного разу, коли ми вже готували на вогнищі, я прийшла палити свої візитівки, посвідчення різні, подяки. Я це все щільно зім'яла і кинула у вогонь, воно погано зайнялось. Один із сусідів підійшов і дав поради палити все по черзі, щоб згоріло дотла. Він нічого більше не розпитував.

Я спалила все. У мене також були якісь подяки, мерч від поліції, брендовані блокноти, ще різний журналістський мерч. Все це довелося спалити. Шматочок за шматочком знищити себе, як казала моя подруга, описуючи схожий досвід. Я ще постійно думала — я готова до будь-яких обстрілів, тільки не до окупації", — говорить журналістка. 

Зрештою їй вдалося приховати, хто вона, навіть тоді, коли російські військові приходили до їхнього підвалу з перевірками. Як казали вони самі, шукали Азовців. 

Одного з днів, коли в підвалі вже було добре чути автоматні черги через вуличні бої, мова, яку цивільні чули ззовні, змінилася на російську з чітким російським акцентом. За трохи у двері сховища постукали.

— Хто?

— Открывайте, будет проверка!

Двері відчинилися. До підвалу, тускло освітленого однією свічкою, увійшов чоловік. Тані здалося, що пов'язка на його руці жовта, така, яку носять українські захисники, проте роздивитись його форму чи шеврони через темряву дівчина не могла. Військовий заявив, що шукає Азовців, а жінки й діти його не цікавлять. Пройшовся підвалом, вдивляючись у стомлені брудні обличчя, але про документи не питав. 

Коли чоловік уже йшов, у нього ще раз запитали, хто він.

— Русский солдат.

Так Тетяна усвідомила, що таки потрапила під окупацію й сподіватися на швидку розв'язку не варто. Вона почала шукати, як вибратися з Маріуполя.

"Так, я весь цей час писала про те, як ви тут катуєте людей"

"Після того ми були вимушені ще часто з ними контактувати. Коли ти виходиш з підвалу, бо хочеш пройти до свого будинку чи до сусіднього, краще перепитати, чи можна йти, бо дуже не хотілося померти від кулі. Вони якийсь час були джерелом інформації про виїзд з міста. Звичайно, ми розуміли, що цю інформацію слід ділити, бо вони нам брехали про те, що Харків і Київ вже в оточенні і готові капітулювати. Дніпро в оточенні, Запоріжжя. Що Харків — це вже другий Маріуполь. Я ненавиджу їх за їхню брехню, але не відкидаю думки, що і їм брехали для підняття їхнього бойового духу.

Потім почали ширитися чутки, що є виїзди від Донецька. Але я розуміла, що там мене перевірять і що я їм скажу? Так, я весь цей час писала про те, як ви тут катуєте людей? І тому цей шлях був закритий для нас", — говорить дівчина. 

Згодом вдалося дізнатися про автобуси, якими можна виїхати. Таня й Даніл домовилися про те, що їх довезуть до потрібного блокпоста. Водій не хотів брати гроші в пасажирів, але ті дали йому 200 гривень. Як каже Таня, смішну суму, особливо в умовах, коли знайти бензин було майже неможливо.

"Я пам'ятаю той ранок, коли ми поїхали. Я постійно оглядала квартиру, усі речі набули такої химерності, бо колись я дивилася на них, то згадувала, як їх купувала або як мені їх дарували, скільки щастя вони мені приносили. І тепер скільки болю з ними пов'язано. Війна просто викривила все.

Я крізь сльози ледь зібралася, ми попрощалися з усім підвалом. Люди плакали або мовчали. Дуже важко було прощатися", — розказує Таня. 

Автобус, яким вивозили людей, був розмальований літерами Z. Журналістка пригадує, що боялася сідати туди, адже якщо українські військові побачать марковану автівку, то не знатимуть, цивільні там чи військові. Від переживань дівчину постійно нудило, але зрештою вони таки доїхали до перевалочного пункту.

Звідти приїхали до окупованого Бердянська, а вже потім зусиллями редакторок Тетяни, які знайшли для неї водія й транспорт, дівчина зуміла виїхати на контрольовану Україною територію. 

"Я вже ніколи не подзвоню цим людям"

Зараз Таня в безпеці. Проте пережите відгукується й ще довго нагадуватиме про себе. Досить швидко їй вдалося знову включитися в роботу. Як і до 24-го лютого, дівчина пише про війну. Про військових. Про людей, чиї рідні зникли безвісти. Про дітей, яких незаконно вивезли в росію. Про волонтерів. І про Маріуполь, який за роки життя там став рідним. 

"Я взагалі доволі емоційна людина. Я дуже багато плачу, це мій спосіб виразити емоції. І коли я виїхала, були моменти, що я бачу таку ж тацю, яка у нас була в Маріуполі і думаю: «Ну, от ми і зустрілися».

А якось я проводила інтерв'ю в кафе і побачила хлопця, схожого на Святослава "Калину" Паламара, який на той час ще був у полоні. Я вибігла у туалет і плакала десь хвилин 5. Мене просто накрило. І зараз я часто бачу схожих на своїх знайомих людей і це дуже важко. 

І ще важлива річ — оскільки я багато працювала по місту, багато бачила, як розбудовується Маріуполь, як з'являються нові місця, дуже сумно бачити, як їх руйнують. Але ще гірше, коли ти знаєш дуже багато людей через свою професію і дізнаєшся, що вони загинули. Я дивлюся часом на деякі номери і розумію, що я вже ніколи не подзвоню цим людям і нічого не запитаю. Це боляче", — ділиться Таня. 

Дівчина говорить, що намагається відділяти від роботи частинку життя, де може пожартувати, розслабитися й пошукати нових сил. До прикладу, у своєму Інстаграмі вона постить меми, ділиться світлинами з відпочинку й намагається не пропускати туди багато роботи. 

"У мене Фейсбук для роботи, а Інстаграм — це такий особистий простір, де я можу запостити мем. І іноді люди пишуть, мовляв, як ти можеш сміятися, як так можна? А ти знаєш, що там таке сталося?

А я знаю, я постійно пишу про це. Якщо сьогодні я пишу не про тортури, то я пишу про смерть. І все це дає такий пролонгований негативний ефект і впливає дуже сильно. 

Багато хто говорить, що ми, журналісти, маємо бути людяними й дотримуватися стандартів. Але важливо й те, що ми зараз боремося з ворогом, який не дотримується жодних правил, який використовує всі найгірші методи. Це не означає, що ми маємо забити на все, але є випадки, коли зброя має стати потужнішою, щоб протистояти ворогу. 

Те, що зараз відбувається з російським народом — це плата за їхню імпотентність і за мовчазну згоду на те, що відбувалося. Я вважаю правильним, коли журналісти говорять про це чесно".