“Драматургія — це універсальний спосіб відновлення людини”: як працює Театр Ветеранів

"Якісь обривки свідомості. Вибух. Дзвін, біль, нога, падіння, кров. «Нога, — кричу на весь світ, — нога». Вона поруч під пахвою, у берці — відірвана. Все, все, чого орати…

Так, золота година. Так, памʼятаю правила золотої години. Перша година після поранення — або дає шанс, або ні. Тоді ще жартував, розказуючи інструктору, що золота година — це година перед світанком, коли баланс тіні та світла ідеальний. Так вважають художники. Нахер вся ця інформація зараз? Так, треба дістати джгут…

Так, воронка поруч, метрах в 5. Невеличка, навіть не пробила асфальт. Усе біле від згорілого пороху та попелу. Що ж трапилось? 20 хвилин  тому орки прорвали оборону на лижній базі та заходили на Бобровицю у наш тил…

Саня, Саня, ось жгут, допоможи! Витаскую закривавленими руками з нагрудного кармана жгут. Він липне до рук і солодке "ніщо" окутує своєю пуховою теплою ковдрою. Тихо, тепло, наче в утробі матері. Ніщо не заважає, немає зайвих звуків, зникло відчуття війни, вибухів, танків. «Ніщо»…

Хтось знов раптом відкидає затишну ковдру «ніщо». Юра, Юра, не спати! Юра, ти мене чуєш? — та чую. Відповідаю лише, щоб знову укритись солодким «ніщо» до бабушкіних клубків, недоспіваної казки та м'якої перини. Хто вони? Звідки вони знають моє ім'я? — жетон, він був на шиї. На ньому все, навіть група крові…

Поштовх! Світле безкрайнє кримське небо зникає. Замість нього — заляпані закривавленими пальцями маски, неприємний гул та штовханина. Відчуваю, що ми їдемо. Цікаво, чи в відчиненому багажнику копійки? Як везли поранених та вбитих з Новоселівки. Ну, щоб не забруднити салон. У мене також бовтаються ноги на вибоїнах? Чи лише одна? — а, ну так, ось вона друга, лежить зі мною на грудях…

Мама щось шепоче. Синок, ти що спиш? З тягучого, солодкого «ніщо» вириває чийсь грубий наляканий голос. Юра, Юра, не спати! Говори зі мною. Якесь брудне неголене обличчя. Хочу, щоб то було родинка, а не чорне вхідне калібру 5,45. Залиште мене в спокої, поверніть туди у кіно, у «ніщо».

«Перша позитивна», — чую чийсь голос. Щось колють. Напевно наркоту, обезболку. Навіщо, я ж норм?

Юра, ти чуєш мене? Вже жіночий голос. Ласкавий, але вимогливий. Напевно медична сестра — чую.

Ти молодець, Юро, все буде нормально — знаю, сестро, тому спокійний, лікарі витягнуть. Вони ж янголи. Ви усі янголи…

Як ти, Юро, тримаєшся? Намагаюсь хитнути головою. Ні, ні, скажи — я норм. Щось знов колють, кудись везуть, щось кажуть. «Ніщо» та «щось». «Ніщо» та «щось». Світло та  темрява. Де я? — там чи там?

Щось чую. Хтось розмовляє. Жіночий голос. Шепіт медсестри, вона розповідає комусь в особах: «ну а той тикає, ну оце, що каже? ще один уламок в іншій нозі? Представляєш? Дивіться, каже: це вже мертва тканина, вона вже не приживеться, видалите, каже, ріж швидше як-небудь».

А лікар як закричав на них: «Я сам знаю, як робити. У нього і так дуже високий рівень ампутації. М'язи потрібно зберегти. Як він протезуватись буде?»…

Оглядаюсь навкруги: пусті ліжка, кафель на стінах. Операційна? Реанімаційна? Хтось схиляється наді мною. Медична маска закриває обличчя. Добрі сіро-блакитні очі, наче очі янгола. 

О, дивись, прокинувся. Як ви, Юрій Іванич?

Я норм.

Нічого не болить? Може обезболочку?

Краще текілки. Очі прищурюються в усмішці променевих зморшок.

О, дивись, соображаєт. Ще одні очі, карі, теж усміхаються. З головою порядок, треба покликати лікаря.

Посміхаюсь їм теж. Їх очі такі різноманітні, добрі, чисті, замучені, сяючі. Мені добре. Навіщо лікар? Я норм, живий. Ну, що він ще скаже? Що ноги немає? Та то я і сам вже рукою перевірив. Гаразд, нехай іде. Може, розкаже, як там наші…"

У чому проблема?

Це уривки з автобіографічної моноп'єси Юрія Вєткіна "Вибух". Він ветеран, воював ще у 2016 році біля Слов'янська. Потім звільнився зі служби. Знов взяв зброю до рук у 2022 році. Тоді він мав прибути до Житомира і нести службу там. Але ворог зустрів його у рідному місті — у Чернігові. Саме там під час виконання завдання його накрило мінометною атакою і він втратив ногу. Тепер став ветераном і великої війни.

Він  зовсім не один такий. Зараз в Україні живе близько 1 мільйон 300 тисяч ветеранів. Такі цифри у липні 2024 року озвучив заступник міністра у справах ветеранів України Руслан Приходько. Водночас їхня кількість постійно збільшується. Так, за оцінками Мінветеранів, після завершення війни в Україні буде близько 5-6 мільйонів ветеранів.

"Це кожен шостий українець", — заявив тогочасний заступник Міністра у справах ветеранів Максим Кушнір.

Україні як державі необхідно буде проводити масштабну та комплексну політику щодо реабілітації та реінтеграції ветеранів. І цим питанням важливо займатись вже зараз. Водночас потрібно розуміти, що важлива частина реабілітації та реінтеграції ветеранів — готовність почути їх та їхні справжні історії.

"Насправді це питання виживання. Якщо ветерани не розкажуть свої історії, їх будуть розказувати за них інші люди. Це буде не просто неправильно. Це знову відкине наше суспільство на кілька років і кроків назад. Своїми історіями вони зможуть конкурувати з нашим противником на глобальному ринку наративів", — говорить співзасновник проєкту "Театр Ветеранів" Максим Курочкін.

Яке рішення?

У квітні 2024 року стало відомо, що "ТРО Медіа"  разом з "Театром Драматургів" запускають проєкт "Театр Ветеранів". Ця ініціатива створена для тих, хто пережив травматичний досвід, має поранення, контузії, втрати кінцівок.

"Спочатку ми подивились на іноземний досвід, почитали профільну літературу, статті, і переконались, що театр як інструмент відновлення, як інструмент повернення до повноцінного життя, широко застосовується в у світі", — розповідає один зі співзасновників проєкту Максим Курочкін.

Основна мета — навчити ветеранів драматургії. І саме в цьому полягає  особливість українського "Театру Ветеранів". Річ у тім, що зазвичай ветеранів вчать акторської майстерності, але цей проєкт спрямований на те, щоб навчити ветеранів розповідати свої історії у вигляді театральних вистав. "Це наше ноу-гау", — каже Максим Курочкін.

Як це працює?

Перш за все потрібно було сформувати групу ветеранів. Всього на перший курс "Театру Ветеранів" подалось близько 40 людей. Далі з усіма з них провели співбесіди та відібрали 17 учасників проєкту.

"Ми розуміли, що перший курс — це буде така розвідка. Ми не мали можливості, зокрема ресурсів, щоб зробити цей проєкт більш масштабним. Ми зверталися до тих, хто може бути в Києві, або хто може приїздити до Києва і проходити навчання очно", — розповідає Максим Курочкін.

Саме навчання розпочалось 18 червня. Воно переважно складалось із лекції та практичних занять. Викладали ветеранам режисери, драматурги,  актори, продюсери — "люди з креативної індустрії, які працюють у сфері соціально значущого наративу". Максим Курочкін з теплотою згадує, що йому ніхто ніколи не відмовляв. Всі, кого запрошували стати лектором, хотіли допомогти ветеранам. Про самі лекції з дитячим захопленням розповідає Юрій Вєткін, автор "Вибуху".

"Я приїжджав на ці лекції і намагався взяти з них усе. У мене все записано, там дуже великий конспект. Ми вивчали шлях героя, героїні, елементи акторської майстерності, знайомилися з різними видами театру, які бувають. Для мене це все було відкриттям", — говорить ветеран.

Він також пригадує, що вони почали працювати над власними п'єсами з першого тижня навчання. На цьому наполягав їхній куратор — Максим Курочкін. Ветеран цитує його та говорить, що кожна людина, тим паче військовий, має принаймні одну історію, яку він може розповісти і створити з цього оригінальну п'єсу, а фахівці з цим одразу допомагали.

Всього протягом курсу Юрій Вєткін зміг написати три п'єси, одна з них — "Вибух". Спочатку це був лише допис у фейсбуці ветерана. Згодом Юрій перетворив його на главу своєї майбутньої книги. А коли її прочитала режисерка Олена Гапєєва, запевнила, що він обов'язково має перетворити її на п'єсу.

"«Вибух» — це про те, як я втратив ногу і оці відчуття, які відбуваються з людиною, яка бореться за своє життя. Або правильніше сказати — хтось бореться за твоє життя, тому що там від людини вже мало, що залежить", — розповідає Юрій Вєткін.

Під час роботи над п'єсами ветерани постійно консультувались та отримували фідбек від лекторів та менторів. Водночас організаторам важливо було не писати за них, а допомогти їм самим шукати "більш вдалі вирази, більш точні формулювання, більш ускладнювати структуру".

Максим Курочкін розповідає про ветерана Геннадія Удовенка, який фактично не мав досвіду письма. Він зробив 16 версій своєї першої п'єси. І кожного разу вносив до тексту досить суттєві зміни — "не те, щоб текст мінявся докорінно, але він значно покращувався". Натомість свою наступну роботу він довів до такого рівня вже за два покращення. "Тобто прогрес очевидний", — стверджує Максим Курочкін.

Водночас користь таких занять не тільки в тому, що ветерани стали кращими драматургами. Це також працює як терапія та елемент відновлення ветеранів. З цим також погоджується і Юрій Вєткін. Саме тому він зараз працює над тим, щоб відкрити подібну ініціативу в рідних Чернівцях. Максим Курочкін також розповідає й про інших ветеранів.

"Для нас найдорогоціннішим результатом став короткий допис нашого ветерана, випускника школи Геннадія Удовенка. Він написав у приватному чаті: «вперше я собі подобаюсь». І така фраза від складної людини, яка прожила непросте життя і пройшла різних складні ситуації. Почути таке від неї — це велика честь. Тому ми самі переконалися, що це справді працює", — розповідає співзасновник театру.

Ще один принцип роботи "Театру Ветеранів" — правдивість та щирість. Тобто ніхто не вказував ветеранам, про що їм писати чи не писати. Також важливо не замовчувати чи не згладжувати ті теми, про які хочуть писати військові. У театрі вважають, що треба лише дати їм змогу розповісти свою щиру історію та скоординувати, як це зробити краще з точки зору драматургії.

"Ветерани писали в основному про війну, і це насправді природно. Їм потрібно пережити свій власний досвід, свої власні травми. Фактично всі п'єси, звісно, про війну, але це не є нашим завданням, це не було обов'язковою умовою", — розповідає Максим Курочкін.

Театр керується також тим, щоб обовʼязково сприймати ветеранів серйозно. Така терапія — це не класичне лікування, де ветерани — ніби підопічні. Натомість вони — розумні, потенційно дуже складні люди, носії важливих сенсів, важливих для суспільства. Це той принцип, якому в "Театрі Ветеранів" ніколи не зраджували, — пояснює Максим Курочкін.

Коли редакторська робота над пʼєсами закінчилась, ветерани почали обирати собі режисерів, які б поставили їхні тексти на "Фестивалі перших п'єс". Вони фактично змагались між собою за п'єси, над якими будуть працювати. Спочатку режисер обирав декілька цікавих йому текстів, а потім автор обирав з усіх претендентів того, хто сподобався йому найбільше.

Голова умова співпраці з режисером — вони не мали права викидати слова з п'єси чи якось змінювати її без згоди з автором. Також організаторам було важливо, щоб  текст прозвучав максимально близько на вербальному і невербальному рівнях до задуму драматурга. Водночас ветеранів вчили, як правильно працювати з режисерами.

Під час Фестивалю перших п'єс ветерани змогли презентувати свої роботи, над якими працювали протягом курсу. Загалом за три дні показали 15 п'єс. Також на фестивалі презентували текст Юрія Вєткіна та Оксани Циби "Поворот на Ірпінь" у форматі "Паперового театру". А режисерка і сценаристка Марися Нікітюк представила перший драфт сценарію нової стрічки про військових саперів — "Ной".

"Ти розумієш, що це твій текст, ти створив його. Але коли ти дивишся на ці вистави, дивишся на режисерські рішення, дивишся на це як на щось інше. Актори і режисер так грають, і так поставлено все, що ти співчуваєш в цьому. Навіть сльози наворачуються, а потім думаєш — це все ж таки я зробив", — розповідає про свої відчуття Юрій Вєткін.

"В цьому проєкті для нас не існує поганого результату, для нас все є частиною навчального процесу, і в цьому сенсі фестиваль перших п'єс — це не підбиття підсумків. Це ще один етап навчання", — наголошує Максим Курочкін.

Зараз команда проєкту зосереджена на тому, як можна покращити навчальні курси та їхню фінальну частину. Після першого фестивалю зрозуміли, що треба зменшувати щільність показів, збільшувати час на обговорення, готувати спікерів, які б провели дискусію. Водночас організатори вважають, що такий формат варто повторити ще раз чи два.

"Ця структура більш-менш збережеться. Ми розуміємо, що у нас буде ще два таких набори. А далі треба буде вже якось ламати формат. Інакше він стане з'їдати сам себе. Але поки нам потрібно повторити це. Адже ми дійсно віримо, що драматургія — це найбільш універсальний спосіб відновлення людини", — говорить Максим Курочкін.