“Тато тепер буде сонечком, яке його пестить”: як говорити з маленькою дитиною про загибель близьких

Через російську агресію проти України тисячі дітей втратили одного або обох батьків. Діти меншого віку можуть не до кінця розуміти, що відбувається, але вони також переживають горе втрати. 

Як спілкуватися з дитиною, щоб не завдавати їй ще більшої травми й водночас не навіювати марних сподівань?

"Рубрика" спілкувалася про це з мамою 4-річного Назара Тамарою Яніною, яка втратила чоловіка-воїна у квітні минулого року. Також ми попросили про фахові поради сімейну психологиню Інну Канівець.

"Ми познайомилися навесні 2017 року. Спілкувалися спочатку тільки в інтернеті, тому що Олексій вже служив на той час в «Азові», а я мешкала в Хмельницькому. Через місяць спілкування йому дали кілька вихідних, і він каже: «Приїжджай до мене в Бердянськ, тому що якщо я буду їхати до тебе, то втратимо час на дорогу. І вже вирішимо, чи ми будемо разом, чи не будемо». 

Це якраз були Великодні свята, квитки розібрали, але якось я таки дісталася до Бердянська. Ми пробули разом півтори доби, зовсім-зовсім мало. Але коли я зійшла з автобуса до нього, то вже зрозуміла, що не помилилась: він — це та людина, яку я чекала", — ділиться Тамара Яніна історією своїх почуттів до Олексія Яніна, чемпіона України з кікбоксингу, чемпіона світу з тайського боксу, воїна-"азовця" з часів АТО.  

Тамара пригадує, що Олексій зробив їй пропозицію того ж року під час нетривалого спільного відпочинку на Писаному Камені, куди Тамара давно хотіла потрапити. 

"Я, звісно, погодилася, була на сьомому небі від щастя. І вже 23 серпня ми побралися", — продовжує розповідь Тамара Яніна. 

Вінчання відбулося у давньослов'янському стилі на Хортиці, козацькому острові у Запоріжжі, звідки Олексій був родом. 

"Нас вінчав волхв рідної української віри — Рунвіри — пан Світовид. У широких масах їх називають язичниками, але це не зовсім правильно, — переконана Тамара Яніна. — Тому що це давня слов'янська віра. Весілля було дуже гарним. Оскільки я збираю давній народний одяг і дуже його люблю, то я була в старовинному вбранні полтавської молодої, а чоловіку вишила сорочку власноруч".

За кілька днів відпустка чоловіка завершилася і молоде подружжя роз'їхалося. Бачилися раз на три тижні, коли Тамара могла приїхати й Олексієві давали вихідні. 

Коли Тамара була при надії, то їздити до чоловіка на схід перестала, адже дорога займала 20 годин, а дівчина хвилювалася за майбутню дитину. Через службу Олексій теж не міг приїжджати часто. За час вагітності побачилися два чи три рази, пригадує Тамара:

"Я його все просила, щоб він звільнився, а він не міг, тому що були певні особливості з контрактом. Олексій приїхав додому, ми думали, що на зовсім, за місяць до народження Назарчика".

Чоловік був на пологах і дуже допомагав, бо пологи були непрості.

Жінка додає: "Я не знаю, як би без нього впоралась. Він перерізав пуповину Назарчику, фактично зустрів сина у цьому світі". 

Олексій пробув із родиною рік і п'ять місяців і повернувся на службу в "Азов". Тамара пригадує, що чоловік скаржився, що йому тяжко, він не може сидіти в тилу. Казав, що йому треба воювати, що хоче помститися за смерть побратимів. Він вважав, що справжні чоловіки мають бути на війні, і хотів захищати дружину з сином. 

"І він поїхав, — продовжує Тамара Яніна. — Я вже не їздила в той неблизький світ, бо була з маленькою дитиною. Він приїжджав до нас спочатку рідше, потім частіше. Якраз перед тим, як уже він поїхав на повномасштабку, то досить часто приїжджав". 

Уранці 23 лютого 2022 року Олексій Янін вирушив до Маріуполя. Це був останній день, коли вони бачились. 

"Він загинув з 6 на 7 квітня 2022 року. Вони були на «Азовсталі» і пливли на протилежний берег на бойове завдання, мінувати позиції, — розповідає Тамара про обставини загибелі чоловіка. — Але я про це дізналася пізніше. Я чомусь жила ніби в тумані й не розуміла, що відбувається. До мене, напевно, тільки в цьому році почало доходити, що трапилось і як".

За словами Тамари, човен був із повним боєкомплектом. Їй точно відомо про шістьох "азовців" на борту, але є версія, що воїнів було більше і не всі з них були з "Азову". Можливо, ще був чоловік, який саме і переправляв військовим човном, але ця інформація не підтверджена.

За різними даними, човен був чи то за 300, чи за 500 метрів від берега, а можливо, й за кілометр, але в будь-якому разі, каже жінка, це було вже в гирлі Кальміуса, там, де річка впадає в море — фактично уже в морі.

"Москалі пустили по них ПТКР, але з першого разу вони не поцілили. Хлопці з берегової позиції по рації викликали одного з тих, хто був у човні, хлопця з позивним «Паштет». Він відзвітував, що по них не влучили. А потім москалі пускають ще один ПТКР. Хлопці берегової позиції бачили вибух на морі, викликали цього «Паштета», але вже ніхто не відповів. І хлопці з протилежного берега вже цей човен не зустріли", — переповідає вдова. 

Побратими одразу запустили квадрокоптер з тепловізором, бо це було вночі, але нічого не знайшли. Уранці запустили коптер знову і теж безрезультатно. "Таке враження, що люди просто розчинилися у воді", — каже Тамара Яніна. 

Тамара Яніна ділиться, що найтяжче їй було минулого року, особливо в перший місяць втрати. Вона навмисне відводила сина в дитсадок, щоб він не бачив маминих сліз і не хвилювався, а сама тим часом ридма ридала вдома:

"І так я проплакала до 2 травня. А 2 травня щось мені сталося, і я задумалась: боже, а як же інші вдови, яким нема за що жити, які стали вимушеними переселенками, а якщо чоловік зарплату не заробив? Думаю: боже мій, я маю хату, маю в хаті, я на своїй землі, в мене тут є друзі, родичі, підтримка. А як вона — та одна, друга, третя? Мені стало так страшно за них, і я почала якось допомагати".

Тамара написала в патронатну групу "Азову", завдяки соцмережам стала комунікаторкою між сім'ями загиблих та охочими допомогти. Тепер вона розуміє, що ця допомога іншим вдовам стала терапевтичною для неї самої. 

Зараз, коли минув рік, уже є ресурс для осмислення всього, що відбулося в Маріуполі, що відбулося з чоловіком, у якій ситуації він був. І хоч втрата не зменшується, з'являються сили, щоб просто жити. 

"А Назарчик навпаки минулого року менше все розумів, а зараз став старший, і цей рік для нього тяжкий. Я мушу визнати: і мені це важче, бо я дедалі більше стикаюся з його слізьми. А для мене це безпорадність, бо я не можу нічим допомогти, я можу тільки слухати, гладити", — говорить Тамара Яніна. 

Вона продовжує: "Днями він знову дивився мультики, і ні з того ні з сього дитина починає ридати ридма: «Мамо, я хочу до тата! Я хочу до тата, а він мене покинув! Я хочу, щоб він був живий. Я хочу, щоб тато зі мною грався. Мама, давай знайдемо нового тата». Взагалі таке видав".

Бачити страждання своєї дитини — найважче, говорить Тамара Яніна: "Ти розумієш, що це маленьке серденько мусить приймати ці великі дози болю. І ти не можеш його вберегти від болю втрати".

Тамара переконана, що промовчати й сказати дитині про те, що батька немає, пізніше, коли їй виповниться 5 чи 10 років, — це не варіант.

Тамара Яніна говорить, що незалежно від того, як далі складатиметься життя і чи матиме вона нове кохання і новий шлюб, вона берегтиме пам'ять про чоловіка для себе і для людей. Адже якщо не вона, то хто це робитиме?

"Я все одно завжди буду дружиною загиблого героя, це вже невід'ємна частина мого життя. І мій син так само має знати й пам'ятати, що його тато — чемпіон, тато — герой. Ми цих обставин не вибирали, але обставини вибрали нас", — констатує жінка. 

Це був вибір Олексія бути — військовим. Він знав і розумів усі ризики, говорить Тамара. 

"Це дуже важко — прийняти вибір людини. Бо ти ж думаєш, що знаєш краще, і хочеш, щоб було по-твоєму. А людина хоче по-іншому. Йому було потрібно так. Йому було добре, коли сім'я далеко, а служба близько. Так, то значить так. І вже нічого повернути неможливо, змінити також неможливо. Я вдячна чоловікові за все", — ділиться вдова.

Тамара розповідає, що намагається подавати дитині складну інформацію за всіма канонами психології та педагогіки, відповідно до віку сина, адже дитина в три роки в принципі не знає, що таке смерть.

"Я йому кажу, що тато на небі, а Назарчик зазирає і за хмарками шукає тата. Він бачить, що інші діти з батьками: той тато грається, той тато на велосипеді їздить, а в нього немає. Я мільйон разів йому казала, що тато його не залишив. Він просто пішов захищати нас: «Ти ж бачиш, що є сирени, ти чуєш, що літають бомби. І завдяки татові москалі не тут. Вони хочуть забрати нашу хатку, твої іграшки, а тато нас захищає вже звідти»".

Оскільки могили Олексія немає, вони з сином часто приходять до банера з татовим портретом у центрі Хмельницького, "на куби", як просить син. 

Спочатку було дуже складно, що немає могили, ділиться Тамара:

"Це одразу було потрібно, коли тобі не було де плакати, коли ти вила як собака, коли не знала, куди тобі подітися і шукала п'ятий куток, тоді була потрібна ця могила".

Але нині вона навчилася жити без неї, бо знайшла свої точки опори, місця, куди можна прийти:

"У нас з дитиною є ці куби, ми там ставили прапорці, потім ми будемо висаджувати татове дерево. Рано чи пізно буде меморіал пам'яті, і я сподіваюсь, що нам буде куди приходити".

На момент нашої розмови з Тамарою Яніною пам'ятні куби забрали на ремонт, щоб потім доповнити цей імпровізований меморіал, на жаль, банерами в пам'ять уже нових загиблих воїнів. 

"Його тато завжди буде вітерцем, який його цілує, сонечком, яке його пестить. От ми собі так придумали. І ви знаєте, якби була могила, я б це все так не адаптувала, — ділиться Тамара. — Якось так ми живемо, викручуємося. Я мушу з цим змиритися і просто бути поряд і давати синові підтримку, жаліти його, розуміти, слухати, бо коли є втрата, як воно може не боліти? Воно в нього на все життя, і воно в мене на все життя. Але дякувати Богу, ми живі-здорові, дякувати чоловіку і всім хлопцям та дівчатам, ми не окуповані. Немає нам ще на що жалітися".

Інна Канівець — практична психологиня з 13-річним стажем, спеціалізується на сімейних, дитячо-батьківських стосунках, роботі з кризою і травмою. Серед іншого — і на допомозі сім'ям, які втратили батька.

Її порада така: "Ми говоримо правду. Передусім звертаємо увагу на те, скільки дитині років, і відповідно до вікових особливостей доносимо інформацію".

Нині Інна Канівець якраз консультує жінку, у якої загинув чоловік-військовослужбовець і залишився чотирирічний син.

"Вона каже, що на поховання хлопчика не взяли. У цьому є резон, бо для дитини це емоційно тяжко, вона не розуміє, що відбувається, а мама не в ресурсі, щоб пояснити. Зараз ця ситуація дійсно є правильною", — говорить психологиня.

Але далі ситуація склалася не зовсім коректно щодо дитини, на думку фахівчині. Дитина знаходиться в оточенні родини, де плаче мама, бабуся, дідусь. Дитина це бачить. Вона не розуміє, що саме відбувається, але розуміє, що щось відбувається таке, що викликає бурю емоцій, переповідає Інна Канівець. 

Коли на вулиці зустрічаються знайомі люди, вони чомусь обіймають маму і говорять слова співчуття. При цьому дитина говорить: "Мамо, тато більше додому не повернеться!" А мама каже: "Ні, обов'язково повернеться". 

"Це неправильна позиція, — переконана психологиня Інна Канівець. — Адже що відбувається? Відбувається обман. Одна з найбільших проблем нашого соціуму — що дорослі ставлять дітей у позицію, умовно кажучи, «глухий, німий, сліпий». Але ж дитина — це повноправний член суспільства. Людиною народжуються, а не стають у 18 чи 30 років. Кожна людина має право на правду, але ця правда має відповідати віковому цензу".

У цій родині для безпечної взаємодії з 4-річним сином психологиня разом з мамою обрали таке формулювання: тато виконував завдання, дуже важливі, дуже корисні, він дуже багато чого зробив, і тепер він буде за цими завданнями спостерігати з неба.

Інна Канівець пояснює: "Таким чином у дитини буде розуміння, що тато не повернеться, вона не буде його чекати. І коли дитинці буде тяжко, мама зможе підтримати, сказавши: «Ти ж пам'ятаєш, що тато спостерігає, тато нас підтримує і захищає». Це підтримка з позиції «ми поруч, ми разом». Тоді дитина проживає втрату безпечним чином". 

Психологиня переконана, що тут так само не варто створювати зайвих ілюзій, краще розповідати про людину те, якою вона справді була: 

"Не треба ставити людину в точку, що вона була наймужніша, найсильніша, найгарніша. Вона несла високу місію, але не знецінюймо й інших військовослужбовців, не знецінюймо людських якостей, тому що це ж не ангел, це звичайна людина. Тому ми розказуємо правду, що так, тато був такий у нас, ти взяв певні його якості, наприклад, ти такий же швидкий чи такий же імпульсивний. Інакше потім може бути розчарованість, бо обов'язково знайдеться хтось із «доброзичливців», хто розповість неприкрашену правду. 

Та й загалом, навіщо ця брехня? Це звичайна людина, яка мала місце на цій планеті, жила звичним життям, і в нього чи неї так само були і позитив, і негатив, і це нормально", — додає психологиня. 

Інна Канівець говорить, що у разі втрати, якщо важко впоратися з хвилюванням чи тривогою, важливо звертатися до психолога на різних етапах проживання горя. 

Коли людина втрачає рідну людину, всі одразу дуже включаються, і перший етап це — "ой, ми всі з тобою", каже фахівчиня. А потім оточення поступово починає відходити від людини. І вона залишається сама.

Психологиня пояснює: "Виникає суперечність: коли людині самій треба пройти процеси горювання, усі до неї йдуть з підтримкою. І це навала уваги, коли людині хочеться усамітнитися. А потім, коли їй і хочеться поговорити, уже немає з ким. Тому і на першому етапі, і на другому важливо працювати з фахівцем". 

Інна Канівець працює за восьмикроковою системою роботи з травмою. Вона передбачає поступове націлення на пошук ресурсу, планування майбутнього, адже життя продовжується.

"Травма залишається, звичайно. Нестача рідної людини — це назавжди, але ми цю рану залишаємо у позиції шраму, а не відкритої рани", — каже психологиня про своє завдання в роботі з такими клієнтами.