“Стукайте і вам відкриють” — як українці руйнують міфи про переселенців, які нав’язує росія

Перше, що втрачають люди, які потрапляють під російську окупацію — зв'язок із рештою світу. Щойно росія захоплює якусь територію, в першу чергу блокує людям на ній доступ до українських та закордонних джерел інформації. Спершу російський прапор, тоді російське телебачення, а вже потім і російський світогляд — так, на думку ворога, працює світ. 

Щойно росіяни заходять у якесь місто чи село, то починають переконувати тамтешніх мешканців, що у вільній Україні переселенців не чекають, не дають їм житла, не беруть на роботу. І це перший міф, який слід зруйнувати.

За даними Мінреінтеграції, за перші пів року великої війни близько семи мільйонів українців стали тимчасовими переселенцями. Відтоді ця цифра лишається більш-менш сталою.

• 1,9 мільйона ВПО прийняли Дніпропетровська, Харківська та Запорізька області;
• 1,7 мільйона ВПО прихистили Львівська, Івано-Франківська, Чернівецька, Закарпатська, Тернопільська, Хмельницька, Рівненська, Волинська області;
• 1,6 мільйона ВПО приїхали до Київської, Житомирської, Чернігівської, Сумської областей;
• 1 мільйон ВПО подалися на Вінниччину, Черкащину, Кіровоградщину, Полтавщину;
• 0,7 мільйона ВПО тимчасово перебралися у Миколаївську та Одеську області.

Серед усіх цих мільйонів людей, що мусили попрощатися з домом, — Сніжана і Володимир Керничні. Обоє в подружжі не можуть ходити, проте це не заважає їм танцювати — закохані були єдиною танцювальною парою на кріслах колісних на всю Донеччину. До того ж такою, що завоювала "золото" на Кубку Континентів та "срібло" на чемпіонаті світу. У Слов'янську Сніжана та Володимир мали дім і відповідно облаштований тренувальний майданчик. Але 24-го лютого 2022-го російське вторгнення все зруйнувало. 

"Ми вирішили виїхати в більш безпечне місце. Їхали на власному авто, з сином та сестрою і маленькою собачкою. Їхали три дні. Перший день ночували в Кропивницькому, там був пункт для біженців. На другу ніч ми були вже в Тернополі, у родичів Володимира", — розповідає Сніжана.

Трохи згодом пара осіла на Закарпатті, у селі Стеблівка. Будинок родина знайшла без допомоги волонтерів чи влади. Проте одну проблему вирішити самотужки таки було непросто. Сніжана і Володимир дуже залежні від своїх тренувань. Щоб підтримувати форму і відповідні навички, заняття мусять бути регулярними, а коли йдеться про танці на кріслах колісних, будь-яке вільне приміщення не згодиться. 

Свого часу у Слов'янську пара на грантові кошти облаштувала тренувальну залу для людей з порушеннями опорно-рухового апарату. Там подружжя і саме займалось танцями. Проте у Стеблівці такого приміщення вони не мали. 

Дізнавшись про пару переселенців, керівник місцевого клубу культури Іван Добош надав їм приміщення. Так само пару танцівників та іншого партнера Сніжани прийняла у себе місцева школа. Тепер сім'я Керничних займається два-три рази на тиждень і активно готується до нового міжнародного змагання.

"Порадити іншим переселенцям можу тільки одне: стукайте і вам відкриють. Зараз дуже складна ситуація в країні й тяжко усім, тому треба ставитися із розумінням  і стриманістю один до одного. Будьте доброзичливі, і ви обов'язково отримаєте допомогу", — підсумовує Сніжана Кернична. 

Такий наратив росіяни насаджують українцям ще з 2014-го року — відколи ворожий триколор замайорів над першим окупованим містом. Мовляв, навіщо виїжджати з-під окупації, якщо за межами численних блокпостів ви не отримаєте жодної підтримки. 

Російські пропагандисти намагаються зруйнувати саму суть української державності й розповсюдити міф про те, що держава не на боці людей. Проте Україна — демократична держава. А отже українці не перекладають відповідальність на умовну владу, а допомагають державі там, де вона не справляється самотужки.

Сумщина — один з прикордонних регіонів, на якому 24-го лютого розгорнувся театр бойових дій. Проте саме Сумська область стала прихистком для багатьох переселенців. В одній з приймаючих громад влада скооперувалася з місцевими, аби облаштувати якомога безпечніші та комфортніші умови для родин, які приїхали туди, рятуючись від війни.

Так, у маленькому селі Капустинці Роменського району місцева влада облаштувала для переселенців будинки, що стояли покинутими десятки років. Староста села Світлана Кулинич самотужки обійшла всі закинуті хати, зв'язалася з їхніми власниками та спадкоємцями будинків і таким чином отримала дозволи використовувати їх для потреб переселенців. 

Тоді свою старосту вирішили підтримати мешканці села — люди самотужки робили ремонт у покинутих будинках, прибирали їх та робили все, щоб підготувати до зими. Паралельно сільська рада допомагала прийнятим переселенцям з роботою. Когось вдалося працевлаштувати у селі, а когось — в сусідніх громадах. 

Загалом невелике село на 700 мешканців лише до кінця 2022-го прийняло у себе 167 переселенців. Тридцятеро з них вирішили осісти в селі остаточно. Та найголовніше, що цим людям дали змогу перезимувати у теплому безпечному житлі. І сталося це за ініціативи місцевої влади. Схожих кейсів в Україні чимало.

Крім цього, у багатьох містах працюють Центри допомоги врятованим, де переселенці можуть отримати психологічну, соціальну та правову допомогу. Держава регулярно виплачує певні суми переселенцям, а також дає можливість отримувати гранти від "Дії" на запуск власної справи. 

Ще один наратив росії про переселенців полягає в тому, що буцімто вони будуть зайвими у громадах, до яких поїдуть. Що вони забиратимуть роботу у місцевих тощо. Проте, коли у громаду заходять нові люди, туди приходить ще й новий бізнес, а часто і нові фахівці, яких до цього дуже бракувало. 

В Івано-Франківську, місті, яке стало одним із лідерів за кількістю прийнятих переселенців, вирішили не просто зустрічати окремих ВПО, а допомагати цілим підприємствам та компаніям. Ініціатива Save Business Now виникла на базі благодійного фонду після того, як волонтерам масово почали телефонувати підприємці. Питали про допомогу з евакуацією бізнесу.

Франківчани не розгубилися й швидко зрозуміли, що такий потік людей — це можливість освіжити бізнес-ландшафт власної громади. 

"Спершу все було абсолютно рандомно. Виникла ідея створити чат, де люди могли б між собою знайомитись — як релокований бізнес, так і місцевий. А вже після цього утворювалися нові типи підтримки", — розповідає Руслана Паробецька, координаторка центру підтримки бізнесу.

Щойно підприємець, який хоче релокувати свій бізнес з прифронтових територій заповнює відповідну заявку, Save Business Now починають допомогу з пошуком приміщення, шукають людей, готових надати експертні консультації, і створюють ефективний нетворкінг. 

"Трохи раніше основним запитом була релокація й допомога з пошуком приміщення. А зараз це консультації. Дуже часто людям, які приїжджають, важливо розуміти, про що місто. Тому що людині, яка жила в Харкові й вела свій бізнес там, незвично, що в нас так багато свят на Галичині, що в нас трошки інший темп роботи, інший вайб. І, напевно, найактуальніший запит — це нетворкінг", — пояснює Руслана.

За перші пів року повномасштабної війни ініціатива допомогла з релокацією 53 підприємствам. А кількість власників бізнесу, яким допомогли консультаціями, лекціями та іншими видами співпраці, підрахувати практично неможливо.

Мовне питання стало в Україні гострим, щойно у це почала втручатися росія. У 2014-му окупанти виправдовували своє вторгнення захистом російськомовного населення. Пропагандистські медіа наперебій знімали сюжети про те, як ненавидять на заході України російськомовних. Проте кожен, хто приїжджав до умовного Львову з умовного Донецька, вже у перші дні бачив, наскільки правда відрізняється від того, що нав'язує росія. 

Катерина Бутенко з Лисичанська. Та 24-го лютого разом з дітьми жінка виїхала до Слов'янська. Вона каже — якось спитала у 12-річної доньки, чи не боїться вона війни, а та відповіла: "Ну ми ж помремо всі разом". Це і стало моментом, коли Катерина усвідомила, що треба виїжджати. Родина поїхала на Закарпаття, хоча довгий час боялися саме мовного питання.

"Дуже переживали, як ми перетнемо мовний бар'єр. Ми зазвичай розмовляємо або на суржику, або російською мовою. Це була для нас болюча тема: як ми будемо розмовляти? А з нами ще приїхала наша киця: ми не могли її покинути, вона їхала з нами в сумці з документами. І ми в Ужгороді зайшли в перший-ліпший зоомагазин, і я почала згадувати слова, на мене продавець так подивився і сказав: «Та заспокойтесь. Ми тут межуємо з 4-ма кордонами. Тут є будь-яка мова». Ми тоді здивувалися, що там нормально ставляться і пальцем ніхто не тицяє. Бо ми чули зовсім різні історії", — ділиться Катерина.

Водночас багато українців, які раніше розмовляли в побуті російською, зараз хочуть перейти на українську, щоб максимально відмежуватися від культури ворога. Над цими людьми теж ніхто не сміється, коли вони роблять помилки. Навпаки — ГО "Єдині" організовує безплатні заняття й мовні клуби для тих, хто хоче опанувати українську.

Нікому не потрібні сварки між українцями так, як нашим ворогам. Росія ніколи не гидувала фейками, дезінформацією та однобоким трактуванням будь-чого, що не йде їй на користь. І так буде далі. Наше ж головне завдання — відмежовувати міфи від правди й розбудовувати ту державу, в якій ніколи не постане ніщо схоже на російський пропагандистський апарат.