Не бояться бруду, дивляться на чуже горе та борються з ним. Можуть купити продукті чи ліки, виміряти тиск, нарізати сухарики, вкрутити лампу чи просто вислухати. Соціальні працівники роблять усе, аби полегшити життя важкохворим. У цьому матеріалі піде мова про їхню роботу.
Ми побували у благодійному фонді «Карітас Донецьк». Ця організація переїхала до Дніпра у 2015 році, тому більшість її працівників – переселенці. І працюють вони як з переселенцями, так і з корінними городянами: людьми, які не можуть самостійно себе обслуговувати – літніми людьми чи тяжко хворими. Їм вкрай необхідне піклування або допомога по господарству. Цим і займаються соціальні працівники благодійного фонду.
Далі розкажемо про те, з чим вони стикаються, як борються із професійним вигоранням та які долі у їхніх підопічних.
Похилена на один бік – наче зараз впаде – на стільці сидить Людмила Степанівна Шутько. Вона у своєму рожевому халаті у цій кімнаті чи не єдиний яскравий елемент: ми у невеликій квартирі, обставленій скромно; з ікони на стіні за всім спостерігає Ісус.
«Ледве ходжу, проблеми з ногами. А ще у мене цукровий діабет, нирки не працюють, запахи чуєте? Ви сидите, а мені так незручно, що сечею пахне».
Людмила Степанівна вже сьомий рік живе у Дніпрі. Сюди переїхала з Горлівки. Точніше – пані перевезли. Покинуту малу батьківщину допомогла церква: жінка – мормонка.
«Пам'ятаю, вже такі страшні були обстріли, зв'язку немає, грошей немає. Скінчилися запаси їжі, живу сама. Тому зрозуміла: буду вмирати. Але допомогла церква, винайняла перевізника. Черевики взули, навіть не застібаючи, запхнули у машину та вивезли».
На голові чемоданчик із речами на випадок похорон, між ногами відро: так Людмила Степанівна їхала до Дніпра.
«Рухалися селами та об'їзними шляхами. Через обстріли навкруги летіла земля. А я співала церковні гімни. Водій каже: «Бабусю, не вий». Їдемо-їдемо. Раптом спинилися. Дивлюся, водій поклав голову на руки і замовк. Питаю: «Синок, ти поранений?» А він відповідає: «Бабусю, ми вже на території України. Співайте».
У мирному Дніпрі орендувати квартиру теж допомогла церква. Тут Людмила Степанівна почала будувати нове життя, із сумом згадуючи свою простору квартиру у центрі Горлівки.
«Спочатку з допомогою церкви я бувала на вулиці раз на кілька місяців. Та вже рік я взагалі не була на вулиці. Та нині вдома перебуваю вже рік. І навіть не сподіваюся вийти звідси. Цілодобово кручусь по господарству. Ось сьогодні встала о 4тій ранку, вже опівдні, а не лягала. Бо боюся, що сама не підіймусь. Дякую Тані, то вона мене так всадила».
За оповіддю Людмили Степанівни мовчки спостерігає соцробітниця Тетяна Момот. Вона відвідує стареньку пані. Купляє продукти, ліки, тримає зв'язок з медиками, оплачує всі рахунки. Допомагає і по господарству – наприклад, якщо слід лампочку поміняти чи сухарики з хлібу нарізати – це жінка якраз робила до нашого приходу.
«Наше завдання – щоб люди не голодували та не лежали в сечі. Ми намагаємося з цим всім допомогти. Так, робота складна психологічно. Але відчуваємо один одного дуже добре. Бо опинилися у спільному човні».
Тетяна Момот теж переселенка – переїхала у Дніпро з Авдіївки. Тут працювала медсестрою у лікарні, поки колеги не підказали, що у «Карітасі» шукають соціальних робітників.
«Життя було до і було після. Позитив, який був у першій частині життя, допомагає подолати те, що є зараз».
Нині у жінки 13 підопічних, щодня відвідує по кілька чоловік. До Людмили Степанівни заходить три рази на тиждень. Не тільки зі всім допомагає, але і обов'язково вислухає.
«Поговоримо про Донбас, поговоримо про це життя. Може, тому що працівники теж біженці, тому краще нас розуміють. Дуже чуйні. Я вважаю Таню членом своєї сім'ї», – про свою соцробітницю так говорить Людмила Степанівна.
Старенька пані визнає: без Тетяни не впоралась би. Дуже хоче сама за собою доглядати, та через вік та хвороби – не все виходить.
«Є люди в ще гіршому становищі – без рук або ніг. Розумію: треба жити. Я тільки молю господа, щоб самій себе обходити або з допомогою Тані. Більш за все боюся опинитися у будинку для літніх людей».
Невпевнено крок за кроком ступає Олена. Одна із ніг підвертається. Щоб та вирівнялась на всю стопу, на неї ступає чоловік. Він підтримує жінку під руки.
«Мені слід дійти», – вперто каже жінка.
«Дійдеш», – відповідає їй чоловік.
Під керівництвом Олександра Шостака 41-річна Олена. Раптово зовсім здорова жінка перетворилась на лежачу: спочатку аневризма, а слідом – інсульт. П'ять років тому частина тіла перестала рухатися.
«Я лежала як бубон. Не вставала. Частини тіла зовсім посиніли. Та Сашу до мене привела мама – вона через знайомих потрапила до «Карітасу». Звідти направили соцробітника».
Середнього зросту, доволі мовчазний, а всі його рухи швидкі. У минулому Олександр був реабілітологом та працював на швидкій – ще там, на Донеччині. Поки не довелося разом із родиною перебратися під мирне небо. Тікав на останньому потязі у липні 2014 року – через добу після цього залізницю розбомбили. Спочатку родина Шостак жила на Кіровоградщині, а вже потім облаштувалась у Дніпрі.
Олександр до «Карітасу» потрапив по оголошенню. У фонді стали у нагоді його навички реабілітолога. Вони дозволяють не тільки доглядати за важкохворими, але навіть ставити їх на ноги.
Довгий час Саша Олені робив лише масажі – розминав тіло, аби те відновилось швидше. Показує, як усе відбувалось: перед массажем знімає з Олени одну забуту шкарпетку, потім ніжно, але наполегливо починає розминати. Жінка йойкує:
«Ой, ну ти і кат, – на цю фразу Саша посміхається, але продовжує свою роботу. – Якось від масажів синці були. Тоді мав приїхати лікар. Кажу: у мене синці. «Звідки? – той запитав, – Я не вірю». А вони дійсно були».
До Олени Олександр заходить два рази на тиждень. Нині займаються лише ходьбою. Цілу годину вони разом крокують кімнатою. Щоб жінка самостійно могла рухатися – головне завдання соцробітника.
«Запевняю, ви через рік приїдете, Олена бігатиме. Залишилось тільки з рівновагою трохи попрацювати».
Сама Олена ще не знає, чим займеться, коли відновиться на 100%. Можливо, сходить до когось у гості. Але на майбутнє жінка намагається не загадувати.
На 11 соціальних робітників «Карітасу» 132 підопічних: переселенці, жителі Дніпра та навіть прилеглих сіл. І хоч сили працівників фонду обмежені, втім, готові взяти на себе ще кілька людей, – розповідає менеджерка проєкту Оксана Шух. Саме вона вирішує усі питання, пов'язані із допомогою нужденним людям.
«У Дніпро «Карітас» із Донеччини переїхав у 2015 році. У програмі соцробітників зовсім немає плину кадрів – ті, що починали працювати у цій програмі тоді, так і залишилось. Ми намагаємось, щоб працівникам було комфортно у нас».
Із соцробітниками працює психолог, для них проводять різноманітні тренінги. А щосереди усі разом збираються на особливий захід – зустріч, на якій обговорюють успіхи, яких вдалося досягнути, або навпаки – проблеми, що виникли за тиждень роботи. Це допомагає осмислити свою працю.
«Напевно, не кожен зможе працювати соціальним працівником, тому що тут необхідно бути людиною милосердною, у людини не повинно бути почуття огиди, вона має бути емпатичною та дуже любити свою справу», – підсумовує Оксана Шух.
Дійсно, допомога ближньому – це те, що має йти від душі. У день, проведений із соцробітниками, ми добре це побачили.
На 2020 рік в Україні налічували 40 тисяч соціальних працівників та робітників. Обслуговували вони 400 тисяч літніх людей та осіб з інвалідністю. Через коронавірус українців, які потребують такої допомоги, стало лише більше. Тільки на березень 2020 додалося ще 20 тисяч нужденних.
“Рубрика” відвідала берег Каховського водосховища та дізналась, як змінилось життя Кушугумської громади після російського теракту… Читати більше
Перетворити власний травматичний досвід спочатку на текст п’єси, а потім поставити її на сцені —… Читати більше
Безпека як основний вектор для трансформацій міської інфраструктури Читати більше
4 вересня росіяни вдарили по Львову дронами та ракетами. 189 будинків зазнали пошкоджень, 60 людей… Читати більше
Останніми роками українським дітям дедалі важче включатися в соціалізацію — пандемія та війна забрали в… Читати більше
Ще у липні 2022 року в розпал бойових дій уряд започаткував грантовий проєкт “єРобота”. Будь-хто… Читати більше
Цей сайт використовує Cookies.