З Донецька у Дніпро: чим живуть соціальні працівники-переселенці
Не бояться бруду, дивляться на чуже горе та борються з ним. Можуть купити продукті чи ліки, виміряти тиск, нарізати сухарики, вкрутити лампу чи просто вислухати. Соціальні працівники роблять усе, аби полегшити життя важкохворим. У цьому матеріалі піде мова про їхню роботу.
Ми побували у благодійному фонді «Карітас Донецьк». Ця організація переїхала до Дніпра у 2015 році, тому більшість її працівників – переселенці. І працюють вони як з переселенцями, так і з корінними городянами: людьми, які не можуть самостійно себе обслуговувати – літніми людьми чи тяжко хворими. Їм вкрай необхідне піклування або допомога по господарству. Цим і займаються соціальні працівники благодійного фонду.
Далі розкажемо про те, з чим вони стикаються, як борються із професійним вигоранням та які долі у їхніх підопічних.
«Я вважаю її членом сім'ї»
Похилена на один бік – наче зараз впаде – на стільці сидить Людмила Степанівна Шутько. Вона у своєму рожевому халаті у цій кімнаті чи не єдиний яскравий елемент: ми у невеликій квартирі, обставленій скромно; з ікони на стіні за всім спостерігає Ісус.
«Ледве ходжу, проблеми з ногами. А ще у мене цукровий діабет, нирки не працюють, запахи чуєте? Ви сидите, а мені так незручно, що сечею пахне».
Людмила Степанівна вже сьомий рік живе у Дніпрі. Сюди переїхала з Горлівки. Точніше – пані перевезли. Покинуту малу батьківщину допомогла церква: жінка – мормонка.
«Пам'ятаю, вже такі страшні були обстріли, зв'язку немає, грошей немає. Скінчилися запаси їжі, живу сама. Тому зрозуміла: буду вмирати. Але допомогла церква, винайняла перевізника. Черевики взули, навіть не застібаючи, запхнули у машину та вивезли».
На голові чемоданчик із речами на випадок похорон, між ногами відро: так Людмила Степанівна їхала до Дніпра.
«Рухалися селами та об'їзними шляхами. Через обстріли навкруги летіла земля. А я співала церковні гімни. Водій каже: «Бабусю, не вий». Їдемо-їдемо. Раптом спинилися. Дивлюся, водій поклав голову на руки і замовк. Питаю: «Синок, ти поранений?» А він відповідає: «Бабусю, ми вже на території України. Співайте».
У мирному Дніпрі орендувати квартиру теж допомогла церква. Тут Людмила Степанівна почала будувати нове життя, із сумом згадуючи свою простору квартиру у центрі Горлівки.
«Спочатку з допомогою церкви я бувала на вулиці раз на кілька місяців. Та вже рік я взагалі не була на вулиці. Та нині вдома перебуваю вже рік. І навіть не сподіваюся вийти звідси. Цілодобово кручусь по господарству. Ось сьогодні встала о 4тій ранку, вже опівдні, а не лягала. Бо боюся, що сама не підіймусь. Дякую Тані, то вона мене так всадила».
За оповіддю Людмили Степанівни мовчки спостерігає соцробітниця Тетяна Момот. Вона відвідує стареньку пані. Купляє продукти, ліки, тримає зв'язок з медиками, оплачує всі рахунки. Допомагає і по господарству – наприклад, якщо слід лампочку поміняти чи сухарики з хлібу нарізати – це жінка якраз робила до нашого приходу.
«Наше завдання – щоб люди не голодували та не лежали в сечі. Ми намагаємося з цим всім допомогти. Так, робота складна психологічно. Але відчуваємо один одного дуже добре. Бо опинилися у спільному човні».
Тетяна Момот теж переселенка – переїхала у Дніпро з Авдіївки. Тут працювала медсестрою у лікарні, поки колеги не підказали, що у «Карітасі» шукають соціальних робітників.
«Життя було до і було після. Позитив, який був у першій частині життя, допомагає подолати те, що є зараз».
Нині у жінки 13 підопічних, щодня відвідує по кілька чоловік. До Людмили Степанівни заходить три рази на тиждень. Не тільки зі всім допомагає, але і обов'язково вислухає.
«Поговоримо про Донбас, поговоримо про це життя. Може, тому що працівники теж біженці, тому краще нас розуміють. Дуже чуйні. Я вважаю Таню членом своєї сім'ї», – про свою соцробітницю так говорить Людмила Степанівна.
Старенька пані визнає: без Тетяни не впоралась би. Дуже хоче сама за собою доглядати, та через вік та хвороби – не все виходить.
«Є люди в ще гіршому становищі – без рук або ніг. Розумію: треба жити. Я тільки молю господа, щоб самій себе обходити або з допомогою Тані. Більш за все боюся опинитися у будинку для літніх людей».
«Ну ти і кат»
Невпевнено крок за кроком ступає Олена. Одна із ніг підвертається. Щоб та вирівнялась на всю стопу, на неї ступає чоловік. Він підтримує жінку під руки.
«Мені слід дійти», – вперто каже жінка.
«Дійдеш», – відповідає їй чоловік.
Під керівництвом Олександра Шостака 41-річна Олена. Раптово зовсім здорова жінка перетворилась на лежачу: спочатку аневризма, а слідом – інсульт. П'ять років тому частина тіла перестала рухатися.
«Я лежала як бубон. Не вставала. Частини тіла зовсім посиніли. Та Сашу до мене привела мама – вона через знайомих потрапила до «Карітасу». Звідти направили соцробітника».
Середнього зросту, доволі мовчазний, а всі його рухи швидкі. У минулому Олександр був реабілітологом та працював на швидкій – ще там, на Донеччині. Поки не довелося разом із родиною перебратися під мирне небо. Тікав на останньому потязі у липні 2014 року – через добу після цього залізницю розбомбили. Спочатку родина Шостак жила на Кіровоградщині, а вже потім облаштувалась у Дніпрі.
Олександр до «Карітасу» потрапив по оголошенню. У фонді стали у нагоді його навички реабілітолога. Вони дозволяють не тільки доглядати за важкохворими, але навіть ставити їх на ноги.
Довгий час Саша Олені робив лише масажі – розминав тіло, аби те відновилось швидше. Показує, як усе відбувалось: перед массажем знімає з Олени одну забуту шкарпетку, потім ніжно, але наполегливо починає розминати. Жінка йойкує:
«Ой, ну ти і кат, – на цю фразу Саша посміхається, але продовжує свою роботу. – Якось від масажів синці були. Тоді мав приїхати лікар. Кажу: у мене синці. «Звідки? – той запитав, – Я не вірю». А вони дійсно були».
До Олени Олександр заходить два рази на тиждень. Нині займаються лише ходьбою. Цілу годину вони разом крокують кімнатою. Щоб жінка самостійно могла рухатися – головне завдання соцробітника.
«Запевняю, ви через рік приїдете, Олена бігатиме. Залишилось тільки з рівновагою трохи попрацювати».
Сама Олена ще не знає, чим займеться, коли відновиться на 100%. Можливо, сходить до когось у гості. Але на майбутнє жінка намагається не загадувати.
Важка, але така необхідна праця
На 11 соціальних робітників «Карітасу» 132 підопічних: переселенці, жителі Дніпра та навіть прилеглих сіл. І хоч сили працівників фонду обмежені, втім, готові взяти на себе ще кілька людей, – розповідає менеджерка проєкту Оксана Шух. Саме вона вирішує усі питання, пов'язані із допомогою нужденним людям.
«У Дніпро «Карітас» із Донеччини переїхав у 2015 році. У програмі соцробітників зовсім немає плину кадрів – ті, що починали працювати у цій програмі тоді, так і залишилось. Ми намагаємось, щоб працівникам було комфортно у нас».
Із соцробітниками працює психолог, для них проводять різноманітні тренінги. А щосереди усі разом збираються на особливий захід – зустріч, на якій обговорюють успіхи, яких вдалося досягнути, або навпаки – проблеми, що виникли за тиждень роботи. Це допомагає осмислити свою працю.
«Напевно, не кожен зможе працювати соціальним працівником, тому що тут необхідно бути людиною милосердною, у людини не повинно бути почуття огиди, вона має бути емпатичною та дуже любити свою справу», – підсумовує Оксана Шух.
Дійсно, допомога ближньому – це те, що має йти від душі. У день, проведений із соцробітниками, ми добре це побачили.
На 2020 рік в Україні налічували 40 тисяч соціальних працівників та робітників. Обслуговували вони 400 тисяч літніх людей та осіб з інвалідністю. Через коронавірус українців, які потребують такої допомоги, стало лише більше. Тільки на березень 2020 додалося ще 20 тисяч нужденних.
