Липневий штурм Савур-Могили. Хроніка бою

Передбачалося, що на першому етапі «Ізваринська» і «Довжанська» групи відходять до Зеленопілля, а «Ровеньківська» – до Д`якова.

Важливим елементом виходу нашого угруповання мав стати контроль над курганом Савур-Могила. Завдання захоплення висоти було поставлено ​​рейдовій групі 95-ї окремої бригади під командуванням полковника Михайла Забродського за підтримки 1-ї БГТр 30-ї ОМБр (командир – підполковник Собко). Після штурму висота повинна була передатися під контроль батальйонно-тактичній групі 51-й ОМБр «Колос» підполковника Процюка.

27 липня за підтримки танкової роти десантники 95-ї бригади стрімко взяли під контроль висоту. Вже о 08:50 Забродський доповідав у штаб про виконання завдання. Після чого група вирушила в Степанівку, не залишивши навіть заслону, у повній впевненості, що «суміжники» вже на підході.

Однак з незрозумілих причин колона підполковника Процюка на висоту не вийшла – командир потім посилався на втрату орієнтації на місцевості. У підсумку на порожню висоту знову зайшли бойовики.

На наступний день – 28 липня – пройшов найбільш невдалий штурм кургану за всю історію війни. Як пригадує командир відділення 51-ї мехбригади з позивним «06-й»: «Коли розвідувальний підрозділ близько 10 ранку наблизився до Савур-Могили з боку селища Первомайськ, то побачили, що на двох висотах майорять прапори так званої «ДНР», а бойовики нам нахабно махають руками».

Було зрозуміло: курган спочатку потрібно звільнити від бойовиків, а вже потім займати там оборону. А ворог тим часом почав бити зі ствольної артилерії і мінометів у напрямку колони української техніки, що зупинилася на підходах до кургану. Потім напереріз нашим військовим виїхали УАЗ і КАМАЗ з проросійськими найманцями. У перше «командирське» авто бійці «Колоса» поцілили з гранатомета. Водій вантажівки, що йшла слідом, вирішив не випробовувати долю, і КАМАЗ зник з поля бою.

«Тоді ми з УАЗа затримали двох найманців – один з Харкова і російського офіцера. Підполковник РФ отримав поранення руки. Він розповідав нам «казки», що він ополченець і шахтар. Але зрештою зізнався, що кадровий російський військовий, і ми передали його нашим спецслужбам».

Фактично група була блокована на кургані і почала багаточасовий бій у підніжжя, а також з напрямку кафе.

«… О п'ятій годині вечора ми запросили допомогу, щоб евакуювали наші «300»-х – 18 осіб, майора і двох сепаратистів. А о восьмій годині командир відправив штурмову групу на Савур-Могилу – три БМП, три танки і піхоту. Доповідаємо в генштаб: Савур-Могила – наша. Командир наказує всім висуватися на висоту і займати кругову оборону.

Тільки ми доповіли, що висота наша, з боку «блокпоста з червоним прапором» (хоча ми його попередньо знищили) по нам прозвучала кулеметна черга – «трасери» і бронебійні. Загалом, «підганяли» нас на Савур-Могилу.

І одночасно, коли колона на повному газу піднімалася на висоту, з самохідних гаубиць обстрілювали. Але заїхали без втрат. Зайняли кругову оборону. Три БМП стояли на самому піку, «танчік» – по сусідству.

Тільки зробили це, пішов невеликий мінометний обстріл, а потім знову їх гаубиці, фугасно-осколковими працювали. Там осколки були з мою руку. Бомбили нас з пів на десятої і до четвертої ранку. Люди ховалися де попало. Хтось – у воронки, хтось – під згорілими БМП, що залишилися ще чи то від 30-ї, чи то від 95-ї бригади. У багатьох паніка почалася. Покидали техніку з боєзапасом. Говорили командиру: «Треба відходити, тому що нас тут усіх переб'ють». Командир всіх зібрав і повернув до техніки. Але! У БМП від частої стрілянини позаклинювало гармати – тільки на одній залишалася робоча, у трьох танків були ушкодження. Солярки було обмаль: ми з пошкоджених машин зливали в робочі».

У такому вигляді бійці були вимушені покинути висоту. Картину доповнюють спогади і механіка-водія однієї з БМП – Дмитра Пословського: «….потрібно було проїхати під Савур-Могилою в бік сусіднього села Петрівське, яке тоді зайняла 30-я бригада і спецпідрозділи. Коли ми залишили наших поранених хлопців і повернулися назад, то дізналися, що приїхали СБУшники і затримали нашого командира за невиконання бойового наказу, за не утримання висоти».

Проти Процюка було розпочато службове розслідування, він був відправлений в штаб угруповання в Краматорськ, але судячи з того, що він до досі служить в ЗСУ, його дії були визнані як мінімум адекватними в тих умовах.

Під час штурму висоти загинув начальник зв'язку 51-ї окремої механізованої бригади майор Віктор Хмелецький. Осколок пройшов між пластинами бронежилета біля самого серця…

Побратими героя кажуть, що Віктор Іванович був військовим із великої літери: досвідчений (пройшов ротацію у складі українсько-польського батальйону воював в Косово), виважений командир, якому беззастережно довіряли підлеглі.

Поховали героя 31 липня 2014 року у рідному Володимирі. 21 жовтня 2014 року згідно з Указом глави держави, за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі під час російсько-української війни, Віктор Хмелецький був нагороджений посмертно орденом Богдана Хмельницького III ступеня. 29 жовтня 2014 року Володимир-Волинська міська рада посмертно нагородила Віктора почесною відзнакою «За заслуги перед містом Володимир-Волинський», а 24 квітня 2015 року йому було присвоєне звання «Почесний громадянин міста Володимира-Волинського».

Природно, що «по гарячим слідам» Генштабом була поставлена ​​задача терміново повернути висоту. З огляду на вкрай низьку умотивованість мобілізованих піхотинців було вирішено в черговий раз задіяти десантників.

Також вперше в районі Савур-Могили з'явилася і «третя сила» – повністю добровольчий підрозділ під егідою Головного управління розвідки ГШ України. Хоча в історії цієї війни це не було чимось то вже дивовижним, проте сміємо стверджувати, що саме в подальшій історії штурму і оборони кургану Савур-Могила вони зіграли ключову роль.