Виставка про та за участі людей із синдромом Дауна. Три причини її відвідати

1. Відкритися для діалогу

Людей з синдромом Дауна часто називають «незвичайні» – словом, що займає серединне місце між «дивний» і «дивовижний». Таким є і цей проект: кураторки Лізавета Герман і Марія Ланько поєднали в експозиції роботи німецьких і українських художників, митців з синдромом Дауна і без, втілені у співпраці та самостійно, нові і двадцятирічної давнини, створені в межах осмислення саме цієї теми, та поза нею. Врешті решт, розмаїття більше ніж 40 творів сплелося в цілісну розмову про дещо спільне, те, що поєднує представників різних націй, з різною кількістю хромосом.

Розмова – підґрунтя та істотна складова виставки «Що важливо…». Відкриттю проекту передували численні зустрічі учасників, впродовж яких вони обговорювали свої думки, ідеї, бажання, мрії та проблеми. Спроможність просто почути, спробувати зрозуміти іншого й лягла в основу художнього висловлення, або ж переосмислення вже наявних творів. Експозиція виставки відкривається запрошенням до діалогу: глядач одразу натрапляє на відео-портрети хлопця і дівчини з синдромом Дауна в повний зріст. Складно не затриматись і не подивитися їм в очі – одразу стає зрозуміло, що тобі відкривають душу. Крокуючи далі виставкою, по колу проти годинникової стрілки, можна спробувати віддячити тим самим – відкритися навзаєм, запитуючись та відповідаючи. Адже розмова вже розпочата.

2. Побачити просте в складному, й навпаки

Важливо не лише почути співрозмовника, необхідно бачити його або її. На початку проекту – знов портрети людей, тепер у форматі низки полароїдних світлин: під кожною з них – завершення фрази «Перед смертю я хочу…». Так художниця Анне Ляйхтфус продовжила світовий проект: людина з будь-якої країни може надіслати своє фото із власним варіантом відповіді. Хибної не існує – навпаки, чим більше різних думок, цілей, бажань, тим цікавіше. А в українців з синдромом Дауна свої мрії – за життя знайти роботу, любов, сім'ю… Найпростіше для одних – найскладніше для інших.

Розмовно-візуальна гра в просте і складне розгортається протягом усієї виставки. Невичерпні для розмірковування теми обертаються на каламбури, натомість банальні предмети побуту набувають сакрального статусу, ховаючи в собі закодовані історії кохання, поваги і вдячності. У «Що важливо…» більшість таких об'єктів – килимки та ковдри, ті речі, що ми зазвичай топчемо, але які також дарують нам тепло і затишок. Український визнаний митець Андрій Сагайдаківський малює на старих радянських килимках, використовуючи їх як полотна для зображення дитячих спогадів, і тим самим надаючи їм нове життя. Станіслав Туріна зв'язав килим-присвяту із одягу померлих бабусі й дідуся. Дарія Кузьмич разом із матір'ю Світланою Селезньовою відтворили на клаптиковій ковдрі давню і дорогу пам'яті сімейну світлину. А німкеня Жан-Марі Мон протягом року майстрила коцик із клаптиків старовинних лляних тканин, щоби зобразити базу своєї ідентичності – каріограму 47 хромосом.

Техніки плетіння, в'язання, шиття – тут символічні, адже вимагають, з одного боку, майстерності, а з іншого – кропіткої праці, яку у багатьох країнах роботодавці давно уже не бояться довіряти «дітям сонця». Виявляється, останні теж можуть бути обдарованими художниками, із нетривіальним мисленням і спроможністю ідеї виразити в образах. Вони теж переживають натхнення, захоплення, інтерес, можуть бути творчими, наполегливими і відповідальними. Вірити, любити, мати громадянську позицію, щиро сподіватися на мир у всьому світі – часто на відміну від «звичайних» людей. Ось тут гра завершується, адже людина – це не про просте і складне, а про те, що дійсно важливо, тобто про цінності. І чесно відповісти на питання, виведене у назву виставки, іноді стає аж занадто складно.

3. Зрозуміти іншого і пізнати себе

Щоб полегшити для себе це завдання, достатньо придивитися до не такого, як ти, – до іншого. Іншим може бути і художник, і людина з синдромом Дауна. До виставки відібрані твори тих митців, що працюють у нарочито наївних, позірно легковажних, мінімалістичних формах. Ще починаючи з експериментальних авангардних витівок, це спосіб митця сказати про серйозні речі дотепно і невимушено. І тому сучасне мистецтво часто неможливо розмежувати на високе й низьке, професійне і аматорське. Іноді це відлякує відвідувачів: незвичні, епатажні, буденні або моторошні твори мистецтва не відносять у світ пасторальної краси й гармонії, а повертають у життя, підставляючи дзеркало.

Виходить, інші лякають нас тому, бо як ніхто показують нам, хто ми є насправді. До цього готовий далеко не кожен. «Нетерпимість до іншого або до невідомого природня для дитини, у тій самій мірі, що й інстинкт оволодівати усім, що подобається. Дитину привчають до терпимості крок за кроком, так само привчають поважати чужу власність, привчають раніше, аніж вона вчиться контролювати власний сфінктер», – написав Умберто Еко в одному з «П'яти есе на теми етики». Але потім додав, що терпимості навчаються далеко не всі, адже це доволі складний і травматичний процес.

Дійсно, відмінності між людьми стають причиною неминучих конфліктів. Але лише у розмаїтті вибудовується єдність. Проект «Що важливо…» як раз присвячений пошуку спільного між «нами» і «не такими, як ми». Спільними є думки – про своє місце на землі, про любов і смерть… Кожен думає про це щось своє, особливе. «В процесі проекту ми провели багато часу у Києві з українськими учасниками із синдромом Дауна. Ми зближувались і вони починали ділитися своїми секретами або дискутувати на теми, про які вони ні з ким не говорили раніше, а можливо їх просто ніхто про це не запитував», – розповіла дослідниця проекту TOUCHDOWN 21 Катя де Браґанца. Відповіді учасників проекту щодо ключових життєвих питань можна побачити на виставці.

«Сучасне людство говорить різними голосами, і ми знаємо тепер, що це надовго. Центральне питання нашого часу складається в тому, як перетворити поліфонію у гармонію і убезпечити її від виродження в какофонію. Гармонія не є одноманітністю; вона завжди є переплетінням різноманітних мотивів, кожен з яких має власне звучання, і сам цим звучанням підтримує спільну мелодію», – не так давно написав Зигмунт Бауман у творі «Індивідуалізоване суспільство». Сьогодні знов можна спостерігати, як складно противитись страху перед іншим, як просто його демонізувати і дегуманізувати, хто б цим іншим не був і що б не виявилось підставою для розрізнення «свій – чужий». І, врешті-решт, у пошуку ворогів довколо людина стає чужою сама собі. Ліки від цього – вчитися разом обговорювати ті речі, що важливі для всіх. А люди з синдромом Дауна можуть виявитися не лише гарними співрозмовниками, але і вчителями.

У межах виставки «Що важливо. Виставка про та за участі людей із синдромом Дауна», що триватиме в Izone (Київ, вул. Набережно-Лугова, 8) до 8 листопада, буде проведено низку освітніх подій (лекцій, майстер-класів та кінопоказів).