Рішення для тих, хто рятується від війни: як на Житомирщині облаштували житло для переселенців

У чому проблема?

Історія Людмили Саніної — виховательки з селища Дворічна на Харківщині — одна з сотень тисяч подібних. 24-го лютого 2022 року жінка прокинулась від гуркоту. Подумала, що це сусід пересуває меблі. "Знайшов час", — подумала й хотіла збиратися на роботу в садочок. Аж тут зателефонувала мама одного з вихованців і запитала:

— Може, ми не прийдемо в садочок?

— Як це не прийдемо? А репетиції? У нас же ранок до свята мам. 

— А ви що, не чуєте, що стріляють? Війна почалась.

Тільки тоді Людмила зрозуміла, що прокинулася насправді від далеких вибухів.

Перші два дні, за словами Людмили, було тихо. А потім у Дворічну зайшли окупанти, поставили свої блокпости. Повз селище почали йти колони ворожої техніки.

"Їх були тисячі. Я вам передати не можу, наскільки страшно було дивитися. Це якесь пекло. Я розуміла, скільки горя вони несуть нашій бідній Україні. А ти дивишся на них і нічого не можеш зробити", — пригадує Людмила.

Щоб не бачити навалу окупантів, Людмила вирішила поїхати до батьківської хати у село Гряниківка. Там взялась поратися біля хати, а як розвесніло — треба було садити город. Якось, пораючись на городі, побачила практично над собою вертоліт.

"Я так уже матюкалась на нього, так горлала, а потім смикнув мене чорт показати йому середній палець. Він розвернувся, летить на мене, а в мене волосся піднялося дибки. Він нахилив того гвинтокрила і мало не розкрив шифер з хати. Так низько опустився, що я його обличчя побачила, показав мені автомат і полетів. Сусіди кричали: «Що ж ти наробила, він тебе уб'є». Але мені вже не було страшно. Тільки ненависть була", — ділиться Людмила.

В окуповані населені пункти почали завозити продукти з окупованої Луганщини. Ціни піднялися до небес.

"Возили з Луганська, Сватового, Троїцького. Якщо оселедець раніше коштував 100 гривень, то потім став 700-800, ковбаса була до тисячі за кілограм. По 600 гривень були найгірші сардельки", — пригадує жінка.

Виїхати з села можна було тільки через росію. Однак Людмила не хотіла навіть ненадовго потрапляти на територію ворожої країни. Хоч сусідні райони російської федерації були для неї знайомими — там вона починала свою першу роботу вихователькою, там були рідні її другого чоловіка.

"Я не хотіла проїжджати навіть по тих місцях, де вчилась, куди мене направили по розподілу на роботу. Хоч люди на Білгородщині багато говорять суржиком, як у нас. Ми завжди їздили туди й почувалися комфортно. Я не хотіла бачити навіть їхнього прапора, бо він так остогид мені, коли майорів над цими колонами техніки".

Людмила з сусідськими жінками здружилися, підтримували одна одну, їздили рибалити. На городі вирощували овочі. Знайомий, який тримав м'ясний магазин, час від часу давав обрізки від м'яса та сала. Так і виживали.

Зв'язку не було, тому Людмилі, щоб мати зв'язок із сином, доводилося їздити у Дворічну до знайомої, у якої був модем. Коли Збройні Сили України звільняли Харківщину, Людмила якраз подалась дзвонити синові, який перебуває на захисті країни. Місток через річку підірвали, тож знайомий перевіз її на човні.

Назад у село Людмила вже повернутися не змогла. Почалися сильні обстріли. Якийсь час пересиділи у знайомих у підвалі, а військові сказали виїжджати, бо буде дуже гучно. Декілька родин на машинах спочатку виїхали до Харкова, а потім — на Житомирщину.

"Ми тікали, думали, на пару днів, поки їх не проженуть, та й повернемося назад. Речі всі залишились у Гряниківці. Грошей нема, нічого нема. Добре, хоч паспорт і трудова книжка були зі мною", — ділиться Людмила Саніна. Але на новому місці на Житомирщині жінка затрималася надовше.

Яке рішення?

В селі Соколів Курненської громади Житомирської області облаштували житло для компактного проживання ВПО. Будівля колишнього будинку-інтернату для людей похилого віку стала прихистком для переселенців. Туди й потрапила Людмила.

"Ми планували тут зробити прихисток для людей, які постраждали від домашнього насильства. А також соціальний центр для людей, які опинилися в складних життєвих обставинах, — розповідає  голова Курненської об'єднаної територіальної громади Леонід Корзун. — Знаєте, бувають батьки, які нічого не вміють робити, зловживають алкоголем. Таких у селі вистачає, тому ми планували проводити для них навчання. Ми почали працювати в цьому напрямку, залучили іноземні гранти, зробили ремонт в одному крилі, але почалось повномасштабне вторгнення, доробити повністю центр не встигли. Тепер тут приймаємо внутрішньо переміщених осіб".

Загалом створити прихисток для переселенців Курненській сільській раді допомогли закордонні партнери — Представництво Фонду міжнародної солідарності в Україні. Фінансові витрати покрили завдяки Програмі польської співпраці задля розвитку МЗС Республіки Польща. Долучилося і Посольство США в Україні.

Світлана Боковенко, начальниця відділу економічного розвитку та інвестицій Курненської громади, говорить, що громада отримала півмільйона грантових коштів у 2021 році на облаштування приміщення. Крім цього, залучали державні субвенції. Під час війни отримують допомогу від різних міжнародних фондів, зокрема під час блекауту отримали генератори.

Староста села Соколів Алла Халімовська каже, що з перших днів повномасштабної війни у них поселялися люди:

"26-го лютого у нас уже були люди з Маріуполя. Тоді підключилися всі. Школа і ліцей готували їсти. Кухарі носили туди готові страви — і картоплю тушили, і вареники варили, і пельмені. Підприємці привозили м'ясо, ковбаси. Місцеві жителі теж несли, хто що міг. Але люди довго не затримувалися, хтось прожив місяць, хтось три й поїхали — хто за кордон, хто в західні області".

За словами голови громади, у цьому приміщення можуть прийняти до 50 осіб. Найбільше проживало тут 30 людей, зараз залишилося 12, з них шестеро дітей.

Як це працює?

Отож, місцева влада зайнялася облаштуванням шелтера. Першочергові потреби покрили самостійно, а далі почали шукати фінансування. Європейські партнери виділили кошти на розвиток ініціативи. Зрештою можливість давати житло переселенцям і всіляко сприяти їхній адаптації лишається й досі.

Коли приїжджаємо до шелтера, на подвір'ї вздовж свіжо побілених бордюрів скопана земля, рівними рядочками посаджена цьогоріч полуниця. Уже починають рожевіти перші ягоди. З порогу чути запах домашньої випічки. Це постаралась Людмила Саніна. Каже, прокинулась о п'ятій ранку і напекла пиріжків, бо ж чекали журналістів.

У кожній кімнаті — по два ліжка, шафа, комод. На кухні все необхідне для приготування їжі. Є вітальня з телевізором і м'якими диванами, душова, пралка. Самі жінки обладнали ігрову для дітей. Людмила як вихователька організовує для них дозвілля.

"В основному малюємо, клеїмо. Дітям потрібен свій простір, щоб і дорослим була можливість відпочити чи поспілкуватися, той же телевізор подивитися". 

Восени мешканці притулку разом їздили по гриби, взимку на вихідних займалися випічкою, залучали до цього заняття й дітей, а навесні засадили город овочами. Землю раніше засівали для потреб стаціонарного відділення притулку для людей похилого віку.

"Я запропонувала їм, вони погодились, — каже староста. — Директор фермерського господарства Олексій Яценко привіз насіння цибулі, моркви, буряка, салату, жителі села допомогли також насінням і засіяли город. Тепер дівчата мають уже свою зелень, редиску, полуницю".

Мешканці прихистку не платять за комунальні послуги, оплачує рахунки бюджет територіальної громади. Місцеві жителі допомагають частиною продуктів, приносять домашні яйця і молоко.

"У нас немає небайдужих. Всі діляться чим можуть", — каже Алла Халімовська, яка й сама приносить дівчатам домашні продукти.

З працевлаштуванням складно, адже робочих місць у селі мало. Але, наприклад, Юлія Нерутенко, яка переїхала з родиною з Бучі, стала завідувачкою у цьому місці компактного проживання, а її чоловік виконує обов'язки директора на аграрному підприємстві.

Діти відвідують місцеву школу і садок. На подвір'ї нового житла для них встановили майданчик.

Допомагає тимчасово переміщеним і благодійний фонд "Рокада". Координаторка фонду в Житомирській області Катерина Остапенко говорить, що Житомирщина — транзитна область. Люди, які рятуються від війни, прибувають у Житомир чи область на деякий час, а потім їдуть далі, у більш безпечні регіони. Тому місць компактного проживання в регіоні майже немає. Коли прибували люди, то розселяли їх у приватному секторі. Це або сільський голова шукав пусту хату, або місцеві брали до себе пожити.

"Люди приїжджають з торбинками. Це такий розпач і біль, що дивитися важко, — каже Катерина Остапенко. — Ми допомагаємо речами, такими як матраци, ковдри, постільна білизна, гігієнічні та кухонні набори. Тобто це речі, які дадуть людині хоч трохи комфорту. Ми також надаємо психологічну підтримку, співпрацюємо з центрами зайнятості, пенсійними фондами, допомагаємо оформити допомогу. Намагаємось оточити людей увагою, щоб трохи покращити ситуацію".

Родини облаштували простір для себе, намагаючись створити домашній затишок.

"Нас зустріли тут як рідних, як найбажаніших родичів. Ми приїхали сюди з самого пекла і тут дякуємо всім, хто нам допомагає. Але ми не звикли брати. Ми жили таким життям, що у нас було все, у нас були свої квартири, у нас були машини,ув нас були магазини, але цього вже нічого немає. Але це не головне, головне те, що ми знаємо, що Україна сильна, Україна переможе, Україна понад усе", — каже Людмила Саніна.

А це точно працює?

Після підриву Каховської ГЕС і затоплення Херсонської області у селі Соколів готові приймати ще людей. Староста Алла Халімовська говорить, що можуть прийняти до 30 осіб.

"Ми вже підготували місця, поставили двоярусні ліжка, маленькі ліжечка для немовлят. Чекаємо, якщо будуть охочі, то приймемо однозначно", — говорить Алла Андріївна.

За інформацією голови Житомирської ОВА Віталія Бунечка, у травні область прийняла 9 евакуаційних потягів з жителями Бахмуту, Покровська та інших населених пунктів, які перебувають під постійними обстрілами. Саме через Житомирщину виїжджали мешканці окупованих населених пунктів Київщини. На початку повномасштабного вторгнення на Житомирщині перебувало понад 110 тисяч вимушених переселенців. Зараз в області фактично проживає близько 67 тисяч внутрішньо переміщених осіб, серед них є і багатодітні сім'ї й дитячі будинки сімейного типу.

Нині, в час війни, багато громад стикаються з прибуттям великої кількості переселенців, але не всі з цих громад знають, як справлятися з цим викликом. Комусь і самотужки вдається це добре, як громаді у нашому матеріалі. Але в разі, якщо ви представляєте громаду і потребуєте поради в роботі з ВПО, ви можете звернутися до одного з регіональних офісів Програми «U-LEAD з Європою», яка підкаже, як краще інтегрувати ВПО або як підсилити бізнес у своїй громаді завдяки ВПО.