Справа не в цифрах: про сексуальне насильство як воєнний злочин, реальні потреби постраждалих і помилки у викриттях/комунікаціях

Сексуальне насильство — один зі злочинів, який регулярно вчиняють під час збройних конфліктів. Міжнародне кримінальне право визначає його як найтяжчий і неприпустимий злочин. За словами адвокатів, ці діяння є одними з найбільш травматичних досвідів у житті людини, які впливають як на фізичний, так і на психологічний стани потерпілих.

Нині, під час повномасштабної війни росії в Україні, сексуальне насильство вчиняють російські військовослужбовці проти мирного населення. Відтак, важливо подбати, аби ті, хто вижив, змогли отримати своєчасну медичну і психологічну допомогу. Необхідно також, аби українки та українці, які зазнали насильства, отримали якісну правову підтримку, а всі винні були притягнуті до відповідальності.

Для того, щоби це сталося, "Асоціація жінок-юристок України "ЮрФем" із початку повномасштабного вторгнення надає правову допомогу потерпілим від насильства під час війни. Про алгоритм фіксації воєнних злочинів, пов'язаних із сексуальним насильством, першочергові потреби постраждалих, коректну комунікацію та покарання винних — в інтерв'ю з головою громадської організації "Асоціація жінок-юристок України "ЮрФем", адвокаткою, кандидаткою юридичних наук Христиною Кіт.

Фото: ЮрФем

— Христино, коли сексуальне насильство стає воєнним злочином?

— Має значення, де його було вчинено, за яких умов і хто вчинив. Сексуальне насильство стає воєнним злочином, якщо йдеться про територію, де триває збройний конфлікт, окуповану територію чи територію, яку намагаються окупувати, й це вчиняється військовослужбовцями. За таких обставин можемо вважати, що було скоєно воєнний злочин щодо цивільного населення.

— За перші два тижні квітня на безкоштовну лінію психологічної підтримки для постраждалих від сексуального насильства надійшло 400 дзвінків. Чи вдалося вам як адвокатці осягнути масштаб цих злочинів?

— На мою думку, будь-які названі зараз цифри — правоохоронцями, уповноваженими особами, правозахисними організаціями — не можуть відповідати реальності, тому що ми не знаємо станом на сьогодні, скільки таких злочинів вчинено російською федерацією. Тому що, по-перше, війна триває; по-друге, зараз є тимчасово окуповані населені пункти; по-третє, значна частина людей з уже звільнених територій, які пережили сексуальне насильство, можуть бути не готовими говорити про те, що з ними відбулося, чи не хотіти б про це говорити. Називати жодних цифр зараз я не хочу, це не буде коректно. Ми можемо говорити лише про офіційну статистику, зареєстровану правоохоронними органами. 

Але я переконана, що  злочини сексуального насильства, пов'язаного з конфліктом, які вчиняються російськими військовослужбовцями, є непоодинокими. З даних правоохоронців, і з перехоплень розмов військовослужбовців російської армії, опублікованих СБУ, зрозуміло, що це їхня тактика, їхні інструменти, які вони застосовують проти цивільного населення. Вони це роблять свідомо з метою залякати людей, показати свою владу на тимчасово окупованих територіях, а також знищити нас як націю. Можемо говорити, що це злочин геноциду проти українських громадян і громадянок. Думаю, ми впродовж наступних декількох десятків років отримуватимемо інформацію про все нові й нові факти вчинення цих злочинів.

— Станом на зараз, скільки людей, які зазнали насилля, звернулося за допомогою до вашої Асоціації?

— Наша лінія правової підтримки почала працювати на початку квітня. Зараз ми маємо понад 20 звернень щодо отримання правової допомоги. Але це дзвінки не лише з приводу сексуального насильства, пов'язаного з конфліктом. До нас телефонують, наприклад, жінки й дівчата, які зазнали сексуальних домагань і зґвалтувань не в окупації чи в зоні бойових дій, а ще до початку повномасштабного вторгнення або на територіях, де не ведуться активні бойові дії і це насильство не пов'язано зі збройним конфліктом. Телефонують ті, хто постраждали не лише від сексуального, а і є постраждалими від домашнього насильства. Проблема насильства щодо жінок нікуди не зникла. Якщо говорити про сексуальне насильство, пов'язане з конфліктом, то зараз маємо три таких звернення. І поки що жодна з цих жінок не захотіла подавати заяву в правоохоронні органи. Вони зателефонували, щоби дізнатися, які в них є можливості захисту станом на сьогодні.

"Якщо людина готова свідчити — важливо допомогти згадати та все зафіксувати"

— Яку допомогу може надати ваша "Асоціація жінок-юристок України "ЮрФем" людям, які зазнали сексуального насильства?

— Коли людина до нас телефонує, вона або хоче розповісти, що з нею трапилося, або цікавиться, якими можуть бути її подальші кроки. Якщо людина не хоче розповідати свою історію, а цікавиться, які в неї є права, то наше завдання — розповісти, куди звернутися по допомогу, як влада працює в цьому напрямку, порекомендувати, куди можна звернутися за психологічною допомогою. Був випадок, коли людина телефонувала й говорила, що вона хоче розповісти про сексуальне насильство щодо неї, і хоче подати заяву до правоохоронних органів. Тоді ми спілкуємося з людиною, намагаємось зафіксувати якомога більше інформації про те, що відбулося, для того, щоб описати це в заяві до правоохоронних органів. З'ясовуємо, що людина пам'ятає, чи зверталася за медичною допомогою, чи є свідки злочину тощо. Це за умови, що людина говорить сама. А як ні, то запитуємо, чи потребує вона психологічної допомоги, й рекомендуємо психотерапевтів/психотерапевток, із якими співпрацюємо. Щоби людина могла якось впоратися з цією травмою. Якщо йдеться про юридичну підтримку, то для нас як для адвокатів/ток важливо, коли людина каже, що готова говорити, допомогти їй згадати й зафіксувати якомога більше обставин, які з нею трапилися.

— Які помилки роблять суспільство, медіа, адвокати, родичі під час спілкування з потерпілими? Як їх уникнути?

• Перше. Часто в зовнішній комунікації ми хочемо з травми, яку пережила людина, зробити сенсацію, розказати якомога більше деталей. Але це не допомагає ні людині, яка пережила це насильство, ні суспільству, щоб адекватно відреагувати на те, що сталось. Це шкодить. Інколи кажуть, мовляв, чим більше ми розповідаємо про випадки сексуального насильства, тим більше ми до цього привертаємо уваги. Це так, але різниця в тому, як ми про це говоримо. Тому важливо розуміти, що людина може себе впізнати в детально описаній історії. Це неприємно, небезпечно й загрозливо. Люди починають переживати за свою безпеку, конфіденційність.
• Друге. Важливо пам'ятати, що насамперед ми маємо справу з людиною, з її потребами, тривогами, а не зі "справою". Це означає, що лише людина, яка пережила сексуальне насильство чи будь-яку іншу травму, має право вирішувати: хоче звертатись у поліцію чи ні, хоче розповідати все чи частину, чи хоче отримувати будь-яку іншу допомогу. Важливо дослухатися до потреб людини.
• Третє. Ми можемо чути серед людей речі, на кшталт, "А чому вона була в тому місці? Чому залишилась? Чому не евакуювалась, коли це було можливо? Що вона зробила, щоб із нею цього не трапилося?" Такі слова свідчать про те, що ми ще, на жаль, не усвідомили свого неправильного сприйняття сексуального насильства. Постраждалих не можна запитувати про те, чому вони не залишили те місце, чому не кричали, чому не втекли й що зробили після того, як це відбулося. Ці питання є неприйнятними й ілюструють наше ставлення до постраждалих від сексуального насильства як до тих, чия поведінка призвела до того, що з ними це відбулось.
• Четверте. Підвищена увага до цифри. Яка ж кількість постраждалих від сексуального насильства? Ми женемось за цими історіями, не розуміючи, що в людей є інші потреби, які держава має задовольнити. В Україні понад 7 млн внутрішнього переміщених осіб, серед них діти, жінки й чоловіки, які можуть бути постраждалими від сексуального насильства. Першочерговими потребами для них, окрім безпечного осідку, є ліки, меддопомога й кошти — за що жити. Ці люди не прийдуть до нас і не будуть розповідати про те, що зазнали сексуального насильства, й не будуть просити про допомогу, поки не відчуватимуть себе у фізичній безпеці і в безпеці в контексті задоволення своїх першочергових потреб. Тому я думаю, що варто зміни фокус на те, які в постраждалих від сексуального насильства зараз є першочергові потреби й що ми можемо зробити, щоби ці потреби задовольнити. І це питання не лише до центральних органів влади, а й до місцевих громад, які приймають внутрішньо переміщених людей. Треба зважати на те, що говоримо, як говоримо, які меседжі посилаємо, чи готові чути про потреби тих, хто приїжджає. Ми не можемо говорити про захист постраждалих від сексуального насильства, якщо для них не створюється інфраструктура й безпечне середовище.

— Ви живете у Львові, місті, яке стало гуманітарним хабом для внутрішньо переміщених осіб. Чи створені у вас такі умови для переселенців, про які ви говорите?

— Знаю, що у Львові ведуться розмови, зокрема, з приводу створення спеціального центру для постраждалих від сексуального насильства, де вони могли б отримати психологічну, медичну та юридичну допомогу. Це далека перспектива. Але львівські громадські організації багато для цього роблять. Також до Львова з Києва переїхало багато жіночих правозахисних організацій, які зараз надають і гуманітарну, і психологічну, і медичну допомогу внутрішньо переміщеним особам. Чи цього достатньо? Мабуть, ні. Нам ще потрібно працювати з інфоприводами, меседжами в контексті інтеграції внутрішнього переміщених осіб у громаду, надання допомоги тим, хто пережили насильство, й таке інше. Тобто є з чим працювати і в інфополі, і з громадою.

Фото: Український жіночий конгрес

Коли ми говоримо про допомогу постраждалим від сексуального насильства, то варто акцентувати не на цифрах, не на тому, скільки звернулося і хто що повідомив, а пояснювати, що сексуальне насильство не має терміну давності, що є можливість отримати психологічну й медичну допомогу, що людина має право звернутися за правовою допомогою будь-коли й що влада створила умови, куди можна звернутися. Наприклад, у Нацполіції створені спеціальні групи реагування на випадки сексуального насильства, куди людина конфіденційно може звернутися. Людині треба пояснювати, яким чином ця конфіденційність забезпечується, що анкетні дані можуть бути змінені і приховані, що засідання може відбуватися закрито, що вона має право на відшкодування моральної та матеріальної шкоди, якщо звернеться за допомогою і кривдника притягнуть до відповідальності.

— Про що варто зараз більше говорити в контексті допомоги постраждалим від сексуального насильства на війні?

— Варто більше говорити про права постраждалих і який вони можуть отримати захист, ніж про деталі історій, які вже мали місце в нашому інфопросторі. Також важливо — звернутися до правоохоронних органів. Можна це зробити й не за місцем реєстрації, а в будь-якому населеному пункті. Це можна зробити й за допомогою підтримки наших адвокатів та адвокаток "Юрфем:підтримка". Ми готові допомогти скласти заяву, звернутися до відповідних органів, і будемо підтримувати на всіх етапах. Ще варто пам'ятати, що в Україні є система безоплатної правової допомоги. Вони теж надають супровід адвоката тим, хто пережили сексуальне насильство.

— Спеціальні мобільні групи поліції, які займаються злочинами, пов'язаними із сексуальним насильством, їздять звільненими населеними пунктами, опитують місцевих жителів та фіксують наявну інформацію. За вашими відчуттями, місцеві мешканці йдуть на контакт? Чи існує якась стигма в цьому питанні?

— З погляду досвіду й роботи з випадками сексуального насильства, які в нас були до війни, то можу сказати, що однією з причин, чому постраждалі і не готові були говорити про сексуальне насильство, є те, що "хтось дізнається". Часто навіть найближчі рідні не знають, що людина пережила сексуальне насильство. Тому добре, що групи правоохоронців комунікують із мешканцями громад  і розповідають про можливість отримати допомогу, про центри, про напрямки підтримки. Звичайно, не всі звернуться за допомогою, але володіючи інформацією, людина принаймні знатиме, які можливості в неї є. Саме тому іноді, докладаючи багато зусиль, ми не маємо одразу того результату, якого б хотіли, щодо звернень постраждалих. На це потрібен час, і ми маємо це усвідомити. Фахівці, які працюють із людьми, які пережили сексуальне насильство, це розуміють.

— Як коректно подавати інформацію про сексуальне насильство, зокрема подробиці цього насильства, аби вони не зробили гірше потерпілому?

— До будь-якої комунікації ми готуємося, продумуємо, які питання важливо поставити. Пояснюємо, що можемо робити записи. Якщо є можливість і людина погоджується, то дуже важливо робити відеозапис, потім ми це розшифровуємо. Людина може звернутися за правовою допомогою й перебуваючи за кордоном. Тоді комунікуємо онлайн і, за згодою людини, робимо запис, щоби потім на основі нього скласти заяву і протокол опитування. 

Якщо людина до нас звернулася, то ми даємо їй можливість розповісти цю історію. Розуміємо, що ті, хто пережили травму, зокрема сексуальне насильство, пов'язане з конфліктом, можуть не пам'ятати всіх деталей. І вони не зобов'язані їх пам'ятати. Постраждалі особи можуть сьогодні пам'ятати одну частину історії, завтра — пам'ятати наступну. Психотерапевтки пояснюють, що це цілком нормальний стан, що людина може забувати певні деталі. Це потрібно розуміти, спілкуючись із постраждалою від сексуального насильства. 

Ми запитуємо в людей про місце, де це відбулося, про час, що пам'ятає з деталей одягу злочинця, якою мовою він говорив, які імена використовував. Кожна обставина має значення. Адже може скластися ситуація, коли ті ж самі особи могли вчиняти сексуальне насильство і відносно інших постраждалих. Тому в сукупності всі деталі є важливими. 

Ми як адвокатки/ти пам'ятаємо, що все, що ми робимо, відбувається виключно за згодою постраждалої людини. Наприклад, сьогодні людина готова подавати заяву до поліції, а завтра — вже ні й говорить про потреби з лікуванням, переїздом тощо. І ми зі свого боку робимо виключно те, про що говорить людина. Також ми запитуємо про медичні документи. Якщо людина не зверталась за меддопомогою, то рекомендуємо звернутись, здати аналізи, які можуть бути першочергово потрібними не для доказів, а для безпеки людини. Але ми знаємо практику МКС (Міжнародного кримінального суду, — ред.), який стверджує: за відсутності свідків, меддокументів, важливими доказами є свідчення самої постраждалої людини. Тому ми завжди намагаємось людям донести, щоби не переживали, якщо думають, що не мають, чим підтвердити свої слова. Слова тих, хто пережили насильство, теж є важливими, на основі них ми можемо подавати заяву в поліцію й доводити, що людина зазнала насильства. Інформація про перебування російських військ на тих чи інших територіях у відповідних відомствах є, тому все це можна встановити й довести. Для звернення із заявою до правоохоронних органів може бути достатньо навіть слова самої людини, яка пережила сексуальне насильство.

— Ви маєте на увазі докази в національному законодавстві чи й у міжнародному також?

— І в міжнародному також. Тому що позиція МКС у тому, що в окремих ситуаціях лише свідчень постраждалої людини може бути достатньо, щоби встановити вину особи, яка це вчинила, і притягнути до відповідальності. Так і в національному контексті ми маємо розуміти, що людина може не мати інших доказів, можуть бути лише її слова. І вони теж є важливими.

— З якими труднощами можуть стикнутися поліція під час розслідування, а суд під час розгляду та винесення вироку в таких справах?

— Ми всі зараз вчимося працювати зі  справами сексуального насильства, повязаного із конфліктом. У 2014–15 роках, звичайно, були факти воєнних злочинів і було сексуальне насильство щодо цивільних людей, але не так масово. І ми, на жаль, не використали цей час для того, щоби навчитися працювати з такими справами. Тому зараз доводиться думати, як ми маємо скооперуватися в цьому і працювати. Тут важливо розуміти, що адвокати, судді і прокурори мають координуватися в роботі. Щодо того, які докази є важливими, які допустимими, а які — ні, які суд може прийняти, а які відхилить, бо вони можуть бути отримані з порушенням процесуального законодавства. Важливо мати єдині стандарти до розслідування таких справ.

Також важливо, аби всі розуміли, що ми не маємо допустити повторної травматизації постраждалої людини. Не можна працювати так, щоби людина по декілька разів свідчила то прокуратурі, то поліції, то в суді, то адвокату. І ми зараз говоримо про те, що нашим законодавством передбачено, що під час досудового розслідування ми можемо заявити клопотання про допит потерпілої особи в судовому засіданні й тоді людина на судовому засіданні під звукозапис свідчить один раз і все. І далі її участь не є обов'язковою. Це те, чого ми зараз вчимося й разом намагаємося оптимізувати, щоби так і було.

Також важливо, аби була дотримана процедура судового розгляду й збору всіх доказів. Тому що, наприклад, щодо процесу над російським військовослужбовцем, який вбив цивільного чоловіка, було багато питань щодо того, чи достатньо добре провели судовий розгляд, чи не буде в обвинуваченого підстав для скасування цього рішення. Ми живемо в правовій державі і в наших інтересах (незалежно від того, кого ми судимо) робити це з чітким дотриманням процедури й букви закону, щоб у майбутньому до нас не було претензій навіть із боку міжнародних інстанцій.

— Чи є вже передані до суду справи про сексуальне насильство, скоєне російськими окупантами?

— Наскільки мені відомо, то одна справа направлена до суду. Днями заступниця міністра внутрішніх справ говорила про 16 зареєстрованих кримінальних проваджень щодо сексуального насильства, пов'язаного з конфліктом. Зараз ми маємо виклик щодо забезпечення конфіденційності під час судового розгляду цих справ. Наприклад, публічного судового процесу ми робити не можемо. І це мають усвідомлювати як журналісти й журналістки, так і суспільство. У цих справах ми не можемо все висвітлювати публічно, але говорити, що такий злочин мав місце й що вже починається розгляд цієї справи, варто. Щоби не складалося враження, що в нас закрито все й публічно ми ні про що не говоримо.

Фото: АдвокатПост

— Як консолідувати зусилля, щоб адвокати, правозахисники, правоохоронні органи, суди тощо працювали разом? Чи успішно це вдається робити?

— Зараз нам це вдається непогано, тому що зараз ми не маємо великої кількості зареєстрованих випадків. Тому нам може здаватися, що це легко вдається координувати, бо зареєстровано декілька кримінальних проваджень і ми по них працюємо. Але так не має бути, система має працювати скоординовано та ефективно незалежно від кількості зареєстрованих кримінальних проваджень.  Щоби так було, необхідно розробитиі певні стандарти і правила, які є спільними і яких дотримуються всі. Вони мають бути прийняті як адвокатурою, так і правоохоронними та судовими органами. Тоді цю координацію можна забезпечити в контексті правильності процедур, дотримання прав і постраждалих, й обвинувачених, і забезпечення ефективного розгляду цих категорій справ. Я бачу, що на це є розуміння, воля й бажання всіх: як судової гілки влади, так і правоохоронних органів і адвокатури, тому вважаю, що це вдасться втілити.

"Наше завдання — розповісти людині про варіанти рішень та їхні наслідки і дати час" 

— Чи є постраждалі від насилля, які не готові ділитися своїми історіями? На ваш погляд, чому так відбувається? Чи варто їх переконувати поділитися?

— Я б не переконувала, бо вважаю, що це неетично, й переконана, що колеги, які працюють із цими справами, зі мною солідарні. Наше завдання — розповісти людині про те, які в неї є варіанти ухвалення рішень, що може бути наслідком прийнятого рішення, й дати час на, власне, ухвалення того чи іншого рішення. Якщо людина каже, що зараз не готова про це говорити, то ми не можемо її переконувати, тиснути на якийсь патріотизм, інтереси України та суспільства, інших постраждалих, тому що це шкодить їй самій і не принесе в подальшому нічого доброго. Люди тоді закриваються й не будуть взагалі говорити. Якщо людина знатиме, що коли прийде до адвокатів запитати про свої права, вони будуть переконувати подавати заяву до правоохоронних органів та тиснути на неї, то вона не захоче йти. І тут ще один момент: будь-яке переконання постраждалої особи теж є одним зі способів насильства, тому ми не маємо уподібнюватись до насильників. Ми маємо розуміти, що людина мусить мати простір, право вибору ухвалення рішень, і вона має відчувати, що їй дали можливість обирати, чи вона готова, чи ні. Це питання ненасильницької комунікації, яку нам треба розвивати.

— Чи бувають випадки, коли постраждала забирає заяву з поліції після погроз або осуду?

— Є різні причини, чому люди не хочуть писати заяву.

• Ситуація в кожного індивідуальна, але з найпоширеніших — людина не хоче, щоби про це знали, відчуває небезпеку засудження.
• У людини може бути відчуття, що вона даремно це розказала й ніякого зворотного зв'язку й результату від того, що вона про це розповіла, не буде. Щоби людина була готова говорити, вона має розуміти, що буде відбуватися після того, коли вона про це розкаже. Наприклад, можемо пояснити їй: ви можете подати заяву в поліцію, але якщо ви боїтесь, що ваші дані будуть розголошені, то ось є такий механізм конфіденційності; ми можемо подати цю заяву в іншій області, ваші дані можуть бути засекречені.
• Людина може боятися, що їй будуть ставити питання, на які вона не зможе або не захоче відповідати. Тоді їй треба пояснити, що поруч із нею завжди буде адвокат/адвокатка, і сказати: "Ви маєте право не відповідати на питання, відповідь на які ви не знаєте або на які не готові відповідати".
• Якщо людині потрібна допомога психолога або психотерапевта і вона не знає, як про це сказати, то ми можемо паралельно надати таку підтримку. Тобто тут виходячи від потреб кожної людини треба обирати список комунікацій, бо якщо в людини є потреба безпечного місця чи їжі й одягу, а ви їй розповідаєте про звернення в поліцію, то що б ви не говорили, вона вас не почує.

Тому завжди, коли ми говоримо про допомогу постраждалим від сексуального насильства, ми маємо чути їхні потреби. Можливо, в людини просто була потреба в тому, щоби прийти й розказати те, що з нею відбулося, і вона не хоче йти в поліцію, а хоче почути, що ви про це скажете, і взяти собі час на роздуми. Це теж важлива потреба. Те, що вона прийшла — це вже дуже великий крок.

Воєнний злочин — це інше, ніж сексуальне насильство не в умовах війни. Наприклад, коли зґвалтування відбулося у Львові, де немає жодних воєнних дій, і його вчинив не військовослужбовець — це не воєнний злочин. У цій ситуації те, чи людина подала заяву, чи вона підтримує її, чи відмовляється потім, має значення, тому що це справи приватного обвинувачення — сексуальне насильство саме по собі. Тому коли людина забирає цю заяву, відповідно розслідування не проводиться. Але коли ми говоримо про сексуальне насильство як воєнний злочин, то це вже інша стаття Кримінального кодексу України й це є злочин публічного обвинувачення. Тобто навіть якщо людина в подальшому не хоче комунікувати з правоохоронними органами, свідчити, брати участь у досудовому розслідуванні, то справа не закривається. Людина може не ходити й не свідчити, але завданням правоохоронних органів є довести цю справу до кінця, знайти всі докази, навіть без участі потерпілої людини.

"Важливо не ставити дуже конкретних питань" 

— Як ЗМІ можуть коректно висвітлювати теми, пов'язані із сексуальним насиллям на війні? Яких норм треба дотримуватись?

— По-перше, я спілкувалась із багатьма журналістами й журналістками, і завжди видно, коли людина розуміє, що таке сексуальне насильство, а коли ніколи не працювала з цією темою. Тому під час підготовки до матеріалу потрібно для себе розуміти, чи ви готові працювати з цією темою. Бо якщо не готові, то будете ставити такі питання як, наприклад, мені задавали іноземні журналісти. Вони казали: "Якщо ви не дасте нам поговорити із самою постраждалою людиною, то все, що ви нам розповіли, не має ніякого значення, бо складається враження, що ви самі собі це все вигадали". Тому насамперед важливо визначитись, чи ви в темі й готові з цим працювати.

По-друге, визначитись: якщо я маю можливість спілкуватись із постраждалою від сексуального насильства людиною, то що я хочу повідомити. Якщо ви просто хочете повідомити її історію, то це не те, що може бути предметом журналістського розслідування. Якщо ви хочете розповісти про проблему, яка є, то відповідно треба й інші питання цій людині ставити, а не робити з її персональної історії якусь сенсацію.

По-третє, важливим моментом є те, чи людина, у якої ви берете інтерв'ю, усвідомлює й погоджується на те, про що ви будете з нею говорити. Чи вона справді готова детально розказати свою історію, чи вона хоче просто поговорити про злочин та проблему як таку? Тобто що саме ця людина хоче донести й що усвідомлює в тій чи іншій ситуації. Важливо також розуміти, що людина, яка пережила травму, зокрема, сексуальне насильство, може мати певні провали в пам'яті, може щось не пам'ятати й почуватися в небезпеці. Тому важливо не ставити дуже конкретних питань, які б дали можливість потерпілу ідентифікувати: де вона перебуває, де зараз живе, як це відбувалось, хто це був. Такі питання можуть бути недоречними й не потрібно висвітлювати це в ЗМІ.

І найважливіше — ставитись до людини як до суб'єкта комунікації, до особи, яка має певні потреби, усвідомлювати це й не травматизувати її зайвий раз. Треба розуміти, що людина може думати, що розповідь її історії журналістам може стане основою для роботи правоохоронних органів і їй більше цього не треба буде розповідати. Тоді треба пояснити, що це не так. Людина має зрозуміти, що це вона просто розказує історію, й хоч це може стати основою для відкриття кримінального провадження, проте все одно поліції потрібно буде повторно все розповідати. Людині важливо дати зрозуміти чи готова вона на це та чи готова вона до того, що це інтерв'ю може не мати жодних правових наслідків. Тому подібні уточнення варто також узгоджувати перед інтерв'ю, бо люди інколи думають, що після публікації журналістами їхньої історії держава повинна відреагувати  і якось їх захищати, але це так не працює.

— Чи потрібно вдосконалювати наше законодавство, щоби російські ґвалтівники були покарані?

— Звичайно, законопроєкти про внесення змін до Кримінального кодексу України в частині воєнних злочинів, які були зареєстровані (зокрема перший законопроєкт, прийнятий ще в червні минулого року), значно полегшили б роботу правоохоронних органів у частині притягнення до відповідальності за воєнні злочини. Тому що, наприклад, наша ст. 438 КК є досить загальною й навіть не містить переліку тих воєнних злочинів, які можуть бути, зокрема, сексуальне насильство, пов'язане з конфліктом. Тому щодо кваліфікації, статистичної звітності по тих злочинах виникає багато питань. Проте станом на сьогодні на основі тих механізмів, які ми маємо, все ж можна притягнути до відповідальності конкретних військовослужбовців російської армії за вчинення воєнних злочинів.

— Сьогодні знову всі говорять про Стамбульську конвенцію в Україні — Президент запропонував Верховній Раді її ратифікувати. 20 червня Верховна Рада розглянула законопроєкт і підтримала ратифікацію Конвенції. Чи допоможе прийняття Стамбульської конвенції з боротьбою з сексуальним насильством в контексті воєнних злочинів? 

— Безумовно ратифікація Стамбульської конвенції є важливим кроком у напрямку протидії насильству щодо жінок, у тому числі сексуальному насильству, пов'язаному з конфліктом. 

У преамбулі до Стамбульської конвенції написано, що держави, які її ратифікували визнають "триваючі порушення прав людини під час збройних конфліктів, які зачіпають цивільне населення, особливо жінок, у формі поширеного або систематичного зґвалтування та сексуального насильства, а також можливість збільшення насильства за гендерною ознакою як під час конфліктів, так і після них".

З огляду на це, держави, які її ратифікували, домовились працювати у напрямку запобігання насильству щодо жінок, захисту тих, хто пережили насильство, кримінального переслідування винних, забезпечуючи заради цього скоординовану політику.  

Тому звичайно, Стамбульська конвенція надає нам додаткові механізми і можливості реагування на випадки сексуального насильства, пов'язаного з конфліктом. Сьогодні наше завдання — ефективно впровадити норми конвенції у наше законодавство і практику.

↓Читайте також

"Якщо в нас буде непридатним для проживання довкілля, ми нічого не зможемо зробити", — голова "SaveDnipro" Ірина Черниш про війну та екологію

"Для людей було важливо приходити на ці мітинги, щоб позбутися страху", — каховський журналіст Олег Батурін про правила життя в окупації