Сергій Литовченко: “Я схопився за пістолет, але командир роти пообіцяв, що витягне мене. І витягнув”

Сьогодні він вже опановує нові електронні протези й готується одного дня стати протезистом, щоб допомагати таким, як сам. Історія Сергія — далі. 

"Коли приходять російські солдати, помирають люди"

Перші вибухи 24-го лютого Сергій зустрів у електричці з Броварів до Києва. Побачивши перші ракети, чоловік усвідомив, що вони падають і вибухають десь за кілометр чи півтора від його будинку. Після цього так швидко, як лише міг, Сергій повернувся додому.

"Ми не хотіли виїжджати. З одного дому я вже втік. Від безробіття, з Лисичанська. З другого дому я не хотів тікати", — каже він. 

У Броварах чоловік одразу пішов до військкомату, проте там сказали чекати. Через два тижні очікувать Сергій вирішив вивезти дружину і доньку на Закарпаття, далі від обстрілів. Там і вийшло приєднатися до війська. 

"Я вирішив мобілізуватися, коли русня бомбила склади в Броварах. Був дуже гучний вибух, я схопив дитину і побіг у ванну. Донька каже мені: «Тато, ми помремо?», я питаю, з чого вона взяла, а вона говорить: «Бо коли приходять російські солдати, помирають люди». Дитині шість років! Тому я вирішив піти служити, щоб війна не прийшла у мій дім", — пригадує Сергій. 

"Я б собі цього не пробачив"

Зрештою чоловік потрапив до 5-ої окремої штурмової Київської бригади, яка на той час щойно сформувалася. Сергію випала посада старшого сапера-гранатометника. Чотири місяці він виконував бойові завдання на Авдіївському напрямку. 

"Наш батальйон дуже серйозно постраждав. Людей немає, а позиції тримати треба. Ми, сапери, пішли на спостережний пункт. Зрозуміли, що мінний захист дуже погано зроблений. І почали проводити ревізію мінних полів, мінували все, щоб росіяни не пройшли біля Горлівки", — розповідає Сергій. 

Згодом командири вирішили розвідати ще одну стежку, якою потенційно могли скористатися вороги. Там військовий і отримав свої поранення. 

"Ми йшли групою — три сапери і два командири. Пролунав вибух біля мого друга. Між нами була відстань 10 метрів. Вибухнуло біля нього, а полетіло все в мене. Можливо, це був скид, ми так і не зрозуміли. Я дивлюсь тоді, а у мене ноги як лахміття. І мене десь кілометр треба було б побратимам на собі витягувати. А я розумів, що вороги за 200 метрів і вони можуть накрити всю групу. Я б собі цього не пробачив.

Я хотів вкоротити собі віку і схопився за пістолет, але командир роти зупинив мене, сказав, що витягне. І витягнув", — говорить ветеран.

"Така ціна за свободу українського народу"

Спершу Сергія евакуювали в госпіталь у Дніпро, тоді — у Київ. Поки чоловікові надавали невідкладну допомогу, він не міг правильно сказати своє прізвище, тож дав медикам свій жетон, проте вони записали дані неправильно. Через це дружина Сергія довго не могла знайти його. У всіх госпіталях жінці говорили, що такого пораненого до них не привозили. Зрештою вона дізналася, де чоловік, проте робити це довелося через побратимів, які безпосередньо евакуйовували Сергія. 

"Поранення ми не сприйняли як щось несподіване. Це війна. Така ціна за свободу українського народу. Ми платимо своїм здоров'ям, життям. Коли я йшов служити, то готував себе до того, що це війна і я можу повернутися з пораненням або не повернутися взагалі", — ділиться чоловік.

Зрештою він отримав безкоштовні протези від держави. Сергій каже — вони якісні й одні з найкращих, проте механічні, отже менш функціональні у порівнянні з електронними. Коли він зрозумів це, почав шукати можливості отримати нові протези, більш зручні.

Знайома волонтерка запропонувала ветеранові відкрити збір на них, але для чоловіка було принципово, щоб донати йшли передусім на забезпечення армії. Тоді дівчина познайомила Сергія з іншим волонтером, який і розповів йому про програму протезування, що реалізовує уряд Естонії спільно з Благодійним фондом BGV. І вже незабаром чоловік поїхав в Естонію, де йому виготовили нові протези й навчили користуватися ними. 

"Умови були неймовірні. Там дуже велика українська діаспора, половина лікарів з України. Нам навіть раз на тиждень влаштовували екскурсії Таллінном. Я дуже вдячний народу Естонії і BGV за те, що вони дають нам цей шанс – повернутися до нормального життя", — каже Сергій. 

Нині чоловік щодня проходить щонайменше по шість тисяч кроків. На нових електронних протезах він вже понад вісім місяців. За словами Сергія, поки його рекорд — 12,5 тисяч кроків за день. Він сміється — після такого "марафону" спав пів дня. 

Зараз ветеран планує вивчитись на протезиста або реабілітолога й працювати у ветеранському центрі в Борисполі. Повертатися на попередню роботу не планує, натомість хоче допомагати людям зі схожими травмами, бо як ніхто інший розумітиме, крізь що вони проходять. 

"Зараз вирішуємо з навчанням. Ти маєш любити свою роботу. Я полюбив бути оператором ЧПК, потім полюбив бути сапером, хоч був ним і недовго. Зараз у мене є тяга до теми реабілітації. А заняття справою, яка приносить користь іншим, може повернути до нормального життя й тебе", — підсумовує Сергій. 

Реабілітація ветерана досі триває, але він каже — його життя вже стало значно простішим. Він може рухатись, якісно проводити час з родиною і будувати плани, сподіваючись, що в майбутньому буде і перемога.