“Ми не опускаємо руки”: як під і над водою живе Садове на Херсонщині

Наталя Пелюшенко живе в Садовому все життя. Її односелець Василь — теж. Ще кілька днів тому їхні життя були звичними, хоч і далекими від норми через постійні обстріли росіян та відсутність електрики з листопада 2022 року. Тепер їхнє рідне село Садове опинилося майже цілком під водою. За словами Василя, подекуди рівень води сягає сімох метрів.

"Ми не думали, що буде такий масштаб"

Для жителів Херсонщини знання про небезпеку через руйнування дамби Каховської ГЕС — не новина. Про техніку безпеки та можливі наслідки жителям Херсона та регіону розповідають ще у школі. Затоплені села нижче за течією, затоплені райони міста, ризики для довкілля — хоч і знайомі прогнози, а проте в реальності радше неочікувані. Адже руйнування дамби на Дніпрі завжди сприймалося херсонцями як апокаліптичний сценарій, дуже малоймовірний. Росіяни ж зробили небезпеку реальністю. Підірвавши дамбу, вони затопили водою цілі села аж по дахи будинків.

"Ми не думали, що це буде в такому масштабі. Думали, буде трошки менше. Підіймали якісь речі трохи вище в хаті. Але… Все пропало. Пропало абсолютно все", — каже пані Наталя.

У жінки затопило не лише її оселю, а й справу життя — магазин, який останні чотири роки вона розвивала в селі. Тепер він стоїть по дах залитий водою.

"Тут працювали тяжко. Щоб гніздечко звити. Заробляла все своїми силами, все своєю працею. Садове для мене — дуже дороге місце, яке я ніяк не могла покинути", — ділиться жінка.

Наталя залишила село лише під час окупації — аби вберегти сина від росіян, вона виїхала на підконтрольну Україні територію у квітні 2022 року. А проте після звільнення Херсона — одразу повернулася додому.

"Мені всі казали — ну, ти ж можеш поїхати, в тебе є можливість пересидіти. Я не могла. Мене тягнуло сюди. Я навіть зараз – не можу покинути", — розповідає "Рубриці" пані Наталя.

Вона каже, що в селі здебільшого залишилися самі пенсіонери — вони не виїжджають у місто, адже розуміють — там небезпечно. Тож магазин, який працює тут — чи не єдина для них можливість отримати продукти. Після повернення в Садове по окупації Наталя почала возити в село і продукти, і ліки, і все, про що просили місцеві. Їздила по них в Одесу та Миколаїв.

"Люди дуже сумували за якісним, українським", — пояснює жінка, згадуючи перші місяці після звільнення села від окупантів.

Ми пропливаємо будинки, по дахи залиті водою. Сонце виблискує у воді, під якою лежать стишені вулиці. Попереду виглядає церковний купол. Просто з ріки.

Наталя вказує на будівлю поруч зі своїм магазином:

"До речі, біля мого магазину знаходиться центр допомоги "Ми разом". Ось ми його зараз проїжджаємо… пропливаємо, — поправляється жінка. — Він також постраждав. Цей центр допомоги працював кожного дня. Кожного дня він надавав допомогу всім.

Коли були прильоти, цей центр допоміг позакривати всім вікна, дахи. Допомагали кожного дня. І старим, і лежачим, і діткам — всім допомагали", — зітхає жінка.

"Жуків труїти вже не треба"

Разом з Наталею затоплене село нам показує Василь. Василю 37 років і кожен із них він прожив у Садовому.

"Василь всім допомагає", — каже нам Наталя, поки сам чоловік знічено посміхається. Ми запитуємо у Василя, як це — бути героєм. Той сміється й відповідає: "Звично". Зараз він на своєму човні рятує місцевих тварин — здебільшого собак. Каже, коти тікають від людей по дахах будинків. А людей тут вже всіх врятовано — усі вони в безпечному місці на суходолі.

Після звільнення правобережної Херсонщини окупанти безжально обстрілюють її з лівого берега Дніпра ледь не щодня. Але місцеві трималися. Наталя каже — навіть не сильно зважали на це. Вели своє життя. І розповідає більше:

"У Васіну хату теж прилетіло. Його хата постраждала. То він жив в односельців. Посадив там город — прилетіло туди. Вася перейшов на інший будинок. Садив городи скрізь, де був".

У селі садили картоплю, цибулю. Жінка розповідає, що останню роздавали військовим. Планували роздавати й картоплю — як прийде пора. Але тепер — тепер це все під водою.

"Ну, залило. Жуків труїти вже не треба", — жартує жінка.

"Будете каву? А борщ?"

Ми випливаємо на місце, що зараз здається серединою ріки, а насправді є набережною Садового.

"Набережна постраждала найбільше", — пояснює Наталя. Будинки, що стоять прямо біля води, затопило найперше. Рівень води тут у селі найвищий.

Пропливаємо крони дерев, Наталя тягнеться до однієї з них — це шовковиця. Пальці жінки відривають кілька ягід. Вона дивиться трохи далі й каже зі сміхом, вказуючи вбік:

"А там у нас вишні є. Можемо вас вишнями пригостити. Скрізь знаходимо позитив. По-іншому ніяк"

Повертаючись до суходолу, пропливаємо квітники.

"Видно тільки найвищі троянди", — вказує на квіти Наталя. — "Тут живе така хазяйка, що в неї завжди гарні квіти — і всі за сезоном. Усе село з ними фотографувалося".

Тоді Наталя вказує кудись у бік води — що саме під нею вгадати не важко: будинки, городи, подвір'я. Та жінка розповідає про автомобілі — які до великої води стояли тут на подвір'ях, а тепер їх, схоже, там уже нема. Більшість, напевне, вже зносить течією до Чорного моря.

А далі чуємо дзижчання. Підпливаємо трохи ближче — у воді пливуть вулики, на них — бджоли. Теж не залишили свій дім.

Щойно ступаємо на землю, Наталя бадьоро запрошує:

"А тепер ми йдемо пити каву! Що будете — американо, еспресо, латте? Можемо зробити чаю, борщу", — жінка сміється й, запрошуючи до будинку друзів, пояснює: з дому встигла забрати лише документи та якийсь одяг. А з потопу в магазині встигла врятувати тільки її — кавомашину.

Своєю кавою Наталя пишається — каже, такої ніде поблизу не знайти, і що завжди дбайливо підбирала зерна та з любов'ю готувала напій. Готуючи каву для нас, говорить:

"Люди кожного разу приїздили до нас на новини, на спілкування на каву. Шкода, що так сталося. Але ми не опускаємо руки. Ми ще продовжимо свою справу. І в нас буде завжди найсмачніша кава і ми будемо раді всіх бачити в нашому місті".

І ми знаємо, що Наталя каже правду. Попри все Садове є — і буде.