Розлучення не завжди про руйнування: як пережити розрив стосунків під час війни

"Рубрика" підготувала серію з трьох текстів про розрив стосунків під час війни. Перший, про те, коли і як варто зберігати стосунки, читайте за лінком. Це другий матеріал, у якому ми розповімо про те, як пережити розлучення, якщо збереження стосунків неможливе чи непотрібне.

Марія з невеликого містечка, де всі усіх знають. Вона каже — в очах місцевих розлучення виглядає чи не найбільшим гріхом, тож довгий час перед тим, як подати заяву на розлучення, боялась осуду і цькувань. Проте жінка ризикнула й зараз нарешті вчиться жити по-новому.

"Ми з чоловіком були разом двадцять п'ять років, однак для себе я прийняла рішення розійтись саме зараз. Розуміння, що я більше не хочу бути з цією людиною, прийшло раптово та дуже неочікувано. Просто одного ранку я прокинулась і здивувалась — я більше не хочу жертвувати собою та своїми бажаннями.

Трохи іронічно, але саме відстань, яка з'явилась через війну, дала мені можливість побути наодинці й усвідомити — зараз я не сама, всі ці попередні роки — ось коли я була по-справжньому самотня", — ділиться своєю історією Марія. 

Психотерапевти погоджуються, що звернень стосовно розлучень та складнощів у стосунках справді побільшало. А статистика в Україні говорить: якщо у 2022 році підвищилась кількість одружень, то у 2023 році — кількість розлучень.

"Рубрика" поспілкувалась з психоаналітичною терапевткою Поліною Земцовою, щоб знайти рішення — як все ж пройти крізь складний етап розлучення та вийти з нього без відчуття сорому та провини. 

"Я вірю в те, що людська психіка не є простим інструментом. Це складна система, у якій немає легких відповідей та алгоритмів. І ніхто не може сказати: робіть пункт 1, 2, 3 — і буде вам щастя", —  переконана Поліна Земцова.

Пані Поліна розповідає, що в Англії після Другої світової війни кількість розлучень підвищилась у вісім разів. В Україні зараз схожа ситуація: 

"2022-ий рік — рік високого емоційного напруження, або, як ми кажемо, афекту, коли емоції та переживання зашкалювали. І, можливо, на тлі цього багато прийнятих рішень були імпульсивними".

Згодом, після сплеску емоцій, у стосунках настає етап пригнічення, розчарування, стишення емоцій. Коли на перший план виступає більш реалістичне бачення життя таким, яким воно є, з плюсами й мінусами. Те, що називають першим періодом хімічної закоханості, відходить назад. 

"Думаю, 2023-й рік є складнішим, адже повномасштабна війна триває уже другий рік. Ми заткнулися з розчаруванням, нам важче витримувати реальність. Напруження виплескується у стосунки. Бо стосунки це те, що найближче, те, куди ми приносимо і діваємо найскладніші переживання, як почуття провини, сором, злість, агресію, страх.

З мого досвіду, війна лиш фокусує, підважує всі ті проблеми, які були в парі. Особливо, якщо початок повномасштабного вторгнення збігся з кризовим моментом у стосунках: чи це був перший рік подружжя, чи момент, коли народилась дитина, чи пара уже і так складно витримувала одне одного. Війна підсвітила й загострила все, що відбувалось у взаєминах", — пояснює фахівчиня.

Психотерапевтка ділиться, що в її практиці була клієнтка, яка рік приходила до свідомої готовності розлучитись документально та поставити крапку. Шлях роздумів, осмислення, усвідомлення того, що сталося, зайняв у неї чимало часу. 

"Коли пара приймає рішення про розлучення, то має пройти певні дослідження своїх стосунків — від точки А до точки Б, у якій вони зараз опинились. Тому що стосунки не є чимось раптовим. Вони мають динаміку, оскільки розвиток особистості поза стосунками також є динамічним — ми зараз уже не є такими, якими були рік або два роки тому", — каже Поліна Земцова.

Щоб рішення була усвідомленим та осмисленим, треба дати собі стільки часу, скільки потрібно. Коли ми приймаємо і втілюємо рішення у стані афекту, гострої реакції, емоційного напруження, воно може виявитись невдалим.

"Чому звертаються до сімейної психотерапії? Щоб дати собі простір і час на усвідомлення. Що з нами відбулося? Що з нами відбувається? Якою є моя частина відповідальності? Яка частина відповідальності партнера? Я керуюсь також думкою, що будь-яке рішення — це відповідальність. І керуюсь приказкою: сім раз відміряй і один раз відріж", — каже психотерапевтка. 

Слово "ми" важливе. Звичайно, є хтось один, хто приймає фінальне рішення. Але відповідальність у стосунках лежить на обох, впевнена експертка. 

Коли вдається прийняти спільне рішення свідомо, зріло, тоді знімається частина відповідальності й навантаження, мінімізується почуття провини, покладене на когось одного. Вдвох дійти згоди й вирішити, що ми або залишаємося разом, або розлучаємось — це свідоме рішення. Однак найчастіше трапляється так, що один у парі хоче розлучення, а інший ні — це найскладніший варіант. 

"У такому випадку комусь доведеться піти на компроміс. А для цього потрібен час і процес, щоб зрозуміти, чому так склалось і чому хтось хоче закінчити стосунки, а хтось не хоче. І у кожній парі це дуже суб'єктивно.

Чому цей чоловік прагне залишитися? Чому він так боїться втратити й так відчуває прив'язаність? Чому ця жінка вирішила, що вони більше не мають нічого спільного? Це питання цінностей, питання того, що було у стосунках раніше. І важливо знаходити час, щоб  розібратися з цим", — говорить Поліна Земцова.

Іноді пропозиція розлучення є криком відчаю: або ми щось робимо, або розходимось. Тоді інша людина може відгукнутись, зняти пелену з очей і відповісти: ні, для мене це цінно, я бачу перспективи та мрії разом, ми будемо боротись за це і щось робити. Коли ж інша людина не хоче бачити реальності, то, можливо, вона стоїть на місці і з цим вже нічого  не можна зробити.

Одна з проблем, яку принесла війна, — вимушена відстань: хтось поїхав за кордон, хтось залишився або пішов на фронт. Війна підсилює страх залишитись наодинці.

"Страх залишитись самому часто виникає у тих людей, які дійсно двадцять років не мали зовсім окремості. Вони були занадто близько і не уявляють себе одне без одного. Однак якщо це вимушена відстань, то пари повинні навчитись виживати наодинці. І є два шляхи. Перший — впасти в депресивний стан і казати, що я не можу, не буду, не бачу сенсу, без іншого я ніхто і ніщо. Другий — взяти курс на те, щоб віднайти власну цінність, інтереси, власний сенс. Мені цікаво спостерігати за парами, які все ж таки можуть знайти цю зону існування окремо", — говорить експертка.

У багатьох реакцією на осуд стає сором. Якщо людина вразлива до такого почуття, якщо вона виховувалась у присоромленні, звинуваченні, це буде слабкою зоною.

"Щоб мінімізувати цей вплив, потрібно, по-перше, повернутись до питання відповідальності, зрозуміти, що це не тільки моє рішення. Тут важливо ще раз усвідомити, що це не я так роблю, а наші стосунки прийшли до цього. Це не просто я так вирішила, а для цього є ціла передісторія та відповідальність двох. Так, я беру на себе відповідальність поставити крапку, але це не означає, що я погана людина.

По-друге, коли людина стикається з ситуацією, де її засуджують за «неправильне» рішення. Варто усвідомити, що рішення розійтись не робить вас автоматично поганою людиною. Коли ви не впадаєте у стан своєї тотальної «поганості», ви можете витримати осуд ззовні, дати відсіч іншим, сказавши: це не ваше діло, я знаю, що я роблю і чому я так роблю. Треба мати стійкість, самоцінність, впевненість і віру в себе, не ловитися на почутті сорому і провини", — пояснює психотерапевтка. 

Однак, стосунки двох — це стосунки двох. Тільки їм вирішувати, що робити далі.

Те, що виникає ззовні, викликає у нас почуття сорому. Те, що виникає всередині, викликає почуття провини, коли ми самі себе караємо і засуджуємо за щось. Докори сумління — одні з найскладніших переживань.

"На жаль, позбутися переживань неможливо, бо вони вже є в тобі, вони є всередині й ти їх вже переживаєш. І рішення одне — дати собі можливість їх пережити. Акцентувати потрібно на тому, щоб не почуватися тотально поганим: я добра людина, я нормальна людина, я маю за що себе поважати, моє рішення є свідомим. По-друге, варто прийняти цю провину. Можливо, сказати собі: так, я роблю комусь боляче, я почуваюся винним, і я прошу пробачення. Це буде чесно і щиро. Кожен партнер може висловитись: у нас було багато хорошого, але сталось, як сталося, вибач мені за це", — говорить Поліна Земцова.

"Я вірю, що людина не потребує нічого фантастичного, їй лиш варто прийти до внутрішнього усвідомлення на глибшому рівні. Сором і почуття провини є складними переживаннями, однак не треба боятися стикатись із ними. Головне визначити й назвати, що я переживаю, прийняти: «Так, мені соромно. Я роблю свій вибір, можливо, це недобре для навколишніх, але це мій шлях. Можливо, тим самим я наражаю себе на якусь небезпеку, але я потребую цього. Я розумію ціну свого вибору і те, що роблю комусь боляче, що руйную те, що було цінним. Але є щось, з чим я не можу погодитись». Тоді людина зможе себе пробачити".

Це завжди про внутрішній діалог, про усвідомлення, чому ми це робимо, що нас до цього привело, ділиться пані Поліна. І якщо спершу людина зможе пробачити себе, а потім ще й сказати це своєму партнеру, тоді розлучення не буде руйнівним. 

Перше, чого всі бояться, це осуд і сором — страшно почуватись винним, страшно почуватись тим, хто руйнує. У такий період всі потребують підтримки.

"Якщо людина має причину обрати цей шлях, дуже важливо бути толерантними до цього рішення. Той, хто ініціював розставання, стає антигероєм. Однак така людина завжди має свої причини. Знайдіть у собі сили, щоб зрозуміти, підтримати, не засуджувати, можливо, десь навіть пожаліти. Бо обидві сторони є постраждалими", — каже експертка.

Питання особливо важливе для військових, які зараз розлучаються. 

"Це дуже сильна атака на прив'язаність, яка автоматично створює відчуття, що я нікому не потрібен. Звичайно, це переживає кожен при розставанні: я нікому не потрібний/а, неважливий/а, мене не люблять і ніколи не полюблять, мене не можуть любити, зі мною щось не так. 

Військовим важливо знати, що хтось їх чекає, що вони для когось важливі. Прив'язаність і зв'язок — це те, що дає можливість виживати й жити для когось і чогось, розуміти: у мене є місце, ціль, мета. Тому, коли в розлученні втрачається цей зв'язок, усвідомте для себе: з цією людиною у мене не склалось, але точно є люди, які мене люблять, які на мене чекають, які мене поважають — мені є заради чого жити".

Психотерапевтка ділиться технікою: уявіть себе через десять років у гарному місці, на березі моря, де зручно і комфортно. Озирніться назад, на події сьогоднішніх днів. З цієї відстані можна побачити, що так, це було болісно, це було дуже непросто, це були складні рішення, складні стосунки, але ви це зробили. І це точно не був кінець, бо продовження є, ви це бачите, ви живете. 

Розлучення — це процес переживання втрати: втрати когось іншого, стосунків, любові, зв'язку. Це боляче. І щоб це пережити, потрібен час на усвідомлення і прийняття ситуації. Поліна Земцова підсумовує:

"Кінець всього — як у філософії — це початок чогось іншого. І, напевно, коли одні двері зачиняються, інші відчиняються, для обох у парі. І коли ви озирнетесь через певний час, то побачите, якими розгубленими були, як здавалося, що це кінець. Але життя точно продовжиться, буде щось нове, буде інакше. Після розлучення треба дати собі час на те, щоб пригальмувати. І тоді є можливість відкритись чомусь новому та, у першу чергу, відкрити для нового простір всередині себе".