Результати зустрічі в “нормандському форматі”: що то було

Обіцянкою Володимира Зеленського як кандидата, президента-електа, Президента України було швидке закінчення війни: «для припинення вогню ми не можемо собі дозволити якийсь довгий процес». Пізніше оцінки реальності такої мети у різних представників президентської команди змінювалися, а сьогодні, вже після закінчення зустрічі, Зеленський особисто оголосив, що його оптимістичний прогноз щодо розведення військ становить… «6-8 років». Тож, швидкого закінчення військових операцій не буде.

Очікуванням Президента Зеленського стосовно зустрічі було «повернутись із конкретними речами, з конкретним результатом»: «обмін – скільки людей ми можемо повернути додому і коли. Друге питання: якщо припинення вогню – хто за це відповідальний, не тільки ОБСЄ». Проте з конкретикою президентові не пощастило. За результатами саміту в Парижі не уклали жодної угоди чи договору з конкретними пунктами вимог до української та московської сторін. Лише тільки підписали спільне  комюніке під назвою «Common Agreed Conclusions» (тобто, висновки, з якими погоджуються всі сторони). До того ж, усі ці висновки сформульовані в такій формі, що обов'язковість їхнього виконання є дуже сумнівною. Наприклад, щодо обміну полонених в комюніке вказаний «обмін всіх на всіх, починаючи з обміну ідентифікованих, відповідно до вимог Міжнародного Червоного хреста»… проте цей пункт визначений як «[The sides] encourage Trilateral Contact Group to faciliate the release and exchange». Тож сторони лише закликають Трьохсторонню контактну групу «Мінського формату» розпочати цю процедуру. Більш-менш конкретним в представленому документі є тільки що перший пункт – «The sides commit to a full and comprehensive implementation of the ceasefire… before the end of the year 2019» (сторони зобов'язуються повністю та всебічно впровадити режим припинення вогню до кінця 2019 року). Однак навіть в ньому немає відповідей, щодо того «хто відповідальний за припинення вогню». Ба більше, документ офіційно не визначає договірні сторони, а з тексту преамбули випливає, що до них відносяться усі чотири представники країн: України, Франції, Німеччини та Московщини.

Після кількох місяців суперечливих висловів та дій з боку президентської команди, в суспільстві зросло побоювання відкритої зради національних інтересів (напередодні зустрічі це підігрівалося інформаційними вкидами псевдо-інсайдів про «вже узгоджений обмін суверенітету на дешевий газ»). А в результаті – ані «миру будь якою ціною», ані капітуляції. Натомість, типове для попередніх зустрічей збереження статусу-кво Мінських домовленостей, тільки що тепер вже з планами про подальше розведення військ та згадкою про «бажання імплементації формули Штайнмаєра». При цьому Зеленський продовжує критикувати Порошенка, зберігаючи ту ж тактику «розпливчатих формулювань» за результатами переговорів. Дивують й коментарі шостого Президента України щодо ходу перемовин: «Я піднімаю питання про те, що передача кордону має бути до виборів. Поки що в нас різні погляди. Але ми зобов'язані знайти вихід в цих питаннях». Про який прогрес може іти мова, якщо ця позиція Кремля залишається незмінною вже черговий рік?

Якщо не перемога, то зрада?

Це залежить від вашого ставлення до Мінських домовленостей. Попри всю критику цієї спадщини попередників командою Зеленського, комюніке вже в преамбулі визначає «Мінські домовленості як базис співпраці в нормандському форматі, країни-учасниці якого зобов'язуються їх у повній мірі імплементувати». Звичайно, Мінські домовленості відрізняються дуже широким полем для трактувань, чим і займалася країна-агресор. Комюніке за результатами паризької зустрічі складено в такому ж дусі.

Пропонуємо розглянути окремі моменти комюніке, які викликали незадоволення та побоювання в соцмережах:

1) «Зеленський пообіцяв зробити особливий статус ОРДЛО вічним»

У документі: «The sides express interest in agreeing within the Normandy format and the Trilateral Contact Group on all the legal aspects of the… special status… in order to ensure its functioning on a permanent basis» (Сторони висловлюють інтерес щодо узгодження в нормандському форматі та у Трьохсторонній контактній групі всіх правових аспектів особливого статусу задля уможливлення його функціонування на постійній основі). «Висловлення інтересу щодо узгодження» – дуже неконкретне формулювання.

2) «Зеленський пообіцяв інкорпорувати формулу Штайнмаєра»

Не більше ніж попереднього разу, коли «підпис Володимира Зеленського на формулі Штайнмаєра» виявився підписом Леоніда Кучми про ознайомлення з листами, які описували «формулу». У документі: «They consider it necessary to incorporate the "Steinmeier formula" into the Ukrainian legislation» ([Сторони] вважають за важливе інкорпорувати «формулу Штайнмаєра» в законодавство України). Неконкретне формулювання та не визначено, що саме є «імплементацією формули». Наприклад, Канцлериня Ангела Меркель вважає, що достатньо продовжити вже діючий закон.

Проте додавати саме «формулу Штайнмаєра» до переговорного процесу дійсно було не в інтересах української сторони. Це – черговий пункт, який Москва використовуватиме для заяв про «невиконання Україною угод». Звичайно, вони так само робили і робитимуть з Мінськими домовленостями. Та згода на офіційне використання в текстах, узгоджених сторонами, саме цієї непопулярної в Україні «формули» – знак того, що Володимир Зеленський не зміг захистити українські інтереси перед західними партнерами.

3) «Навіть враховуючи неконкретні формулювання, Зеленський взяв на себе зобов'язання їх виконувати»

Не в такій формі як «сторони висловлюють зацікавленість» та «вважають важливим». Текст комюніке не містить завдань, термінів до їх виконання, тієї самої «конкретики», про яку казав Володимир Зеленський. До того ж, ми досі не побачили підписів під цим комюніке.

Відмітимо, що в самому комюніке «сторони просять міністрів іноземних справ та політичних радників забезпечити імплементацію досягнутих домовленостей». Просять забезпечити. Здається, текст комюніке складений так, щоб відповідальності за його виконання не було ані в кого.

4) «Зеленський вивів Московщину за межі війни, тепер вона не є стороною конфлікту»

Комюніке посилається на Мінські домовленостями та Трьохсторонню контактну групу, в яких московська сторона фігурує як підписант, тож це невірно. Москва, устами Сергія Лаврова, звичайно, заявляла, що вона є «не стороною, а посередницею у Мінських домовленостях», проте це банальна брехня. Дії Зеленського тут нічого не змінили.

5) Чому не згадали про Крим?

За відповіддю Зеленського «до питання Криму на саміті ми не дійшли», ніби на проблеми кримчан ні в кого немає часу. Насправді, питання Криму взагалі не було на порядку денному саміту, він був запланований навколо Мінських домовленостей та поглядів щодо їхньої імплементації.

6) Які реальні елементи «зради» у поїздці?

Окрім введення штайнмаєровщини в текст комюніке (навіть з урахуванням відкритості для інтерпретацій) це, по-перше, відсутність жодних зобов'язань з боку Москви в цьому документі окрім «спонукання Трьохсторонньої групи до обміну». По-друге, хитка позиція Президента Зеленського щодо опису вторгнення: жодного разу не названо Москву агресором, одного разу згадані «іноземні війська», потім «сепаратисти», і що «Росія на них має вплив». Це – чистої води московський наратив, який не відженеш жодним різночитанням (як ото «rebels» – і бойовики, і повстанці) і суспільству варто запитати Президента України, хто «підказав» йому саме такий текст. Ну і по-третє, наскільки ми можемо бачити, президентом не були використані «газові козири» України (дедлайн для укладення довгострокового контракту на транзит «Газпрому» через територію України за європейськими правилами й українським законодавством спливає 13 грудня).

У чому причина таких не дуже результативних переговорів?

Помітимо, що з московської сторони саміт відвідали міністр енергетики Олександр Новак та голова правління «Газпрому» Олексій Міллер. «Газпром» нині у невигідній позиції, коли закінчується дедлайн для укладання нового довгострокового контракту про постачання газу до Європи, в той час як газосховища України та країн ЄС, за  даними єврокомісара з питань енергетики Мароша Шефчовича, вже на початку осені як Україна, так і ЄС на 96% заповнили газосховища. До того ж велетенські борги перед «Нафтогазом» та програні арбітражі. «Газпром» ризикує великими втратами та навіть розпродажем (кремлівськими на цей випадок вже готується новий приватний власник – Ротенберг, проте в такій ситуації частину може вирішити купити Німеччина, а Україна – отримати частини різних «потоків» за судовими рішеннями). Тож в української сторони з'явився надзвичайний козир – пропозиція «рятувального кола» для «Газпрому» в обмін на вихід з окупованих територій Донеччини та Луганчини й початок перемовин щодо Криму. Зі свого боку, в «Газпромі» вирішили, що є можливість запропонувати виконання обіцянок «ЗЕ Команди» про «зниження тарифів» через «прямі й дешеві поставки газу» в обмін на відновлення транзиту та відмову від рішень арбітражу (звідси й кілька «інсайдів» про «узгоджене з Москвою рішення»). Проте ще з того факту, що Андрій Коболєв не поїхав на саміт, а залишився коментувати чутки навколо нової газової угоди, ми могли зробити висновок, що сторони не змогли домовитися щодо фактичних рішень щодо газу. Відповідно, козирів не було ні в кого. За результатами – чергова говорильня, уповання на Трьохсторонню контактну групу та ОБСЄ, комюніке без чітких термінів та вимог.

Що таке «комюніке»? Чим воно відрізняється від угоди?

Комюніке є офіційним повідомлення про хід та наслідки переговорів, яке видане одночасно за спільною згодою усіх учасників діалогу. В першу чергу, це дипломатична документація, у якій описують підписані в ході перемовин угоди, або декларують подальші плани. Спільні комюніке, затверджені усіма сторонами, дійсно певним чином наближуються до угод та можуть мати юридичні наслідки. Зазвичай це перелік угод та типовий опис «успішної зустрічі» (приклад). У нашому випадку, ніяких угод підписано не було. Дивним також є те, що на представленій версії спільного комюніке немає підписів учасників саміту.

Що далі?

Так чи інакше, покладаючи свої сподівання як на Петра Порошенка, так і на Володимира Зеленського, українське суспільство підтверджувало бажання курсу на «закінчення війни дипломатичним шляхом». На жаль, це так чи інакше вимагатиме компромісу, а компроміси, за своєю суттю, є незадовільними для обох ворогуючих сторін. При всій неприємності «штайнмаєровщини» та очікуваних чергових спроб Кремля вийти з-під санкцій, посилаючись на «невиконання Україною домовленостей», в цілому комюніке за результатами саміту в Парижі є лише «проміжною» ланкою переговорного процесу. Очікуємо нові закони, реальні угоди та домовленості протягом зазначеного в комюніке «4-місячного періоду до наступної зустрічі». Споглядаємо за газовим питанням, яке для нас пов'язане з питаннями війни та миру. Умови комюніке, як і попередніх Мінських домовленостей та «формули Штайнмаєра», складені таким чином, щоб зберегти «простір для трактувань». Питання в тому, чи зможе нова президентська команда так само ефективно захищати вітчизняний наратив про виконання Україною цих зобов'язань? З огляду на невизначеність між «іноземними військами» та «сепаратистами під впливом», щодо цього є великі сумніви. Проте залишається впевненість у майстерності переговірників «Нафтогазу» та їхній здатності захищати виборені в Москви позиції на «газовому фронті». Це й має бути запорукою сильної позиції України на переговорах.