«Революціонуймо» в Мистецькому Арсеналі. Що всередині?

21 листопада, рівно через п'ять років після початку Євромайдану і Революції Гідності, в Мистецькому Арсеналі відкрилася виставка «Революціонуймо», що об'єднала роботи художниць і художників із 15 країн.

«Революціонуймо» – плід кооперації низки інституцій: поряд з Арсеналом важливе місце посідають відносно нові установи Український культурний фонд та Національний музей Революції Гідності. Також над виставкою працювали одразу дві кураторки: українка Катерина Філюк і нідерландка Натанія ван Дайк. Різні інституції та різні персони, долучені до створення проекту, сприяли побудові його складної, багатошарової та багатовимірної структури.

Елементами конструкції стають історія і її художнє прочитання, досвід зсередини і погляд ззовні, бурхливі переживання і твереза оцінка.

Самі організатори осмислюють виставку як «альтернативний проект музейної репрезентації Майдану». Музей поки не відкритий для відвідувачів, але в Мистецькому Арсеналі можна побачити його своєрідний тизер, а заодно подумати з приводу того, яким має бути такий музей, яка його мета, чи навіть місія. Безперечно, ми знаємо – музей має зберігати об'єкти і конструювати смисли. Проте сьогодні напрочуд складно зійтися в спільній думці, що спиралася б на цілісну колективну пам'ять. Знайти, намацати точки перетину – напевно, в цьому і мета «Революціонуймо».

1. Зазирнути за лаштунки

Ще у програмному тексті глядачів інформують про специфіку архітектури виставки, створеної румунським бюро studioBASAR. Це дійсно важлива умова занурення в проект: стіни та перегородки експозиції нерівномірні, різної висоти та товщини. Нарочито побудовані так, щоб постійно їх доводилося обходити, наче вишукуючи інші, складніші шляхи, адже ось так, навпростець – не вийде. Із стін то тут, то там визирають дерев'яні «каркаси», а потім знов вростають у наступну стіну. Дублером конструкції слугує світлове оформлення проекту: майже темрява переростає в потужний промінь прожектора, і навпаки. Перед нами постійно хтось скидає завісу, оголюючи експозицію, але тимчасово – так, щоб розгубитися, зібратися з духом і рушати далі. Така перемінність виставкової площини змушує тримати руку на пульсі, а розум у напрузі: що тут химерне, а що – правдиве?

Роздвоєння, чи навіть роздроблення смислів, правд, спогадів і реальностей – важливий засновок проекту. Його яскравим виявом постає робота південно-африканського художника Джеймса Бекета «Пари». У різних залах ми натикаємося на парні вітрини: одна з артефактами Майдану, інша – з новенькими яскравими товарами далеко не першої необхідності. Спочатку складно зрозуміти, що їх об'єднує. Але поступово, вглядаючись, можна пограти у «Знайди 10 відмінностей», або «Знайди тонку межу між вітриною музею і вітриною магазину». Бекет паралельно виставляє до уваги глядача реліквії і товари, об'єкти пам'яті і об'єкти спонтанного споживання. І ті, і інші викликають потужні емоції. Але важливо розібратись, які саме емоції перетворяться на цінності, а які – полишать у стані перегляду вистави. Пригадується Гі Дебор та його: «Вистава – це не сукупність образів, але суспільні відносини між людьми, опосередкованими образами».

Виставка «Революціонуймо» – теж своєрідна вистава (різниця лише в одній літері, врешті решт). Але вона поставлена так, щоб можна було угледіти, що ж там за лаштунками. І знайти таку позицію, щоб побачити якомога більше важливого.

Для цього варто визначити масштаб огляду: подивитись здалеку або зблизька. Наприклад, завдяки твору Вольфганга Тілманса – масштабної піксельної роботи, на якій зображено сірий шум телевізора у номері російського готелю. Знаходячись там, художник не зміг дізнатись про важливі події у 2014 році.  Варто подивитись крізь призму запам'ятовування або забуття.

Так, Латіфа Ікахш заліпила високі стіни Арсеналу пропагандистськими листівками, на яких розмилися чорнила і перетворили їх на суцільне абстрактне полотно. Варто подивитись крізь призму символу і симулякру, революції та рекреації, споживання і творення.

2. Зробити свій внесок в історію

До речі, виставка пропонує не споживати, а творити. Окреме місце в експозиції займає невелика і принципово не заповнена зона Музею Революції Гідності. Нові облаштовані вітрини мають пусті та вакантні місця: глядачам пропонується принести речі, що залишилися після подій Майдану і поповнити колекцію музею. Для інституції важливо звернутися до людей, говорити прямо, через особисті спогади і речі, що їм відповідають, перетворюючись на символи.

Є ще одна інтерактивна можливість для відвідувачів: «поповнити» бібліотеку Майдану. Вона була створена в 2013-2014 і залишилась сьогодні. Але як і будь-яка колекція книжок, вона має збільшуватись для того, щоб її читало все більше людей. На виставці ви можете вписати саме ту книжку, яку вважаєте достойним та необхідним елементом бібліотеки. Вже у вечір відкриття виставки серед рекомендацій з'явилися «Маленький принц» і «Моя боротьба», «Біблія» і «Камасутра». Чиста надія та постіронія стоять поруч на одній поличці. Але факт залишається фактом: кожен виразив свої побажання, бо тримає в голові власний образ майбутнього. А як ми вже знаємо, за сукупністю образів приховані суспільні відносини.

3. Вірити і сумніватися разом з художниками

Але хто дійсно вдало вправляється з όбразами – так це, звичайно, художники і художниці. Поряд з питаннями про масштаб самоаналізу сучасного українця, співставлення української історії з зарубіжжям і усім світом, виставка висуває ще низку – якою має бути погляд художника в часи палкої революції та після неї? Яке його (її) завдання: оспівувати чи критикувати? Як зіставлені позиції художника і громадянина, і чи не суперечать вони одне одному?

Блукаючи виставкою, ми стикаємося з репортажними світлинами, в яких автори змогли схопити тонкі переживання учасників Майдану: силу, страх, втому, кохання, співчуття і надію. З іншого боку, ми бачимо малюнки, в яких зберігаються складні і суперечливі переживання самих художників. Влада Ралко створювала тривожну і насичену серію «Київський щоденник», спостерігаючи за подіями 2013-2016 років.

А Леся Хоменко зберегла копії малюнків – портретів, оригінали яких дарувала зображеним людям, що вийшли протестувати.  

Переживання і сумніви митців тоді, у розпалі подій, трансформуються у тверезий погляд та критичний аналіз наслідків революційного поштовху. Художники замислюються над тим, як оцінювати суспільні перетворення. Олекса Манн у 2014-му створює серію картин, на яких зображує химер, зображених не революціонерами, а журналістами і коментаторами в ЗМІ.

У 2015 році Дарія Кузьмич спостерігає повалення чергового леніна (на цей раз у Харкові) та створює картину у стилі соцреалізму. В роботі зависає сумнів художниці щодо практики вандальського повалення пам'ятників: чи це символ перетворень, чи відтворення дій тих, пам'ять про кого руйнується.

Важливим виміром проекту постають міркування художників щодо питання, якими мають бути нові монументи – новим героям? Назар Білик в роботі «Рубці» показує глядачам внутрішні шви «недоробленого» масштабного металевого пам'ятника українському герою-захиснику. Чи варто встановлювати пам'ятник тим, хто ще воює? Поки не загоєні рубці на мапі країни, складати готовий міф і цілісний художній образ ще, напевно, зарано.

В умовний діалог з Біликом вступає Іман Ісса: він створює серію «Матеріал» – меморіали і пам'ятки новим режимам, визволителям і романтизованим героям. Один з них – вже знайомий нам телевізор, що зображує сірий шум. Але тепер він – на п'єдесталі. Адже якщо є п'єдестал, на ньому має щось (або хтось) стояти. Головне, щоб не хоч би що.

Фінальним пунктом в експозиції виставки постає робота Крістіни Лукас – короткий фільм, який «оживляє» славетну картину Ежена Делакруа «Свобода, що веде народ». Якщо застиглий образ перетворити на продовжуване дійство, виявляється, що прекрасна Маріанна – не могутня очільниця революції, а перелякана дівчина-втікачка. А озброєні люди позаду неї – не послідовники, а переслідувачі, які неминуче доженуть і Не Не.

Не хотілося б бути такими песимістами як Лукас, але варто озброїтися враженням від її твору, як і від всієї виставки «Революціонуймо» для віднайдення власної позиції: десь на межі віри та розчарування, надії і страху. Адже як писав відомий етик Ганс Йонас, саме на перетині надії і страху постає можливість вчинку, що спирається на спроможність «спільно брати на себе відповідальність за невідоме».

Виставка «Революціонуймо» триватиме в просторі Мистецького Арсеналу до 27 січня і передбачає насичену освітню програму: екскурсії, лекції, дискусії, інтерактивні проекти та аудіотури. Деталі на artarsenal.in.ua.