«Революціонуймо» в Мистецькому Арсеналі. Що всередині?
Назар Білик "Рубці", 2017
21 листопада, рівно через п'ять років після початку Євромайдану і Революції Гідності, в Мистецькому Арсеналі відкрилася виставка «Революціонуймо», що об'єднала роботи художниць і художників із 15 країн.
«Революціонуймо» – плід кооперації низки інституцій: поряд з Арсеналом важливе місце посідають відносно нові установи Український культурний фонд та Національний музей Революції Гідності. Також над виставкою працювали одразу дві кураторки: українка Катерина Філюк і нідерландка Натанія ван Дайк. Різні інституції та різні персони, долучені до створення проекту, сприяли побудові його складної, багатошарової та багатовимірної структури.
Елементами конструкції стають історія і її художнє прочитання, досвід зсередини і погляд ззовні, бурхливі переживання і твереза оцінка.
Самі організатори осмислюють виставку як «альтернативний проект музейної репрезентації Майдану». Музей поки не відкритий для відвідувачів, але в Мистецькому Арсеналі можна побачити його своєрідний тизер, а заодно подумати з приводу того, яким має бути такий музей, яка його мета, чи навіть місія. Безперечно, ми знаємо – музей має зберігати об'єкти і конструювати смисли. Проте сьогодні напрочуд складно зійтися в спільній думці, що спиралася б на цілісну колективну пам'ять. Знайти, намацати точки перетину – напевно, в цьому і мета «Революціонуймо».
1. Зазирнути за лаштунки
Ще у програмному тексті глядачів інформують про специфіку архітектури виставки, створеної румунським бюро studioBASAR. Це дійсно важлива умова занурення в проект: стіни та перегородки експозиції нерівномірні, різної висоти та товщини. Нарочито побудовані так, щоб постійно їх доводилося обходити, наче вишукуючи інші, складніші шляхи, адже ось так, навпростець – не вийде. Із стін то тут, то там визирають дерев'яні «каркаси», а потім знов вростають у наступну стіну. Дублером конструкції слугує світлове оформлення проекту: майже темрява переростає в потужний промінь прожектора, і навпаки. Перед нами постійно хтось скидає завісу, оголюючи експозицію, але тимчасово – так, щоб розгубитися, зібратися з духом і рушати далі. Така перемінність виставкової площини змушує тримати руку на пульсі, а розум у напрузі: що тут химерне, а що – правдиве?
Роздвоєння, чи навіть роздроблення смислів, правд, спогадів і реальностей – важливий засновок проекту. Його яскравим виявом постає робота південно-африканського художника Джеймса Бекета «Пари». У різних залах ми натикаємося на парні вітрини: одна з артефактами Майдану, інша – з новенькими яскравими товарами далеко не першої необхідності. Спочатку складно зрозуміти, що їх об'єднує. Але поступово, вглядаючись, можна пограти у «Знайди 10 відмінностей», або «Знайди тонку межу між вітриною музею і вітриною магазину». Бекет паралельно виставляє до уваги глядача реліквії і товари, об'єкти пам'яті і об'єкти спонтанного споживання. І ті, і інші викликають потужні емоції. Але важливо розібратись, які саме емоції перетворяться на цінності, а які – полишать у стані перегляду вистави. Пригадується Гі Дебор та його: «Вистава – це не сукупність образів, але суспільні відносини між людьми, опосередкованими образами».
Виставка «Революціонуймо» – теж своєрідна вистава (різниця лише в одній літері, врешті решт). Але вона поставлена так, щоб можна було угледіти, що ж там за лаштунками. І знайти таку позицію, щоб побачити якомога більше важливого.
Для цього варто визначити масштаб огляду: подивитись здалеку або зблизька. Наприклад, завдяки твору Вольфганга Тілманса – масштабної піксельної роботи, на якій зображено сірий шум телевізора у номері російського готелю. Знаходячись там, художник не зміг дізнатись про важливі події у 2014 році. Варто подивитись крізь призму запам'ятовування або забуття.
Вольфганг Тілманс. Кінець трансляції V, 2014
Так, Латіфа Ікахш заліпила високі стіни Арсеналу пропагандистськими листівками, на яких розмилися чорнила і перетворили їх на суцільне абстрактне полотно. Варто подивитись крізь призму символу і симулякру, революції та рекреації, споживання і творення.
Латіфа Ікахш. Для кожного трафарета – революція, 2007-2018
2. Зробити свій внесок в історію
До речі, виставка пропонує не споживати, а творити. Окреме місце в експозиції займає невелика і принципово не заповнена зона Музею Революції Гідності. Нові облаштовані вітрини мають пусті та вакантні місця: глядачам пропонується принести речі, що залишилися після подій Майдану і поповнити колекцію музею. Для інституції важливо звернутися до людей, говорити прямо, через особисті спогади і речі, що їм відповідають, перетворюючись на символи.
Є ще одна інтерактивна можливість для відвідувачів: «поповнити» бібліотеку Майдану. Вона була створена в 2013-2014 і залишилась сьогодні. Але як і будь-яка колекція книжок, вона має збільшуватись для того, щоб її читало все більше людей. На виставці ви можете вписати саме ту книжку, яку вважаєте достойним та необхідним елементом бібліотеки. Вже у вечір відкриття виставки серед рекомендацій з'явилися «Маленький принц» і «Моя боротьба», «Біблія» і «Камасутра». Чиста надія та постіронія стоять поруч на одній поличці. Але факт залишається фактом: кожен виразив свої побажання, бо тримає в голові власний образ майбутнього. А як ми вже знаємо, за сукупністю образів приховані суспільні відносини.
3. Вірити і сумніватися разом з художниками
Але хто дійсно вдало вправляється з όбразами – так це, звичайно, художники і художниці. Поряд з питаннями про масштаб самоаналізу сучасного українця, співставлення української історії з зарубіжжям і усім світом, виставка висуває ще низку – якою має бути погляд художника в часи палкої революції та після неї? Яке його (її) завдання: оспівувати чи критикувати? Як зіставлені позиції художника і громадянина, і чи не суперечать вони одне одному?
Блукаючи виставкою, ми стикаємося з репортажними світлинами, в яких автори змогли схопити тонкі переживання учасників Майдану: силу, страх, втому, кохання, співчуття і надію. З іншого боку, ми бачимо малюнки, в яких зберігаються складні і суперечливі переживання самих художників. Влада Ралко створювала тривожну і насичену серію «Київський щоденник», спостерігаючи за подіями 2013-2016 років.
Влада Ралко. Із серії "Київський щоденник", 2013-2016
А Леся Хоменко зберегла копії малюнків – портретів, оригінали яких дарувала зображеним людям, що вийшли протестувати.
Леся Хоменко. Малювання на Майдані,
Переживання і сумніви митців тоді, у розпалі подій, трансформуються у тверезий погляд та критичний аналіз наслідків революційного поштовху. Художники замислюються над тим, як оцінювати суспільні перетворення. Олекса Манн у 2014-му створює серію картин, на яких зображує химер, зображених не революціонерами, а журналістами і коментаторами в ЗМІ.
Олекса Манн "Нове Середньовіччя", 2014
У 2015 році Дарія Кузьмич спостерігає повалення чергового леніна (на цей раз у Харкові) та створює картину у стилі соцреалізму. В роботі зависає сумнів художниці щодо практики вандальського повалення пам'ятників: чи це символ перетворень, чи відтворення дій тих, пам'ять про кого руйнується.
Дарія Кузьмич. Повалення пам'ятника В.І. Леніну в Харкові, 2015
Важливим виміром проекту постають міркування художників щодо питання, якими мають бути нові монументи – новим героям? Назар Білик в роботі «Рубці» показує глядачам внутрішні шви «недоробленого» масштабного металевого пам'ятника українському герою-захиснику. Чи варто встановлювати пам'ятник тим, хто ще воює? Поки не загоєні рубці на мапі країни, складати готовий міф і цілісний художній образ ще, напевно, зарано.
Назар Білик "Рубці", 2017
В умовний діалог з Біликом вступає Іман Ісса: він створює серію «Матеріал» – меморіали і пам'ятки новим режимам, визволителям і романтизованим героям. Один з них – вже знайомий нам телевізор, що зображує сірий шум. Але тепер він – на п'єдесталі. Адже якщо є п'єдестал, на ньому має щось (або хтось) стояти. Головне, щоб не хоч би що.
Іман Ісса. Матеріал для скульптури, присвячений сліпому, який став видатним письменником, котрий відкрив неперевершений світ можливостей для свого народу, 2012
Фінальним пунктом в експозиції виставки постає робота Крістіни Лукас – короткий фільм, який «оживляє» славетну картину Ежена Делакруа «Свобода, що веде народ». Якщо застиглий образ перетворити на продовжуване дійство, виявляється, що прекрасна Маріанна – не могутня очільниця революції, а перелякана дівчина-втікачка. А озброєні люди позаду неї – не послідовники, а переслідувачі, які неминуче доженуть і Не Не.
Крістіна Лукас
Не хотілося б бути такими песимістами як Лукас, але варто озброїтися враженням від її твору, як і від всієї виставки «Революціонуймо» для віднайдення власної позиції: десь на межі віри та розчарування, надії і страху. Адже як писав відомий етик Ганс Йонас, саме на перетині надії і страху постає можливість вчинку, що спирається на спроможність «спільно брати на себе відповідальність за невідоме».
Виставка «Революціонуймо» триватиме в просторі Мистецького Арсеналу до 27 січня і передбачає насичену освітню програму: екскурсії, лекції, дискусії, інтерактивні проекти та аудіотури. Деталі на artarsenal.in.ua.
