Рейс МН17: хроніка однієї трагедії

На 1/9 частині суші досі дуже популярна версія про те, що «Боїнг» був збитий українським штурмовиком Су-25. Як не дивно, ця версія озвучувалась свого часу навіть деякими офіційними особами. Однак існує технічна проблема – крейсерська швидкість «Боїнга», на якій він летить в ешелоні, не поступається максимальної швидкості Су-25, на якій той може летіти всього кілька хвилин. А практична висота польоту «Боїнга» приблизно на 3 км більше, ніж у Су-25. Тобто Су-25 теоритично міг збити «Боїнг», тільки якщо заздалегідь летів з випередженням його за курсом, а потім зробив динамічну гірку і вистрілив вгору (!) ракетою класу «повітря-повітря». Це акробатичний трюк, на який здатні доволі мало пілотів у світі – і всі вони не в Україні.

Найголовніше ж в тому, що в цьому немає жодної необхідності: Україна має на озброєнні «нормальні» винищувачі Су-27 і МіГ-29, для яких «Боїнг» – найпростіша повітряна мішень. Треба зауважити, що і версія з Су-27 в російському телеефірі теж мала місце. Був навіть продемонстрований відповідний «супутниковий знімок», який був всього лише грубою фальшивкою. Втім, як і все, що розповідають російські ЗМІ останні 4 роки про цей трагічний випадок.

Для того, щоб говорити про якусь версію варто згадати, що до середини липня 2014 року над прикордонними територіями розгорілася справжня «битва за повітря». Проросійські бойовики несли дуже великі втрати від постійних нальотів української штурмової авіації і не мали можливості фізично перервати «повітряний міст» з доставки припасів угрупуванню українських військ, притиснутих до державного кордону.

Засоби ППО у бойовиків були, і на той час з ПЗРК були збиті кілька вертольотів під Слов'янськом і Іл-76 під Луганськом, але вони були не далекобійні. Тоді на допомогу прийшли росіяни, які забезпечили «парасольку» з комплексів «Панцир-С1» і ЗРК «Бук-М1».

Одна така самохідна вогнева установка (СОУ) ЗРК «Бук-М1» за кілька суток до трагічного 17 липня зайшла на територію України з боку російського військового аеропорту Міллерово на західну околицю Донецька. Планувалося організувати показову ракетну засідку на черговий транспортний Ан-26 ЗСУ. Найголовніша перевага – точне місце і час, про який бойовиків мав попередити завербований український офіцер, якій проходив службу на аеродромі Чугуїв.

Після отримання попередньої інформації СОУ був перекинутий під Торез, в район селища Первомайське. Однак в цей день для росіян все пішло не так.

17 липня 2014 року співробітники Служби Безпеки України затримали того самого інформатора сепаратистів, який встиг відправити умовне sms-повідомлення: «Ми вилітаємо». І на цьому повідомленні його і взяли. Так як виліт Ан-26 був «засвічений», його тут же скасували. Таким чином, росіяни отримали сигнал про час виліту Ан-26, але інформацію про скасування вильоту агент передати вже не встиг.

Знаючи про виліт Ан-26 і його передбачуваний напрямок, розрахунок СОУ в потрібний момент часу включив передавач огляду (РЛС) і почав пошук повітряної цілі в обраному «секторі відповідальності» повітряного простору.

Тут варто зробити невеличкий відступ, дуже важливий для розуміння подальших подій. Справа в тому, що у розрахунку СОУ немає візуального контакту з ціллю – оператор бачить не літак в небі, а мітку на екрані монітора (хоча до складу СОУ входить телевізійний оптичний візир, що дозволяє супроводжувати ціль по кутових координатах без включення РЛС, у випадку 17 липня це було зробити неможливо через хмарність).

При цьому оператор, спостерігаючи за рухом цілі на моніторі, бачить в першу чергу три основних параметри – дві кутові координати і дальність. Серед кутових координат – азимут польоту цілі (з якого напряму летить) і швидкість зміни кута місця цілі над горизонтом, тобто це не справжня швидкість цілі, а її кутова швидкість, яка залежить не тільки від власне швидкості цілі (лінійної швидкості щодо землі в напрямку польоту), а й від її висоти. Простіше кажучи, кутова швидкість переміщення (тобто уявна швидкість) цілі по небосхилу і реальна швидкість польоту – це різні речі. Повільна, але низька ціль може здаватися більш швидкою, ніж швидкісна, але висотна.

У конкретному випадку проблема виявилася в роковому збігу: малайзійський Боїнг-777, що йде на крейсерській швидкості 900 км / год на висоті 10 км, за своїми польотним параметрам рівно в два рази перевищував Ан-26 за швидкістю (450 км / ч) і висоті польоту (5 км). А це означає, що кутова швидкість очікуваного Ан-26 і Боїнга-777 були приблизно однаковими. І так як Боїнг-777 летів з того ж напрямку, що і очікуваний Ан-26, то на екрані СОУ ніхто, дивлячись на відмітку, яка рухається  «як Ан -26», ніяк не міг запідозрити інший літак.

У російського розрахунку було приблизно 5-8 хвилин на «прийняття рішення», протягом яких Боїнг-777 знаходився в зоні ураження. І якби була хоч тінь сумнівів, то цього часу було цілком достатньо для ототожнення цілі саме як Боїнг-777, а не Ан-26. Але замість сумнівів був наказ. І діяла логіка війни – стріляй першим. Спрацював досвід навчань, в яких навички екіпажу відпрацьовуються до автоматизму, що забезпечує ті самі «24-27 секунд» від виявлення цілі до пуску ЗУР для СОУ в автономному режимі.

Що міг зробити екіпаж за ці 25 секунд? Понад те, чому його вчили на тренажерах і полігонних стрільбах – нічого. І як тільки стало можливим (за дозволеної дальності до цілі) пуск зенітної ракети, розрахунок не роздумував ні секунди …

Всі 298 осіб (283 пасажира і 15 членів екіпажу), хто знаходились на борту літака загинули. Серед пасажирів знаходилися 193 громадянина Нідерландів (один пасажир також мав американське підданство), 28 малайців (включаючи двох немовлят), 27 австралійців, 12 індонезійців (в тому числі одне немовля), 10 громадян Великобританії, 4 німця, 4 бельгійця, 3 філіппінця, і по одному громадянину Канади та Нової Зеландії.

І ще цікаві моменти. Буквально через лічені хвилини «ЗМІ» сепаратистів заряснили повідомленнями про «черговий збитий український Ан-26», які були підхоплені російськими ЗМІ. А буквально через кілька хвилин на місці падіння уламків літака з`явилася знімальна група російського телеканалу LifeNews. Ці перші репортажі з місця трагедії згодом були звідусіль видалені, але інтернет-сервер Youtube їх зберіг, хоча б і в поганій якості. Ці репортажі віддалялися, бо містять вихідний звук (без подальшої студійної переозвучки) і тому дуже показові.

Є обґрунтована думка, що завданням «журналістів» була відеофіксація реальної картини подій для тих, хто приймав рішення про надання «парасольки» ППО бойовикам і відповідав за їх дії. Фактично це було такий собі відеозвіт з місця подій. Адже оперативно отримавши приголомшливу усну доповідь про «не той літак», високопоставлені чиновники в Кремлі повинні були оцінити тяжкість ситуації візуально. Саме для них, а не для звичайних телеглядачів, було проведено публічне мародерство, коли з трупів і серед чужих речей ретельно збиралися і демонструвалися на камеру паспорта (причому дуже ретельно, методично і крупним планом).

Відзначимо, також, що російській пропагандистській машині потрібна була всього приблизно годину часу, щоб розібратися з тим, що сталося і викреслити з усіх наступних повідомлень і репортажів будь-яку згадка про «збитий ополченцями Ан-26» і переключитися на тему «Боїнг збив український штурмовик». Для такої потужної і злагодженої компанії термін насправді дуже невеликий, що свідчить про чітку координацію в роботі основних російських ЗМІ.

І ще. Через 15 хвилин після надходження повідомлення про катастрофу малазійського Боїнга-777 над Україною президент Росії Володимир Путін дзвонить президентові США Бараку Обамі і «інформує» його про це. Путін дзвонить не в Малайзію, яка втратила свій літак, він не дзвонить в Нідерланди, звідки цей літак вилетів, він не дзвонить, врешті-решт, в Україну, над чиєю територією літак «зник з радарів» – замість цього він за своєю ініціативою дзвонить Обамі, з яким до цього не спілкувався до цього близько трьох місяців. Висновки робіть самі.