РеаніМетро. Як зробити підземку безпечною?
Після раптової зупинки серця є 5-7 хвилин на порятунок життя. А скільки часу потрібно, щоб швидка допомога доїхала та спустилась вниз у метро? У Києві запустили ініціативу по встановленню автоматичних дефібриляторів на всіх станціях метрополітену.
Щороку близько 350 000 раптових зупинок серця у США трапляється поза лікарнею. Статистика в Україні відсутня. Втім, відомо, що з листопада 2018 по січень 2019 року в київському метро померли мінімум семеро людей – не від травм, а раптово і моментально. А скільки з них можна було врятувати?
Головне правило при раптовій зупинці серця – максимально швидко надати допомогу. Врятувати життя може дефібрилятор. Що це? – спитаєте ви. В данській мові дефібрилятор називається «hjertestarter» – буквально «серцезапускач», але насправді він не запускає серце, що зупинилось. Дефібриляція – це розряд, який зупиняє фібриляцію, тобто «миготіння» шлуночків серця, і відновлює його нормальний ритм.
У разі серцевого нападу критично важливо якнайшвидше розпочати терапію
Цього року у Громадському бюджеті Києва братиме участь ініціатива «РеаніМетро». Це 52 проекти-учасники – за кількістю станцій у столиці. Кожну активісти пропонують обладнати автоматичними зовнішніми дефібриляторами і навчити персонал метрополітену надавати першу допомогу. Тож з 15 травня можна буде проголосувати за «свою» чи «свої» станції – для цього у кожного киянина є п'ять голосів.
Цікаво, що 26 квітня, під час засідання Міської робочої групи з питань Громадського бюджету, КП «Київський метрополітен» почав опиратися встановленню дефрібриляторах на станціях.
Чому, скільки коштує дефібрилятор, і що робити, якщо поруч непритомніє людина – ми спитали у лідерки ініціативи «Реаніметро» Марії Назарової.
Які причини відмови у підтримці ініціативи називає КП «Київський метрополітен»?
– Я узагальню їх дуже просто: «Не хочемо зайвої мороки». Користуючись «білими плямами» у законодавстві, керівництво наполягає, що працівники метро не зобов'язані надавати першу допомогу, бо вони не пожежники і не бортпровідники. А коли забувають про мікрофони, додають: «У нас і так недобір персоналу, а ви їм ще додаткову відповідальність хочете повісити». Ми ж вважаємо, що це у вищій мірі показова недбалість по відношенню до пасажирів.
Окрім того, є інші нормативні документи, наприклад, у сфері охорони праці, які зобов'язують працівників метро вміти надавати першу допомогу.
До речі, якщо хтось зараз теж «зрадів», що не зобов'язаний вміти надавати першу допомогу, здивую: кодекс цивільного захисту України покладає на ВСІХ громадян України обов'язок вміти надавати домедичну допомогу.
Дуже шкода, що культура першої допомоги у нас, незважаючи на війну в країні, не розвинена. Та я впевнена, що такі підприємства, як метрополітен, можуть показати хороший приклад для всіх.
Серед інших причин метрополітен називає ризик того, що дефібрилятори вкрадуть (тут я зазвичай кажу, що вогнегасники теж можуть вкрасти, та це не привід не встановлювати їх), та страх вбити людину дефібрилятором. Ми з разу в раз пояснюємо, що автоматичним зовнішнім дефібрилятором неможливо нашкодити, адже він сам аналізує серцевий ритм і ніколи не дасть розряд без показань. А людина за власним бажанням надати розряд не зможе – хоч натискай усі кнопки, дефібрилятор просто не зреагує.
Що робити, якщо поруч непритомніє людина? А раптом це не сердцевий напад, а інша причина?
По дефібрилятор треба бігти завжди, коли людина не дихає після відкриття дихальних шляхів. В першу чергу ми викликаємо швидку і починаємо серцево-легеневу реанімацію, тобто непрямий масаж серця.
Перше відео з надання першої допомоги ініціативи "Реаніметро":
Поки один проводить реанімацію, хтось інший має принести дефібрилятор та підключити його до тіла людини. Дефібрилятор проаналізує серцевий ритм та дасть вказівки: якщо серце зупинилось, він скаже продовжувати реанімацію. Якщо наявна фібриляція шлуночків серця, дефібрилятор накаже забрати руки від пацієнта та дасть розряд. Відтак дефібрилятор – це і засіб реанімації, і засіб діагностики для того, хто надає допомогу.
Виклич швидку (103 в Україні), попроси принести автоматичний зовнішній дефібрилятор. Почни серцево-легеневу реанімацію (СЛР): склади руки в замок, натискай на середину грудної клітки упором долоні. Натискання виконуй на глибину 5-6 см, з частотою 100-120 разів на хвилину. Коли принесуть автоматичний зовнішній дефібрилятор (АЗД), відкрийте кришку та виконуйте голосові інструкці
Автоматичний зовнішній дефібрилятор не потребує спеціальних навичок. Але пройдений тренінг підвищує впевненість для того, хто надаватиме допомогу. Хороший базовий тренінг з першої допомоги триває 6-8 годин, за які можна навчитись проводити серцево-легеневу реанімацію, користуватись дефібрилятором, зупиняти кровотечі та правильно діяти при непритомності, інсульті, інфаркті, судомах, ударі електрострумом, падінні з висоти і не тільки.
На сторінці РеаніМетро ми викладаємо поради з першої допомоги – текстові і у форматі відео. Всі поради відповідають порядку надання домедичної допомоги, затвердженому МОЗ України – до речі, рекомендую звертатись до нього у майже будь-якій незрозумілій ситуації, там досить зрозуміло і коротко описані більшість побутових ситуацій, де потрібно надати допомогу.
Скільки буде коштувати встановлення автоматичних зовнішніх дефібриляторів у київському метро?
– Обладнання однієї станції у проекті «РеаніМетро» – це сам дефібрилятор, якісна аптечка (скільки виходів, стільки аптечок – вони мають бути під рукою у кожного чергового), тренінг з першої допомоги для працівників станції (вони працюють у три зміни, тож тренінг має охопити всіх) і інформаційні матеріали – позначки місць, де знаходяться дефібрилятори, плакати з лікнепом про дефібрилятори. Так, одна станція – з урахуванням обов'язкового для громадського бюджету резерву 20% на непередбачувані витрати – виходить приблизно у 160 тисяч гривень.
А якщо я, наприклад, директор музею, і хочу встановлення у підвідомчій мені установі одного автоматичного дефібрилятора, то на яку суму маю орієнтуватися?
– Для тих установ, які хочуть стати безпечнішими, я рекомендую орієнтуватись приблизно на такий самий кошторис, лише підкоригувати кількість людей, яким треба провести тренінг, і масштабність інформаційної кампанії. Для невеликого закладу – наприклад, спортивної зали – все це може обійтись десь у 90 тисяч гривень.
Дуже радію, що безпека стає трендом – знаю, наприклад, що магазини «Розетка» на Майдані і Почайні уже обладнані дефібриляторами, а працівники навчені надавати першу допомогу. Такі заклади можуть з гордістю повісити у себе табличку «Тут безпечно». Метро, на жаль, таким похвалитись поки що не може.
Чи є встановлення автоматичних дефібриляторів поширеною світовою практикою?
– Абсолютно. Зараз ми запустили збір фото дефібриляторів у громадських місцях закордоном. Надсилають фото дефібриляторів у метро, на вокзалах, в аеропортах, просто на вулиці, і навіть у горах на висоті 3000 м та у соляних копальнях на глибині 200 м. Від Шанхаю до Лондона. Майже всі європейські метро обладнані дефібриляторами. Багато міст проводили кампанії по підвищенню громадської безпеки завдяки дефібриляторам, а особливо цікавим є кейс Болоньї і «міста закоханих» Верони – там дефібрилятори були встановлені у машинах таксі, а водії навчені за міжнародним стандартом першої допомоги.
Якщо вийде з метрополітеном, чи збираєтеся займатися адвокацією законодавчої норми про обов'язковість встановлення дефібриляторів і в інших громадських місцях України?
– Нам відомо, що команда МОЗ працює над такою законодавчою ініціативою. Ми підтримуватимемо її і хочемо ділитися досвідом успіху – готові допомогти приватним установам і органам місцевого самоврядування з проектуванням, формуванням технічних завдань.
РеаніМетро – це інструмент, моя велика мрія – це виховати в України культуру першої допомоги та готовності діяти. Вміти врятувати – це нове правило хорошого тону, нова базова навичка.
