fbpx
ЕкоЕкспедиція
20:40 28 Січ 2019

Радіоактивна бомба України: чи оговтається Кам’янське від свого минулого?

Продовження репортажу з міста Кам’янське Дніпропетровської області. У першій частині (посилання не неї – наприкінці публікації) ми розказали про Дніпровський металургійний комбінат, друга – присвячена закинутому Придніпровському хімічному заводу, який залишив за собою смертоносний спадок. Мета проекту #ЕкоРубрика – розповісти про екологічні лиха України, і показати життя проблемних у цьому контексті міст та регіонів

Фотозйомка: Олександр Ярощук, спеціально для "Рубрика"

В центрі України, у місті Кам’янське (колишній Дніпродзержинськ) в радянські часи працювало один з найбільш секретних підприємств колишнього Радянського Союзу. Ще б пак, «Придніпровський хімічний завод», який у 40-ві поглинув селище Тритузне, а зараз займає територію на південному боці Кам’янського – між річкою Дніпро і селищем Карнаухівка – був важливим підприємством для радянського циклу виробництва урану. За однією з чуток, саме тут був виготовлений перший уран для першої радянської атомної бомби. І це не випадково, адже протягом багатьох років ПХЗ переробляв 60% уранової руди в СРСР.

Після розвалу Союзу і повернення незалежності, завод утратив своє стратегічне значення і його покинули, а територію, яка на той момент вже була серйозно забруднена, передали десяткам державних і приватних компаній. Лише у 2001 році для управління найбільш радіоактивно забрудненими територіями створили державне підприємство «Бар’єр», яке підпорядковується Міністерству енергетики. Однак і це не врятувало, адже про радіоактивні відходи, яких за весь час роботи підприємства утворилося майже 40 млн тон, фактично забули, хоча ситуація вже давно на межі колапсу.

Радіація близько

З центральної точки міста – проспекту Свободи ми з Андрієм Нестеренком, місцевим бізнесменом та активістом, направляємося на розвідку до старих цехів «ПХЗ» проспектом Аношкіна. У назві проспекту зашифрований код, який зможе дешифрувати лише знайома з історією міста людина – таким було прізвище першого директора підприємства. Територія навколо проспекту у часи розквіту підприємства була фактично у підпорядкуванні заводу, що було звичним явищем для радянських часів. Спортивний комплекс, багатоповерхівки, готель, магазини, лікарні та школи – все будували для потреб працівників гіганта уранового виробництва колишньої країни.

На перехресті, де здавалося б уже окрім труб «Дніпроазоту», ще одного хімічного підприємства міста, яке на відміну від «ПХЗ» пережило скрутні часи і опинилося в руках одного з українських олігархів, ще залишилися приватні будинки. Загалом тут 200 приватних будинків. Є декілька багатоповерхівок. Усі ці люди живуть фактично під боком ПХЗ, де радіація починає давати про себе знати. І хоча життя тут ще є, таке відчуття, ніби раптом із великого міста опиняєшся у глушині, з якої часом прорізаються звуки птахів або гудки механічних помічників людини.

Проспект Аношкіна виходить на три вулиці: наліво – вулиця Колеусівська, направо – вулиця Горобця, прямо – продовження проспекту Аношкіна, яке веде далі у нетрі. Дорога благає про помилування. Якщо до перехрестя ще якось можна було їхати, далі вона виглядала не краще доріг біля лінії фронту на Донбасі. Проїхавши десь із сотню метрів, ми повертаємо вліво – на вулицю Кодацьку, яка веде далі в бік промислових підприємств Кам’янського, хвостосховищ, шлаковідвалів і десь за ними річка Дніпро. Все тут постає з минулого: зліва – ледве вціліла будівля колишньої їдальні: з вибитими шибками і потьмянілими стінами. Все нагадує Прип’ять. Все сходиться: покинуті будівлі і радіація.

Машина, маневруючи між асфальто-кам’яними кратерами, проїжджає повз стіну із колючого дроту. Про радіоактивну небезпеку тут нагадують яскраво жовті трикутники, обведені червоним кольором; всередині – знак радіоактивності і прямокутник з написом «Радіоактивність». А за стовпами  і колючим дротом вони – засніжені і порослі травою колишні (хоча хіба є колишні!) хвостосховища або якісь ще не надто досліджені місця складання радіоактивних відходів у перші роки роботи «ПХЗ». Така картинка через ранкове світло промальовується з обох боків. Стабільність і запустіння проявляється в усьому – дорозі, якою їдеш і якби не день, то й потикатися сюди не варто було б; оточених колючим дротом територіях, які, можливо, стали притулком для безлічі тварин; дерев та кущів, що поросли хаотично на горбах і в ярах. І все це – за декілька кілометрів від центру міста. Ще далі з лівого боку іде дим, видно труби. Життя продовжується.

Придніпровський хімічний завод

Придніпровський хімічний завод / Фото: rubryka.com

  • За декілька метрів вже живуть люди, а тут ось поряд, майже під носом – відвали колишнього ПХЗ, – показує Андрій Нестеренко лівою рукою на гори радіоактивного сміття. Так, вулиця Колеусівська, де живуть жителі Кам’янського, за приміщенням їдальні, а поряд з нею – радіоактивні землі. Ніхто достеменно не знає що відбувається там, під землею, і куди все це йде. Чи не у воду, яку п’ють люди!? Ніхто не знає.

Хоча радіоактивність не відчувається – дозиметра під рукою у мене не було, – але підсвідомо розумієш, що у цьому місці краще довго не знаходитися, хоча, знову ж таки, поряд працюють люди, живуть, сплять, для когось ці відвали – звичайна справа і все це за кілометр від центру 250-тисячного міста та 30 кілометрів від міста-мільйонника Дніпра. А прямо на схід, за декілька кілометрів головна водна артерія України – річка Дніпро.

ПХЗ Дніпро радіоактивність

Ми проїжджаємо ще метрів зі сто: заїжджаємо за невеликий, ледь помітний місток, під яким напевно протікає який струмок чи річка, яку не видно при -3, тим більше засмічену промисловим і побутовим сміттям та гілками дерев. Далі дорога фактично непрохідна і тому Андрій рекомендує розвертатися.

На зворотному шляху зупиняємось, щоб зробити декілька фотографій. Хоча на вулиці надто холодно як на кінець листопада, я вистрибую з авто у пошуках потрібної композиції та кадру. Ледве встиг зробити декілька фотографій, як нізвідки з’явився охоронець і не надто ввічливо наказав забиратися геть і категоричним тоном заборонив фотографувати. Поки я та Андрій сідали в авто, охоронець, якого ми не бачили коли першого разу проїжджали цією дорогою – по дорозі сюди помітили лише будку за деревами, яка спершу здалася покинутою, а виявилося, що ні – щось занотовував. «Певно переписує номера автомобіля», – промайнула у мене думка.

Як виявилося, цього варто було очікувати. Вся територія — під особливим режимом охорони і без дозволу керівництва державного підприємства «Бар’єр», яке здійснює моніторинг за станом промислового майданчика «ПХЗ» туди не потрапити. Але як розповів згодом нинішній керівник «Бар’єру» Ігор Хлівний навіть він не може пропустити на територію, – на це потрібно отримати дозвіл вище – в головному офісі СБУ, пояснив згодом нелегку і довготривалу процедуру Хлівний під час особистої зустрічі. Тож від фотополювання за радіоактивними примарами всередині стін «ПХЗ» довелося відмовитися через заплутані бюрократичні процедури.

Придніпровський хімічний завод / Кам'янське

Наша коротка екскурсія околицею території «ПХЗ» закінчується візитом на розташовану поряд вулицю Колеусівську. Саме її мешканці живуть найближче до місць захоронення радіоактивних відходів. Сьогодні ця територія, як і все місто, не справляють враження успішного промислового центру – старий спадок нагадує про себе із кожного закутка.

  • Саме тут в ті часи починалися приміщення «ПХЗ». Це вже зона радіоактивного ураження, тому що до першого накопичувача відходів у прямому сенсі рукою подати, самі бачили. А люди тут жили, працювали, і все це досі залишається тут, – підтверджує мої здогадки Нестеренко.

Журналіст газети «Событие» Валентин Фіголь розповідає, що історія з переробкою урану в місті почалася ще в кінці 40-х, коли «ПХЗ» не існувало. Уран, який почали видобувати у місті Жовті Води, що також розташований у Дніпропетровській області якраз між Дніпром і Кропивницьким, спочатку виплавлювали у спеціально обладнаній домні Дніпровського металургійного комбінату. Її потім розібрали і тут же і захоронили.

Після розвалу підприємства на початку 90-х, на його руїнах утворилися десятки компаній з різною формою власності: одні – приватні, інші – державні. Завод зупинився раптово: вчора ще працював, а сьогодні – вже нікого не було. Відповідно, всі технологічні процеси зависли в повітрі. Цистерни, які були заповнені радіоактивними відходами, так званою пульмою, або по-простому – грязюкою, яка утворювалася в процесі технологічної переробки урану, ніхто не захоронив.

  • У деяких ємкостях навіть пульма залишилася. Завод просто зупинився і все. Вони нічого не злили і не захоронили. Пульпа з часом випарувалася, а метал і досі тримає всі радіонукліди, – додав Андрій Нестеренко.

Забруднена земля

Валентин Фіголь вважає, що головна проблема на території ПХЗ сьогодні – висихання так званих хвостосховищ, тобто місць захоронення відходів.

  • У ПХЗ були радіоактивні відходи, які вони скидали у ставки. Їх заливали водою, щоб пульпа не випаровувалася і радіоактивний пил не потрапляв у повітря. Коли розвалився Союз, ПХЗ зупинився і ці ставки залишилися самі по собі. Хтось навіть порізав на метал трубопровід, яким качали пульпу.

Залишки підпорок, де колись був пульпопровід діаметром 1,2 метри, досі видно через зарості, якими обросла територія заводу. Тут повторився відпрацьований у Чорнобилі сценарій: метал, який десятки років використовували для перекачування радіоактивної пульпи, порізали і вивезли. Ніхто не знає, хто і як його вирізав, куди продавали.

Загалом, за 40 років роботи на вічну пам’ять про себе ПХЗ залишив 9 хвостосховищ: «Західне», «Центральний яр», «Південно-Східний», «Дніпровське» (Д), «Сухачівське» (секції 1 і 2), База «С» і №6. Це значно більше, ніж всередині реактора №4 Чорнобильської АЕС, де після вибуху залишилося 2,5 млн тон радіоактивних матеріалів. 

Старі хвостосховища засипані спеціальними відходами хімічного виробництва, які не дають радіоактивній пилюці потрапляти у повітря, а нові створювалися у вигляді ставків. Тепер, каже Фіголь, штучні ставки висохли і радіоактивна пилюка розлітається навкруги, присипаючи сільські будинки та поля, або й летить далі і осідає за десятки і сотні кілометрів у будівлях людей, які навіть ніколи не чули не те що про саме хвостосховище поблизу Кам’янського, але й про ПХЗ.

  • Цей ставок, – Фіголь має на увазі одне із хвостосховищ, – оточений сільськогосподарськими територіями, пил розлітається і осідає на культурах. А ця продукція десь продається і хтось її купує.

Проблема дійсно є, однак поки що не критична, переконує мене Ігор Хлівний. Сухачівське хвостосховище в свій час було унікальним об’єктом на всьому пострадянському просторі, адже на відміну від решти подібних радіоактивних відстійників місце було спеціально підготовлене: ґрунт покривався декількома шарами піску та спеціальної плівки, які не дають радіоактивним матеріалам просочуватися у ґрунтові води. Вода потрібна для того, щоб плівка не псувалася під дією ультрафіолетового випромінювання. Коли ПХЗ розвалився, систему подачі води зруйнували. Однак, поки що «водне дзеркало» – так тут називають шар води – покриває відходи. Плюс ще є шар фосфогіпсу – одного з відходів виробництва сусіднього Дніпровського заводу мінеральних добрив.

Ігор Хлівний

Ігор Хлівний — заступник директора ДП «Бар’єр»

За словами Андрія Нестеренка, поблизу з хвостосховищами та ставками протікає річка Коноплянка. Люди там ловлять рибу – можливо для себе, можливо на продаж, але який радіаційний фон тієї риби ніхто не знає. «Це те місце, де найближче від Дніпра знаходиться сховище радіоактивних відходів. Від русла Дніпра її відділяє штучна дамба. Що витікає через ґрунт, через цю дамбу ніхто не знає», – вважає активіст.

Нічия проблема

Від 2014 року доля «Бар’єру» і території ПХЗ застрягла в бюрократичному коловороті. Між органами влади постійно відбувається переписка, але м’яч жодного разу не залетів у чиїсь ворота.

Мінпаливенерго, у підпорядкуванні якого знаходиться ДП «Бар’єр» на початку осені заявило, що кошти на фінансування «Бар’єру» будуть виділені, якщо уряд схвалить «Державну цільову екологічну програму приведення у безпечний стан об’єктів і майданчика колишнього уранового виробництва виробничого об’єднання «Придніпровський хімічний завод» на 2019-2023 роки». Однак, проект з самого початку не схвалили у Міністерстві фінансів та Міністерстві економічного розвитку і торгівлі через заборону уряду на створення нових програм.

У міському управлінні екології розводять руками. Хоча небезпечний об’єкт розташований у межах міста, Кам’янське не може вплинути на ситуацію, оскільки «Бар’єр» знаходиться у державній, а не в комунальній власності – безпосередньо утворений і підпорядковується Міністерству енергетики та вугільної промисловості.

  • Ми провели роботу, але ми не можемо вплинути. Європейцям ми не можемо пояснити, що ми не маємо важелів впливу, – пояснює зі свого боку ситуацію керівник відділу екології Богдан Наполов.

Інша проблема, зауважує заступник керівника управління екології, – це підприємці, які не хочуть закривати виробництво, поки територія буде знезаражуватися. На це потрібно всього 40 днів. Навіть самі робітники мало знають про радіацію, яка їх оточує.

  • У всіх були великі очі, коли почули, що у цьому місці радіація. Люди там курять. Коли прийти з дозиметром, рівень радіації перевищуватиму норму в 10 разів. Працівники покурили, послухали це все і пішли, – розповідає про налаштування до змін працівників підприємств Наполов.

Проблема з «Бар’єром» виникла не вчора. Ще у 2014-2015 роках підприємство було недофінансованим. Згідно з останнім аудитом, у 2016-2017 роках керівництво підприємства використало не за призначенням 3,7 млн грн, з яких 750 тис. грн підприємство переплатило за ряд послуг. Міністерство енергетики додатково встановило, що в останні роки «Бар’єр» отримав лише 48% від запланованої суми. У результаті з 24 заходів виконано лише 4, а 14 не виконано взагалі.

Все ж, через небезпеку втратити фінансування ЄС, керівництво держави дійшло консенсусу і виділило «Бар’єру» на 2019 рік 14,9 млн грн, хоча і цього замало, враховуючи 20-мільйонні борги.

Але не всі оптимістично налаштовані. Серед них колишні працівники ПХЗ – Роман Лисняк та Борис Петелін. Роман пропрацював на підприємстві лише 1 рік – у 2004 році, решту трудового стажу отримав в ДМК. На відміну від Романа, Борис весь трудовий стаж отримав на ПХЗ, починаючи свій трудовий шлях інженером, а завершив кар’єру керівником цеху.

Роман молодший за Бориса. Одягнений він в чорну куртку та шапку, у лівій руці – папка, з якої визирають документи

Роман молодший за Бориса. Одягнений він в чорну куртку та шапку, у лівій руці – папка, з якої визирають документи

У Бориса Петеліна на голові – шапка-вушанка, на очах – окуляри, нижче – сиві вуса, на плечах – темно-зелений плащ, через плече – сумка. Окрім роботи на ПХЗ, в його трудовій історії ще є запис про роботу з ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС. Особливому об’єкту Борис віддав у загальному підсумку пів року життя першого разу у 1986 році і другий – у 1987 році.

Ми прямуємо проспектом Аношкіна вже звичним маршрутом до ПХЗ. По сторонам – уже знайомі будинки, машини і, здається, знайомі з вчорашньої короткої поїздки коти і собаки, що повибігали із своїх закутків.

Поки їдемо на другу розвідку до ПХЗ, навколо світліє – це білий «ланос» Андрія наповнюється не лише сонячним промінням, яке пробило сталево-свинцеві ґрати, але і спогадами, які переливаються між Борисом та Романом на задньому сидінні авто. «Туди скидали все – будь-які продукти переробки, пульпу, використані апарати, заводські відходи», – згадує Петелін, коли мова заходить про звалища відходів. – Старі технологічні відстійники з жодного боку нічим не захищені. Там ні дна немає, – нічого, взагалі».

  • То все може просочуватися у ґрунтові води, – питаю експертів.
  • Не лише може, але і просочується, – долучається Андрій.
  • Що там під землею відбувається – невідомо, – каже Борис. – Коли працював на «амофосі» (один з цехів ПХЗ, на якому виробляли мінеральні фосфорні добрива), на звалищах з під землі виступало щось дуже схоже на мазуту – чорне, вонюче. Впіймав той запах у повітрі і побіг, якщо не знепритомнів – значить все в порядку.
  • ДніпроАзот теж робив добрива і тепер все це поховано тут, – каже Роман, в той момент, коли ми якраз проїжджаємо знайомими місцями з колючим дротом і яскраво-жовтими табличками, що попереджають про радіацію.

ПХЗ Придніпровський хімічний завод радіація Камянське

На самій територій екс-ПХЗ є 3 хвостосховища. На перших відходи зберігаються ще з 50-60-х, на третьому з кінця 70-х. За межами заводу – ще 2. Але що для радіоактивних відходів якісь 50-60 років? Доки не пройде період напіврозпаду радіоактивних елементів, які вже закопані у ґрунт, на цій території не будуватимуть санаторії.

  • А це нітрофос, він особливо забруднений, і 4 цех. І між ними якраз і знаходиться сховище «Центральний Яр», – показує Роман на ряд будівель, коли проїждаємо заводський забор.

– Туди зкидали пульпу, а зверху закрили 5-метровим шаром ґрунту, але я не знаю бетонували його чи ні, – експертном зазначає Петелін.

  • Основним побічним продуктом уранового виробництва, – ніби випереджаючи моє питання про дивне сусідство уранового виробництва і мінеральних добрив, Борис Петелін пояснює причинно-наслідкові зв’язки, – була фосфорна кислота, а фосфор – джерело мінеральних добрив.
  • Завжди з урановим виробництвом поряд будували завод, де виробляли мінеральні добрива, – додає Роман.

Камянське ПХЗ

Старі цехи, які Роман та Борис показують – це об’єкти №103, №104 і №2-Б. Всі вони не дезактивовані. Підприємство зупинилося різко, і всі технологічні процеси не завершилися. Люди працювали, а на наступний день на роботу вже не вийшли. Все обладнання залишилося заповнене готовою продукцією. З роками будівлі почали руйнуватися, запустивши зворотній відлік руйнацій. «Маємо років 5, 10 максимум», – попереджає Хлівний. В іншому разі будівлі заваляться і вся радіація, яка там є, у вигляді пилу потрапить в повітря.

Тепер навколо – фактично мертві землі. Серед ознак цивілізації – гудки локомотивів, які проїжджають ще діючою залізничною лінією до Дніпро Азоту, коксохіму та ДМК, поодинокі машини та трамвай під номером «3», який ще їздить по старим, побитим часом рельсам і шпалам посеред загубленого краю міста.

«Ланос» повертає наліво. По бокам – захаращені сміттям та порослі чаграниками землі і залізничний насип. Але попереду з-поза гілок промальовується щось неординарне. Під’їхавши дещо ближче помічаєш там два золоті хрести на позолочених банях. Це – церква Тритузна, останній зв’язок з минулим цього місця, – з невеликим козацьким поселенням з однойменною назвою. Радянська машина знесла хутір і завалила його територію металом, бетоном і радіоактивною пульпою. Але церква, немов так було суджено, пережила нелегкі часи і зосталася.

Церква Тритузна поблизу ПХЗ

Церква Тритузна поблизу ПХЗ

Ми зупиняємо машину і за рекомендацією Романа вибираємося на залізничний насип. Схоже, за нами ніхто не слідкує, тому можемо спокійно крокувати вздовж залізничної колії, яку час від часу перетинають вантажні потяги у напрмку комбінатів міста. Звідси церкву можна роздивитися значно краще. Основна частина збудувана із червоної цегли. На вході – висока біла дзвіниця з двома витягнутими вікнами та золотавим куполом. По центру – у місці богослужінь – яскраво-жовтий купол, дещо менший у зрості за дзвіницю, але вдвічі ширший. Приміщення церкви вкрите зеленою черепицею. Поряд з церквою – невеликий двір, огороджений високим парканом.

За церквою – велике звалище чорних, сірих і коричневих металургійних відходів, в яких копошаться люди, екскаватори, трактори і вантажівки. Далі – лише Дніпро, але між нами – неприступні рукотворні гори з відпрацьованої руди.

Читати першу частину ЕкоЕкспедиції у Кам’янське —

Дим і пил Кам’янського. Або у всьому винний Прометей

Спільнокошт для матеріалів про екологічні проблеми —підтримати спецпроект «ЕкоРубрика» 

21992

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Такий e-mail вже зареєстровано. Скористуйтеся формою входу або введіть інший.

Ви вказали некоректні логін або пароль

Sorry that something went wrong, repeat again!
Завантажити ще

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: