“Зробив кави, увімкнув телевізор і остовпів”: п’ять спогадів про 24 лютого

Імена героїв та деякі локації можуть бути змінені з міркувань безпеки. 

Олександр, військовий, Львів-Запоріжжя-Маріуполь

24 лютого я зустрів у місті Золочів на Львівщині, де проходив підготовку як командир відділення. Про початок повномасштабного вторгнення дізнався там: хлопці в казармі почали прокидатися від новин. Хтось прокинувся о четвертій ранку, комусь подзвонили. Усі взялися за телефони, лунали матюки. За кілька хвилин 50 людей були на ногах.

Одразу подзвонив дружині, яка тоді була в Києві. Дивно, але я дізнався про вторгнення раніше за неї — просто з новин. Сказав, щоб брала сестру і їхала на захід, бо вона звідти родом. Вона лише відмахнулася: мовляв, мені сьогодні на роботу.

Ми швидко зорганізувалися. Було зрозуміло, що оборону в Золочеві ніхто не триматиме — Львівщина надто далеко від фронту. Весь наш гарнізон був у Маріуполі, тому ми, 35 людей, вирішили їхати туди. Потрібно було лише знайти транспорт. Частина відмовилася видавати нам зброю, тож 24-го лютого ми виїхали без неї.

Нам надали два автобуси: один — від військової частини, інший — від мого тестя, якому я подзвонив і попросив його вантажний спринтер. Він його віддав, а згодом той спринтер згорів у Маріуполі.

Ми доїхали до Запоріжжя, коли Маріуполь майже було оточено. Всі знали, що росіяни планують взяти його в кільце, тому їхати без зброї було дуже стрьомно. На два автобуси у нас була лише одна одиниця зброї — підібраний нами колишній азовець мав власний карабін і 300 патронів.

У Запоріжжі ми зв'язалися з місцевим ТрО, повідомили, що ми з "Азову" і їдемо в Маріуполь, попросили зброю. Нам відповіли: "Окей, приїжджайте за такою-то адресою". Приїхали — військова частина, нас впустили, нам видали зброю, і ми поїхали далі.

Пізно ввечері 24-го ми вже були в Маріуполі. А далі почалася оборона, яка тривала до 16 травня.

Світлана, письменниця, Харків

Я живу на Північній Салтівці. Ну, це не зовсім Північна Салтівка, але вона починається прямо за моїм будинком. Прокинулася я о четвертій ранку — було дуже шумно. Усі розуміють, у якому сенсі шумно. Перша думка: "На роботу не піду". Дурість. Чому я так подумала? Просто не вірила, що такі жахи можуть відбуватися зі мною, з нами.

Ми з чоловіком одразу побігли шукати продукти. А на вулиці стріляють. Продукти були в маленькій крамничці біля окружної. Над головами щось літає, вибухає…

Тоді я зрозуміла, що все дуже погано. Усі метушилися, бігли кудись. Купа безпритульних тварин, які ще вчора були домашніми. Люди забивалися в підвали.

У нашому будинку за документами був "взірцевий підвал". Там були дерев'яні коробки, а в одній кімнаті навіть висів календар із голою жінкою — це трохи веселило.

Ходити в підвал було важливо — там можна було набрати води, сходити в туалет. Дуже швидко почали збиратися люди, переважно не з нашого будинку. Приходили з сім'ями, приносили постіль, лягали на дерев'яні коробки й залишалися. Потім навіть облаштували кімнату, готували щось.

У цьому будинку теж ховалися люди. Я знаю, бо в перший же день прийшла подивитися, що з квартирою, де був офіс. Вона ще стояла, хоча газу вже не було — перебили газогін, його перекрили. Але була електрика, інколи навіть вода.

І тоді на мене буквально накинулася жінка, кричала, що у неї розрядився телефон, а вдома четверо дітей. Вона хотіла їх вивезти, найняти таксі. Я розгубилася — у мене ж нічого немає. А потім упала в якусь холодну байдужість, яка тривала дуже довго, мабуть, роками. Сказала їй: "Ось підвал, ось вода, ось пряник — з'їжте. Ось другий — віднесіть дітям. Там можна зарядити телефон, пошукайте у людей зарядку".

І так я зрозуміла, що можу щось робити.

Яна, бойова медикиня, Київ

Мене розбудили о п'ятій ранку і сказали, що почалося. Далі були чати з друзями. 24-те лютого я присвятила остаточним зборам: віддала кицю другові на перетримку, докупила необхідні речі, поки працювали магазини, і пішла на пункт збору Солом'янського ТРО. Я записалася туди заздалегідь. У січні-лютому збирала документи, проходила лікарів, здавала аналізи. 24 лютого на 9:00 мала пройти фінальне медичне обстеження для підписання контракту резервіста, який уже був у мене вдома, підписаний з мого боку. Але того дня я долучилася вже до Збройних Сил разом із чоловіком.

Ми майже були впевнені, що це станеться, питання було лише в часі. Я сподівалася ще встигнути пройти вишкіл госпітальєрів у березні. Але все почалося раніше, і я не встигла.

З військкомату нас відправили до РДА, де формувалася територіальна оборона. Це був організований процес. Там сформували батальйон, який згодом поділили. Черга охочих записатися до ТРО була величезною. Мене там уже трохи знали, я зустріла знайому дівчину і ще кількох знайомих. Перші чотири дні допомагала діловодам оформлювати всіх новоприбулих. Мій домашній принтер теж став у пригоді, бо на місці техніка зламалася, а згодом підприємці привезли ще кілька.

Ми реєстрували людей, які хотіли вступити до ТРО, вони проходили співбесіди з командирами, після чого формували нові підрозділи. У результаті я потрапила в один з останніх бойових підрозділів, в самий кінець формування батальйону.

Олег, консультант, Маріуполь

Ми з родиною приїхали в Маріуполь й залишилися [Олег — переселенець з Донецька, — ред.]. Проживши там вісім років, ми добре облаштувалися, навіть отримали квартиру від держави. Гарну квартиру в хорошому районі. У мене була хороша робота, у дружини теж. Ми жили, будували плани, на щось сподівалися, на щось розраховували.

Наш син народився в Донецьку, але виріс у Маріуполі. Там ходив у садочок, пішов до школи, знайшов друзів. Але все це закінчилося 24-го лютого.

Цей день пам'ятаю до хвилини. Прокинувся вранці, як завжди, зібрався на роботу, зробив кави, увімкнув телевізор і остовпів. По всіх каналах показували… ну, не знаю, як ще назвати ту міль, яка говорила про якусь "спецоперацію", "денацифікацію".

Я був на Черьомушках. Чув якісь чутки раніше, але не усвідомлював, що відбувається. Як звичайна людина, ще не розумів масштабу. Просто поїхав на роботу.

Я працював консультантом у будівельному магазині. Коли приїхав, усі були в розгубленості — ніхто нічого не знав. Почали між собою говорити, намагалися зрозуміти, що відбувається. Потім директор магазину сказав, що сьогодні роботи не буде, ніхто не виходить. Додав, що якщо хтось зможе приїхати наступного дня, хоча б одна людина з відділу, щоб магазин працював, хай приїжджає.

Вийшов із роботи й одразу помітив: біля банкоматів зібралися шалені черги. Люди знімали готівку. У магазинах також ставало більше покупців — брали борошно, макарони, тушкованку.

Коли повернувся додому, ще було світло, життя тривало, нічого особливого не відчувалося.

А 25-го лютого, коли приїхав на роботу, вже чулися вибухи на околицях. Люди купували свічки, печі, газові пальники, балони. Я теж взяв маленьку плитку на одну конфорку — вона потім дуже допомогла. Шкодував тільки, що не купив більше балонів.

Діана, лікарка, Дніпро

До повномасштабного вторгнення ми не готувалися. У мене чоловік теж лікар. У ніч з 23-го на 24-те лютого у нас було чергування. Це завжди велика кількість пацієнтів, діти, всі хворіють, температури, животи — все так, як завжди. І у нас за добу виходило завжди 120-140 людей. Тобто ти як вичавлений лимон, заморений, намагаєшся десь там випити кави хоч трішечки.

І це було звичайне чергування. Працювали ми, мабуть, до 4-ї ранку взагалі без відпочинку, не виходячи з відділення. І потім якось так склалося, що наче нікого нема, я пішла до себе в ординаторську, сіла попити кави і заснула, хоча ж ми не спимо на роботі. Я прокинулася від незрозумілих звуків. Мені зателефонував один із наших медичних директорів і запитав, чи все добре в лікарні. Потім я виходжу на вулицю і чую оці всі звуки й вибухи. І тоді все життя у нас змінилось. 

Сказати, що страшно — не сказала б. У мене як у медика одразу було в голові: підготувати кімнату невідкладної допомоги, перевірити турнікети, наявність препаратів, всього, щоб у нас було, щоб надавати допомогу. Чоловік мені подзвонив і сказав: "Діано, на роботу я вже не вийду". І він одразу поїхав до військкомату. Оце так у мене почався перший день війни.