Сергій Притула — український громадський та політичний діяч, волонтер, телеведучий — від початку повномасштабного вторгнення росії цілком зосередився на допомозі фронту та став чи не найпомітнішою фігурою у волонтерстві в Україні. Дрони, автомобілі, "народні байрактари" та навіть супутник — на що тільки йому не вдавалося зібрати гроші. Ми поговорили з ним про діяльність фонду, критику, мотивацію та навіть дітей — що з цього вийшло, читайте у матеріалі "Рубрики".
Про зібрані мільярди, "великі" і "маленькі" донати та "гуманітарний піар"
— Благодійність та волонтерство сьогодні — одні з основних стовпів наближення України до перемоги. Чимало людей активно допомагають, але також чимало задаються питаннями, чому забезпеченням воїнів на фронті мають займатися благодійні організації та волонтери, поруч з державою. Що ви думаєте про цей баланс забезпечення фронту держава-благодійність-волонтерство? Яким він має бути?
— Цим питанням задаються ті люди, які не займаються волонтерством, бо люди, які працюють у цій сфері, мають відповідь. Природно, держава повинна займатися забезпеченням армії, проте вибачте, у нас уже вісім років триває війна, уже більше пів року, як почалося повномасштабне вторгнення росії. Ми не були і не є економічно сильною країною для того, щоб забезпечити нашу армію на такому рівні, як, наприклад, це відбувається у наших ворогів, які витрачають на свою оборону у 10 разів більше грошей, ніж ми. Тому українське суспільство могло б "закласти ногу на ногу, взяти в руку каву, дивитися ТБ, казати — щось держава не справляється". Але наші люди є досить розумними, тому вони в такий тяжкий час підставляють плече державі, бо обороноздатність країни — це питання не тільки міністерства оборони, силових відомств, структур — це питання кожного юніту, який є в країні, кожного громадянина. Якби ми програли війну — нас не стало би як держави. Нас не стало би як нації — чи була би нація без держави, яких і так уже достатньо у світі. Тому, якщо ми не хочемо бути біженцями, і навіть якщо ти став біженцем і хочеш повернутися на рідні землі — будь такою ласкавою, будь таким ласкавим — прокидайся з думкою вранці "А що я можу зробити для своєї армії?".
— Чи вважаєте, що зараз ваш фонд працює на повну? Можливо, бачите зони, де треба "піднатиснути"?
— Мені точно не соромно за останні пів року роботи нашого фонду та нашого колективу. Наші волонтери всі працюють на межі своїх можливостей. Я нещодавно навіть посварився з двома дівчатками, які в нас відповідають за верифікацію військових запитів через те, що вони залишили приміщення фонду десь опівночі. Я розумію їхнє бажання максимальної ефективності, давати все й робити через не хочу, однак якщо працювати в такому графіку дуже довго, це може вдарити по твоєму коефіцієнту корисних дій у майбутньому. Тому треба дати собі відповідальність у тому, що треба правильно тримати баланс своїх сил. Ми на день незалежності зробили звіт за 6 місяців роботи. Ми зібрали 2,2 мільярди гривень, і були моменти, якими я сильно пишаюся — це тисячі дронів, які ми доставили нашим підрозділам на лінії фронту, це наші байрактари, з якими я зміг нещодавно особисто обійнятися, і які стали подарунком від компанії "Байкар". Цього б не сталося, якби власник компанії "Байкар" не побачив розмах та охоплення людей під час цього проєкту. У нас було 1,346 мільйон транзакцій за 3 дні, за які ми зібрали 600 мільйонів гривень. Наш фонд придбав доступ до супутника та бази даних супутникових знімків у компанії, яка має найбільшу кількість супутників з технологією "САР" у світі. Тому я вважаю, що наш фонд — молодець, і всі люди, які працюють у ньому, — теж великі молодці.
— Багато українців зараз відчувають, що ніби роблять недостатньо для перемоги. Чи відчуваєте часом самі щось подібне? Що б могли сказати про це? Як працювати з цим відчуттям?
— Із цим відчуттям потрібно працювати, а ось як — це вже в індивідуальному порядку. Справа в тому, що я займаюся волонтерством вже більше восьми років, і тому те, із чим зараз стикаються деякі волонтери, я вже пройшов з колегами у 2014 році. Немає такого поняття "я роблю недостатньо" — є поняття "я або роблю, або не роблю". Залежно від своїх можливостей, ти можеш зробити те, що принесе користь. Ти можеш йти на роботу — йди на неї, заробляй, сплачуй податки, підтримуй економіку України. Ти можеш після роботи піти плести сітку для маскування? Плети. Ти можеш зайнятися волонтерством не умовно космічного масштабу, а зібрати в себе на районі гроші та пригнати з Нідерландів, Чехії, Бельгії чи з Польщі позашляховик на підрозділи для хлопців, які служать із твого району — візьми та зроби це. Ти можеш зайнятися підтримкою сім'ї переселенців, їхніх дітей — будь ласка, візьми та зроби це. Ти можеш купити щось необхідне для хоспісу, який привезли з тимчасово окупованих територій на безпечніші регіони країни — будь ласка, займися людьми похилого віку. Тож насправді роботи дуже багато — можеш навіть не витрачати свою енергію, і просто донатити. Немає такого поняття як "великий" або "маленький" донат. Є, наприклад, бабуся-пенсіонерка, яка сьогодні прийшла і принесла тисячу гривень — а в неї пенсія тисячу з копійками. Це її бажання, її прохання. Хто мав можливість задонатити мільйон доларів, він задонатив. Для мене цінні і ця тисяча, і цей мільйон.
— Робота вашого фонду та вас особисто зараз дуже помітна. Чимало українців називають це вашою піар-акцією. Як ставитесь до таких заяв, що думаєте про це?
— Чесно кажучи, мені якось начхати на те, хто, що і як це сприймає. Я що — вісім років піарюся чи що? Піар-акція — це коли ти щось зробив один раз, чи, може, кілька разів і потім на цьому здобув якісь "досягнення". У моєму випадку я не зовсім розумію, хто мені може щось закинути — у мене двоюрідний брат отримав орден Богдана Хмельницького, захищаючи Лисичанськ, інший брат у системі міністерства оборони займається відправкою бійців на навчання. Хрещений син — прикордонник у Сумській області — я маю достатньо своїх мотивацій для того, щоб займатися волонтерством, крім того, що я люблю свою країну, свою армію, яка мене захищає. Я дуже хочу, щоб наші хлопчики та дівчатка на фронті зі зброєю повернулися додому. Тому якщо хтось каже, що я піарюсь — піартеся разом зі мною.
Про авто на фронт, дитячі донати та супутник
— Ви часто закуповуєте саме автівки для військових. Нещодавно бачили дописи від українських волонтерів у Швеції про те, що вони зверталися до вашого фонду, щоб допомогти закупити потрібні машини в країні за кращими цінами. Врешті з ними не сконтактували попри запевнення, і закупили машини за вищими цінами. Чому так сталося? Чи співпрацюєте з локальними волонтерами/організаціями українців чи небайдужих до України за кордоном під час тих самих закупівель за кордоном? Які тут критерії співпраці?
— Це питання трохи застаріло — тому що після того, як з'явилася ця публікація, наш керуючий транспортом скоординувався з людиною і є співпраця.
А щодо того, що хтось щось замовив за завищені ціни — слухайте, це не зовсім відповідає дійсності. Хтось, наприклад, привіз машину з Польщі за 2000 євро; хтось — із Данії за 5000, а хтось — зі Швеції за 7000. Той, хто привіз за дві, має повне право розповідати, що дві інші люди порожньо витрачають гроші, але він забув ще сказати про те, що її потрібно буде ще ремонтувати місяць. Іноді бувають настільки термінові запити, пов'язані з рідкісною апаратурою, що нам дійсно доводиться переплачувати. Я дуже тішуся людям, які знаходять час розбиратися в наших закупівлях. Це означає, що з одного боку — у них є достатньо часу, з іншого боку — що на бійців їм не все одно. Однак вони не на нашому місці і не завжди розуміють об'єктивність однієї чи іншої витрати. Дамо приклад — ми купили якийсь гаджет, написали про це. Купили за ціну, наприклад, 50 000 гривень. Знайшлася людина, яка добре вивчила питання, написала мені довге повідомлення про те, що ми "мотрачі", тому що вона знайшла на сайті виробника цей самий гаджет за 30 000 і що в нас велика переплата. Після цього ми запитали представників цієї оптичної компанії і отримали дуже конкретну відповідь — так, це так, і можна зробити замовлення, і воно до нас дійде через три тижні. А підрозділу, який зробив запит, він потрібен був просто зараз. Це було питання життя та смерті. В Україні цей гаджет — у кількості одна штука, і ми його купили за ту ціну, за яку нам його продали. Тому всім дослідникам наших закупівель бажаю міцного здоров'я та приєднуватися до наших спільних справ.
— Вашому фонду регулярно приносять зібрані кошти діти — що відчуваєте в такі моменти? Що б хотіли сказати маленьким українцям, які збирають гроші на допомогу ЗСУ?
— Я відчуваю велику злість до нашого ворога, бо через цих хворих людей, через цих убивць наші діти, на жаль, дуже швидко подорослішали. Вони втратили те дитинство, на яке заслуговували, і замість того, щоб купувати собі якийсь гаджет, якийсь самокат, іграшки — вони зараз збирають гроші і приносять їх нам, іншим фондам, щоб ми купували допомогу нашим військовим. З іншого боку, я страшенно пишаюся нашими дітьми, які розуміють, незважаючи на свій молодий вік, що українська армія не захищає українське суспільство вибірково, і саме тому українське суспільство має допомагати армії не вибірково. Я вважаю, що це хороша річ, і що це чіткий сигнал путіну, що нас не можна перемогти — тому що за нашою армією стоїть уся наша країна, від найменших до найдоросліших, і всі працюють з однією метою: перемога України.
— На що зараз найбільший запит на фронті? Чи вдається його закривати силами фонду?
— Силами одного фонду неможливо закрити всі запити на лінії фронту. Навіть силами всіх волонтерських організацій України це не можна зробити. Ми робимо свій вагомий внесок у забезпечення армії і в те, щоб наша країна перемогла, проте ми не маємо такого ж бюджету, як міністерство оборони, або ж бюджети, які виділяють нам західні країни-партнери для підтримки України у формі матеріально-технічної допомоги, макрофінансової допомоги і таке інше. Потреби є постійно — у хорошому зв'язку, у хороших радіостанціях, у хороших ретрансляторах. Є потреба в автомобільній техніці в різному вигляді, починаючи з автобусів і джипів-пікапів, і закінчуючи легкою та важкою броньованою технікою, броньованими автомобілями швидкої допомоги. Дрони — витратний матеріал. БПЛА — падають, збиваються, губляться. Більш-менш начебто вирівнялася ситуація з оптикою — на рівні снайперських прицілів, труб розвідника, тепловізорів. Проте запит на прилади нічного бачення як був неймовірно високим, так і залишився. Це дуже цікава номенклатура, її важко та дорого дістати.
— Ви буваєте в містах що фактично на лінії фронту. Які враження від цих поїздок? Як виглядає життя там? Що можете сказати про моральний стан та бойовий дух наших захисників і захисниць, адже спілкуєтесь із ними? А про забезпеченість наших збройних сил усім необхідним?
— Я не можу відповідати за всю лінію фронту, тому що підрозділів дуже багато, запитів так багато. Забезпечення також відрізняється. Комусь вистачає всього, комусь багато чого не вистачає. Ідуть активні бої і, звичайно, зберегти людське життя набагато важливіше, ніж збереження якогось гаджета, скільки би він коштував. Втрачається оптика, розбиваються Старлінки, горять машини, уламки ушкоджують автобуси тощо.
Про моральний дух — слава Богу, у підрозділів, до яких ми приїжджаємо там, немає, як кажуть наші сусіди, панікерських настроїв, багато мотивованих людей. Звичайно, були випадки, коли людей мобілізували без військового досвіду і вони не справлялися з викликами, які з'являлися, бо війна зараз далеко не та, яку ми бачили у 2014, 2015 роках та пізніше. Тут багато артилерійської роботи, авіації, це страшно. І дуже багато людей, які гинуть, багато людей, які отримують поранення.
Однак мені здається, що є глибші речі, які впливали на процеси останні пів року і зараз почали виправлятися. Справа в тому, що останні сім років у нас все ж таки була позиційна війна, а люди, які сиділи в окопах, були стороною, яка захищається від росії. Із Мінськими угодами наступальні операції стали неможливими, і ми не можемо похвалитися, наприклад, з 2016 року якоюсь успішною операцією у вигляді наступу масштабними операціями. Тому ті, хто зараз займаються бравадою й розповідають те, що тут ми таке почнемо контрнаступ, що через два тижні будемо в Херсоні… Я все-таки більш стриманий у своїх прогнозах і розумію, що треба десь у голові перебудуватись і знайти якусь мотивацію йти вперед. Як бачимо, останнім часом відповідно до того, що говорить Генеральний Штаб Збройних сил — здається, у нашої армії це стало виходити.
— 600 мільйонів, зібраних на народні байрактари, врешті витратили на супутник для України. Це беспрецедентна подія — народ України зібрав гроші на супутник! Але в суспільстві новину зустріли неоднозначно — чимало людей задалися питанням, чому саме супутник, навіщо він. Як думаєте, чи вдалося це пояснити? Чому, на вашу думку, у людей була така реакція?
— Я би не говорив про "чимало людей" — будь-які питання виникають у конкретно взятих людей. Якщо ви дослідите питання реакцій на наше оголошення в той день, коли ми його зробили — ви побачите, що це в основному в пабліках виникали меседж на кшталт "нераціональність використання цих грошей на супутник; супутник не купили, а взяли в оренду; взяли в оренду не супутник, а лише базу даних і отже переплатили; не потрібно було отримувати цей доступ, тому що американці і так вже в режимі 24/7 дають нам супутникові дані". Тобто всією цією маніпуляцією займалося оточення та вплив одного українського політика, якому, я сподіваюся, за свою поведінку соромно, а якщо йому не соромно, то соромно мені.
— Ви знаєте ім'я цього політика, але не бажаєте його називати?
— Я думаю, що ви — журналісти — якщо зробите розслідування про те, хто ці люди, самі все зрозумієте. Щоб було легше шукати, назву вам прізвища Тарас Чорновіл, Віталій Гайдукевич, а далі — самі.
— Недавно ви запустили новий проєкт зі створення модульного житла для українців — Nest. Його вже почали реалізовувати в Макарові. На якому він зараз етапі? Де ще плануєте реалізувати? Чи пристосовані такі будиночки для життя в них в холодну пору року? Чи маєте ще плани з допомоги саме людям, які втратили житло чи були вимушені його залишити?
— Людьми, які втратили житло і вимушеними переселенцями ми давно опікуємося силами нашого фонду, бо в нас все ж таки військовий та гуманітарні напрямки роботи. У нас великий гуманітарний штаб, ми займаємося людьми в прифронтових зонах, які не мають змоги купити поїсти чи можливість отримати ліки, бо аптеки не працюють. Займаємось вимушеними переселенцями, допомагаємо дитячим будинкам, допомагаємо хоспісам, які переїхали. Тут фронт роботи максимально великий, плюс у нас є філії нашого фонду, або ж волонтерські партнерські організації, з якими ми співпрацюємо по Україні, починаючи з Чернігова, Охтирки, Тростянця, до Харкова, Кривого Рогу, Миколаєва, Дніпра. Тому в цьому контексті, повертаючись до питання про Nest — закінчилися тендерні процедури, ми наважилися з компанією, з якою хочемо співпрацювати, і зараз, чесно кажучи, більше уваги приділяємо пошуку доларів та партнерів, з якими можемо проводити цю роботу із забезпечення сімей модульними будинками. Поки обсяг ще не такий великий, щоб з бравадою говорив вам про дуже масштабний проєкт, проте проєкт робиться, зараз ще три сім'ї найближчим часом мають отримати модульні будинки для своїх потреб. Так, ці будинки забезпечені всім для холодної пори року, і ми їх здаємо під ключ, тобто у виробника стоїть завдання не просто принести й змонтувати ці будинки, а всередині повинні бути меблі, сантехніка, душ, кондиціонер, кухня і так далі. Територіальна громада своєю чергою підключає будинки до електропостачання та води.
Про оригінальні ідеї та півторарічну доньку, якій вже скоро пора переганяти машини
— У фонду регулярно з'являються оригінальні ідеї зі збору коштів — легендарна Панамка Калуша, картина Марії Примаченко, продана на аукціоні. Звідки берете такі ідеї?
— Я закінчив школу із золотою медаллю. Навчався у Малій Академії Наук, грав у КВК, а зараз навчаюсь на магістра в Українському Католицькому Університеті. Мені здається, що мама й тато зробили все для того, щоб я здобув гарну освіту, для того, щоб я виріс розумним хлопчиком. Тому нам це і вдається з колегами, які також є дуже розумними людьми — хочу відзначити нашу директорку Ганну Гвоздяр, на чиїх плечах тримаються всі процеси у фонді, також координатора проєкту закупівлі машин «Пекельні тачки» Максима Костецького, нашого керівника напряму діджитал і партнерств Валерія Шелупця. Це дуже потужні та креативні люди, які дають суспільству дуже потужний меседж. Є фраза, яка фактично стала слоганом нашого фонду — непереможні, коли об'єднані — це все про наш фонд. Це те, чим ми займаємось, це те, чого ми прагнемо. Ці ідеї та слогани народжуються за цим столом, за яким я зараз сиджу.
— Чи знаходите зараз час на те, щоб бути з близькими? Ще в січні ви писали про те, що забрати дитину з садочка відчувається як свято, чи зараз знаходиться час на такі буденні прості "святкові" речі? До речі, чи намагаєтесь мотивувати власну дитину допомагати ЗСУ, маючи стільки прикладів дитячої допомоги, яка проходить через ваш фонд?
— Почнемо з того, що моя родина давно не у Києві. Дружина з доньками — у моєї мами на Тернопільщині, а Дмитра я відправив 24 лютого з Києва на захід України. Дмитро з бабусею роблять сітки для маскування, а Соломії зараз п'ять років, і її волонтерство — в тому, що вона надихає батька. Зі Стефанією ми часто "сваримося", бо мені здається, що в рік і чотири місяці дитина мала б уже переганяти машини з Польщі, проте поки що вона каже: "Тятя, мама" і хоче їсти. Тому поки їй ми даємо відстрочку від активного волонтерства, нехай трошки підросте, може, хоча б до року та восьми місяців, підучить мову та переганятиме машини.
— Чим у роботі фонду пишаєтеся найбільше зараз?
— Командою, яка має спільні цінності і яка дуже любить країну, у якій живе. Людьми, які є максимально компетентними в реалізації завдань, які я перед ними ставлю. У мене команда професіоналів, і ми слухаємо військових.
Фото: Костянтин і Влада Ліберови, для "Рубрики"
