"Мій робочий тиждень виглядає як безкінечний день бабака" — медичні працівники та активісти розповіли, як насправді виглядає боротьба з коронавірусом в Україні

Богдан Петришин

"Мій робочий тиждень виглядає, як безкінечний день бабака. Я навчилася робити деякі перерви у суботу та неділю. Але на піку хвилі – це жах. Справді жах. Там немає ані понеділка, ані неділі, немає ані дня, ані ночі, на мене дуже сваряться мої рідні. Вони дуже терплячі, але коли я не вимикаю телефон взагалі ніколи, і коли я можу посеред ночі кинути маленьку грудну дитину і поїхати кудись, або поїхати з нею – це не дуже добре. Але так склалося, що я не можу ні на кого це перекласти", —

це цитата з розповіді благодійниці Лесі Литвинової, голови фонду "Свої", що з самого початку пандемії опікувалися питаннями забезпечення захворілих та лікарів тим, чого не може, на жаль, надати їм медична система України. 

"Один лікар – 126 пацієнтів! З них третина – це важкі, чотири – критичних, і чотири – в комі. Це один звичайний лікар-інфекціоніст. Я вам розповідаю про своє чергування. Спочатку качаєш одного пацієнта, у цей же час тобі дзвонять і говорять, що інший вже без свідомості, треба бігти туди качати. І як вибрати, кого ти маєш качати першого? Просто бути одночасно у двох місцях. Ну, це звичайно, неправильна логістика на місцях, тому що не може працювати один лікар з таким навантаженням. Але це я до того говорю, що фізичне і моральне виснаження, розумієте", — 

слова Ольги Кобевко, лікарки-інфекціоністки Чернівецької обласної лікарні, що також від самого початку пандемії виконувала свої обов'язки майже без вихідних. 

Леся Литвинова разом з іншими спікерами на онлайн-дискусії "Приборкання COVID-19. Як і коли ми подолаємо пандемію?", яка відбулася у онлайн-кінотеатрі DOCUSPACE,  розповіли про те, чого не говорять з екранів телевізорів і не пишуть в офіційних звітах МОЗ. Реальна пандемія — така, якою її бачать ті, хто безпосередньо стикається з її наслідками кожного дня, набагато жахливіша, тяжча та вимагає сил на боротьбу із собою ледве не стільки, скільки справжня війна. А може, і більше. 

Пандемія змусила викрутити вентилі на максимум та використати всі свої ресурси багато недержавних організацій, благодійних фондів та, звичайно, лікарів, але сил стає дедалі менше, і шквали критики обрушуються на тих, хто несе найбільшу відповідальність:

"Тупіше імбіцилів у нас взагалі не було, вибачте за висловлювання", — характеризує дiяльнiсть МОЗ Дмитро Шерембей, голова Координаційної ради БО «100% життя». Організація вже 20 років працює як Фонд, який залучає ресурси в Україну, а тепер зіткнулася з тотальним розсинхроном у роботі з владою:

"Останні півтора року – це якийсь тотальний жах. В середньому ми доставляємо літак, два літаки на місяць гуманітарної допомоги. Щоб поставити у 12 клінік кисень до кожного ліжка, до кожного! Треба знайти гроші, компанію, підрядників, всього цього дуже багато, і швидко зробити… і витратити сім місяців на МОЗ, щоб він просто підписав один папірець, що це обладнання можна підключити. За сім місяців, я думаю, можна порахувати скільки людей померло в цих лікарнях. У реанімацію, щоб поставити обладнання на мобільне оцінювання крові з точки зору газів, ми витратили вісім місяців, щоб Степанов підписав документ. Я думав більш корумпованого, нездатного, невміючого управляти міністерством не було. Навіть під час регіоналів це був більш-менш системний підхід. Вони всі там крали, звісно, творили беззаконня, але це люди, які могли керувати", — констатує пан Шерембей. 

Чи мають локдауни реальний ефект?

По-перше, необхідно розібратись, чи були локдауни. У великих містах України за роботою закладів харчування споглядали пильніше, проте, і тут були певні винятки: деякі ресторани роботу не зупиняли, а продовольчий Епіцентр, що мав бути закритим, легко пропускав клієнтів у зали, незважаючи на заборону. Що стосується менш густонаселених міст, там карантину, за словами Ольги Кобевко, лікарки-інфекціоністки Чернівецької обласної лікарні, не було зовсім:

"Можу сказати, що червона зона та, яка передбачається на документах, вона абсолютно не така в реалі. Під час червоної зони на Буковині можна було зайти у звичайний будівельний магазин і щось придбати. Абсолютно ніякого контролю: у нас працювали ринки, щоб ви розуміли. І при цьому на брифінги виходили ці чиновники з облдержадміністрацій і дуже розказували про те, наскільки це великий був вплив цієї от саме червоної зони і це покращило стан на Буковині", — розповідає вона. 

Те саме стосувалося і "хвиль", або "піків", як їх називає Ольга. Вона безпосередньо працює в лікарні "останнього рівня", тобто з найважчими хворими, і бачить всю ситуацію зсередини. Такою, яка вона є насправді:

"В Україні рахують якихось три хвилі. Я взагалі не відрізняю хвиль, я вважаю, що при пандемії ми просто маємо пікові моменти, — заявила лікарка. — Якщо говорити про три хвилі, то на Буковині було чотири хвилі. У нас було з серпня по кінець вересня – це період весіль. А весілля — це мінімум 300 – 400 пар. І це був період весіль, і тоді нам було дуже важко. Ми зайшли у дуже сильний піковий момент і дуже багато було молоді, була висока летальність. Але про це не говорять в Україні, тому що ми один регіон, який зайшов у це все в серпні", — поділилась Ольга Кобенко.

Існування хвиль ніхто не відкидає. Із цим погоджуються всі, зауважуючи, що між "піками" захворювань коронавірус нікуди не зникає:

"Мені трошечки, мабуть, легше, мені здається, бо я працюю з пацієнтами, які ковідні. І по пацієнтах зазвичай дуже відчуваю. І коли йде попереду пік, і коли спадає хвиля. І так, дійсно, це хвилі, і так, дійсно, зараз це набагато легше, ніж було ще кілька тижнів тому. І набагато-набагато легше, ніж було місяць тому. Але глобально воно нікуди не дівається, у мене запит не спадає, але за рахунок того, що я ж догрібаю ту хвилю, яка вже пішла. Тобто в мене пацієнти, яких виписують. Не нові, які хворіють. От зараз у мене вал людей, яких виписують з лікарні, яким треба кисень. Але не нові, нових менше, менше, менше… вони будуть, ковід нікуди не зникає між хвилями, але це не так масово, як було місяць тому, коли ми захлиналися. І там був жах", — коментує Леся Литвинова. 

Восени буде нова хвиля коронавірусу. І ми до неї не готові

Такий сумний прогноз висловила Леся Литвинова та її колега, Дмитро Шерембей. За майже півтора роки ковіду вони вже навчились заглядати у майбутнє, та, на жаль, перспективи сформувати колективний імунітет вони не бачать:

"Восени буде, найімовірніше, найжорсткіша сама по собі хвиля. І найгірше те, що її можна було уникнути. Найгірше, що для цього були ресурси її уникнути. І ось ця дурість і неорганізованість з точки зору бюджетного процесу і можливості інвестувати ресурси у сильну інфраструктуру, яка дасть можливість вакцинами, тестами, обладнанням зупинити цей процес. Цього не відбулося", — поділився Дмитро. 

І тут розмова знов повертається до неправильного управління коштами владою. І не дарма. Усім вже відомий факт того, що більше половини коронавірусного фонду, 35 з 65,5 мільярдів гривень, було перенаправлено у Велике будівництво. Гроші, що могли бути витрачені на порятунок життів, як виразився Дмитро, "закатали в асфальт":

"Коли вам до рук потрапляє 65 мільярдів, з точки зору цифр – це сто мільйонів найдорожчих вакцин, це по два кисневих апарати найдорожчі біля кожного ліжка в Україні, це приблизно по 65 мільйонів на тисячу клінік додаткових ресурсів і по 100 тисяч кожному лікарю. І це все закатали в асфальт. Все".

Дмитро також наголосив на порушенні норм державою. Він нагадав про директивний закон України про фінансування системи охорони здоров'я. У нього є дуже важлива норма, що система охорони здоров'я має фінансуватися мінімальним об'ємом 5% ВВП, але два роки поспіль її фінансують на рівні 3% ВВП. Загальний дефіцит під час епідемії складав 129 мільярдів гривень. Бюджети у МВД зросли, у інших міністерств зросли, у спорту зросли, але не в охорони здоров'я. В результаті цього стався великий колапс в інфраструктурі, відсутності технологій, яких не купили, і лікарів, і на додаток до цього всього дефіцит у 120 мільярдів і плюс 65 мільярдів, з яких лікарям дісталося півтора. 

"Я думаю, що це був вирок. Людям. Я хотів би сказати всім мерам, усім губернаторам, і всім людям, які приймають рішення. Зупиніть будівництва та ремонти. Всі кошти витратьте на порятунок людей. На закупівлю індивідуальної вакцини та обладнання для лікарень. Але я думаю, що як у будь-якій здоровій родині, люди, які розуміють, що хтось страждає, мають зупинити все і страждання зупинити. Так от у кожного, хто приймає рішення, такі повноваження є. Не тільки у центральної влади, а й у місцевої", — підсумував він. 

Що потрібно зробити, щоб уникнути жахливих наслідків?

Очевидно, що для цього потрібні ресурси. И неабиякі суми — за словами Дмитра Шерембея, держава має виділити ще близько 8 мільярдів гривень на закупівлю вакцин.  І це не панацея, а лише "зменшення напруги" для осінньої хвилі. 

Проте навряд нам варто очікувати на виділення додаткових коштів з бюджету — МОЗ за оцінками лікарів, зокрема, за словами Ольги Кобевко, зовсім не сприяє тому, щоб врятувати життя, причому ані пацієнтів, ані лікарів. Дефіцит ресурсів заганяє лікарів у жорсткі рамки, виходити за межі яких не можна. Мова йде про визначену в наказі міністерства кількість днів перебування пацієнтів у лікарні, якої недостатньо для того, щоб повністю стабілізувати стан людини, що перехворіла на ковід, а також кількість виділених препаратів, яких не завжди вистачає:

"У протоколах прописана кількість днів, скільки пацієнт може бути на лікуванні саме в стаціонарі, наприклад, останнього рівня, на якому працюю я. Далі ми повинні виписати пацієнта додому… Про пост-ковід теж ніхто не хоче говорити. Ці пацієнти дійсно уже не є інфікованими, у них вже немає ніякої симптоматики, але залишається дихальна недостатність, яка призводить до утруднення їхнього життя, тому що люди абсолютно не можуть існувати без кисню. І про це ніхто не думав. Це лише зараз почали завозити концентратори для сімейних лікарів, які можуть користуватися, давати користуватися на домах пацієнтам", — розповідає лікарка.

Вона також зазначила, що іноді лікарям вдається обійти систему і залишити пацієнта в лікарні на більш тривалий час, проте це не завжди вдається:

"Контролюють навіть кількість введених препаратів. Ми повинні відзвітувати за кожен флакон", — каже вона. 

Тож кожне рішення, що може прийматись, — це медаль, яка має дві сторони. Змоги розподілити ресурси між усіма призводять до того, що їх не вистачає нікому. Тому, за погодженням усіх спікерів, кожна людина має бути відповідальною і максимально серйозно ставитись до захворювання, до вимог карантину та норм індивідуального захисту. 

Реабілітація лікарів — чи потрібна вона?

Тут знов краще почати з історії. Ольга Кобевко розповідає:

"І на фронті, і в червоній зоні підтримкою медиків є самі медики. Я вам скажу, що у мене за весь час пандемії є одна велика така найприємніша згадка, коли ми зібралися вранці, лікарі були дуже виснажені, це був десь червень місяць, коли працювали постійно, в цей піковий момент, бо у нас було багато пацієнтів з березня, від 3 березня ми не зупинялися. І коли у нас було оце повне виснаження і ми просто хотіли обійнятися, а розуміємо, що ми в ординаторській цього зробити не можемо, першою справою, що зробили, одяглися в костюми і пішли обніматися. Розумієте, наскільки не вистачало фізичного навіть контакту, коли ми були у віддалені навіть від батьків…Ч, наприклад, жила окремо від дитини, і це дуже складно. Повірте мені. І це був лише тоді початок, а це вже пройшло півтора роки."

На прикладі Ольги КОбевко ми бачимо, наскільки важкою є робота працівників медичної сфери, які в першому ешелоні, можна сказати, в ротації, перебувають вже півтора роки. І порівняння з фронтом — доречне, бо після такої напруженої роботи необхідна реабілітація, відновлення і моральних, і фізичних ресурсів. Всі сподівання на державу, але, на думку Ольги, займатись реабілітацією будуть лише волонтери.

Інші відносяться до реабілітації, що може влаштовуватись волонтерами зі скепсисом:

"Здається мені, що волонтери цим займатися не будуть. Вибачте. Бо волонтери навчені тим, що було з атовцями. І волонтери знають, що приходити на ці заходи будуть не ті, хто виснажені, їх неможливо буде знайти, а будуть приходити тусовщики. У нас, на жаль або на щастя, є багато чого за спиною з 14-го року, ми багато чого навчені, вибачте, знову ж таки, ми проходимо це не по першому колу, тому ціну всьому ми знаємо дуже добре", — каже Леся Литвинова. 

Що каже Уповноважена з прав людини?

Логічне питання виникає після всього почутого: чи обмеження лікарів в їхній професійній діяльності, ненадання їм жодних засобів захисту, виписування пацієнтів з лікарень ще до того, як вони готові до цього — чи не є все це порушенням прав людини? Це запитання поставили Аксані Філіпішиній, представниці Уповноваженої з прав людини з дотримання прав дитини та сім'ї:

"Власне кажучи, не можна однозначно говорити про порушення прав людини, відсутність або наявність порушень, тому що кожен кейс є індивідуальним. Порушення права людини, коли ми говоримо про основоположні права. Право на життя, право на здоров'я. І, звичайно, виключно лікар має оцінювати ситуацію з кожним конкретним пацієнтом. Я не готова відповісти на таке ваше питання в лоб, стосовно того, чи є це порушенням прав людини, чи ні: можливо, так, а можливо, і ні, кожен кейс індивідуальний", — каже вона. 

Проте все ж таки щось відбувається, процеси запускаються дуже повільно, але не настільки, щоб неможливо було врятувати ситуацію:

"Уповноважена Верховної ради з прав людини звернулася до Конституційного суду України стосовно неспроможності реформи медицини. І ковід як підстава, яка виявила неспроможність цієї реформи. Стосовно одного речення. Я приєднуюся до слів пані Лесі і хотіла сказати, що кожен, хто є відповідальний за прийняття рішення в ситуації пандемії, має пам'ятати, що насамперед життя понад усе. От на цьому крапка", — наостанок додала Аксана Філіпішина.