“Проста українська скіфська баба”: як моновистава пройшла шлях від укриття миколаївського театру до київської сцени

У чому проблема?

Миколаїв тривалий час був прифронтовим містом, яке щоденно страждало від російських обстрілів. Зокрема від касетних снарядів потерпав і центр міста. Окрім відомої зруйнованої будівлі ОВА там також розташований Миколаївський академічний художній драматичний театр. 

Його росіяни обстрілювали теж. У вересні 2022 року ракета системи С-300 влучила по території театру. Як наслідок, повністю зруйнований ландшафтний сквер театру та чавунні скульптури зовні. Понівечені вікна, кабінети, гримерні кімнати, швейний цех, музей та мала сцена всередині.

У таких умовах було неможливо грати на рідній сцені, тож театр був змушений зупинити свою звичну роботу.

"24 лютого всі театри нашої країни сколихнула дуже жахлива звістка. Ми не вірили в те, що відбувається. Наші хлопці пішли до лав Збройних сил України, а дівчата почали волонтерити. У самому Миколаєві залишилась невеличка група наших акторів. Під час постійних обстрілів і без води, без світла ми намагались продовжувати працювати", — розповідає в якому становищі опинився театр його директор Артем Свистун.

Яке рішення?

Попри важку ситуацію в місті, театр з початку повномасштабного вторгнення змінив, але не припинив свою роботу. Працівники, що залишались в Миколаєві, одразу почали займатись волонтерською діяльністю — шили балаклави, дощовики та прапори.

Вже в березні театр почав робити перші виїзні концерти в центрах, де мешкали вимушені переселенці. Виступи також робили для військових перед тим, як вони відправлялись на фронт. 

"Театр не припиняв своєї роботи саме як гуманітарна арттерапія. Ми продовжували нашу роботу для вимушено переселених осіб, людей, які залишалися і продовжували жити в місті, а також для хлопців і дівчат в Збройних Сил України", — розповідає Артем Свистун.

А вже влітку 2022 року почали облаштовувати підвальне приміщення театру під нову залу. Сцену зробили розміром всього два на чотири метри. Сама зала вміщає 40 людей. Проте це дозволило повернутись команді до стін театру та підтримувати мешканців прифронтового міста своєю роботою.

"Мистецтво — це надзвичайна підтримка для людей. Коли артисти виходять і в незрозумілих умовах дають концерт так, наче це велика сцена, люди це дуже цінують. Я це знала і для мене було надзвичайно важливим не поїхати, а залишитися і працювати як артистка", — говорить  провідна акторка театру Марина Васильєва.

Коли знов з'явилась можливість грати у своєму театрі, директор вирішив, що варто розробляти нові вистави для показу. Одна з перших прем'єр — моновистава "Проста українська скіфська баба" за романом "Доця" лауреатки Шевченківської премії Тамари Горіха Зерня.

Робота над нею почалась наприкінці серпня 2022 року. Директор театру запропонував працювати над цим Марині Васильєвій. Так вона стала авторкою інсценізації та виконавицею моновистави, а режисером став її керівник Артем Свистун.

"Це цілком унікально, що під час війни, у фронтовому місті, коли постійні тривоги та обстріли, працює сцена з безпечними умовами для глядачів та артистів. І ми зрозуміли, що для цієї сцени потрібен особливий матеріал, який буде розмовляти з глядачами мовою сьогоднішнього дня", — говорить Марина Васильєва.

У театру було лише два тижні, щоб завершити роботу, оскільки команда хотіла взяти участь у фестивалі моновистав "Монологи над Ужем" в Ужгороді. Марина Васильєва встигла написати п'єсу за такий короткий час і врешті-решт отримала гран-прі на конкурсі.

Але головними перепонами насправді були постійні тривоги та обстріли. Акторка розповідає, що нерідко вчила текст вночі у коридорі, ховаючись від обстрілів. А прем'єру в самому Миколаєві ледь не зірвало влучання по території театру 22 вересня. Але навіть попри це виставу показали 13-14 жовтня до Дня захисників і захисниць України, як і планували.

"Коли театр обстріляли, в моєму кабінеті на підвіконні лежала книжка «Доця». Тоді я зрозумів, що тероризм, який відбувається в Україні, нас не зламає. І ми все-таки зробили виставу. До нас навіть приїхала авторка роману, незважаючи на обстріли", — розповідає Артем Свистун.

Як це працює?

Вистава починається зі звуків повітряної тривоги. Марина Васильєва говорить, що тепер кожного разу, коли чує тривогу, сприймає її як репліку на вихід. Так акторка спускається на сцену, наче в укриття.

Зайшовши в "підвал", жінка знаходить собі місце, сідає та починає говорити з глядачами. Вони стають її сусідами з якими вона веде відповідні розмови про побут і війну. Щоб розрядити обстановку, пропонує згадати винних у цих подіях та простромити голкою "головного чорта". 

Під звуки вибухів героїня вистави також розповідає про себе й те, як вона опинилась там, де є зараз. Вона до 2014 року жила в Донецьку. Виходила на майдан у центрі свого міста та боролась за майбутнє своєї країни. Але історія була не на її боці, тож вона була вимушена покинути свій дім.

Про важке минуле героїні зокрема говорить рюкзак за плечима. У нього вона навчилась складати все своє життя та брати тільки дійсно необхідні речі.

Цю роль, за словами директора театру, акторка не грає, а переживає під час кожного виступу. Все так, тому що Марина Васильєва родом з Луганщини та знає, що означає втратити власний дім. І вона неодноразово відвідувала зону ООС як артволонтерка. 

"Вона не грає як акторка виставу, вона проживає її на сцені. Для неї кожна вистава — це біль, який вона заново переживає разом з глядачами", — говорить Артем Свистун.

Сама акторка, говорячи про моновиставу, розповідає, що до кінця не була впевнена, чи під час війни люди захочуть чути щось про війну, а тим більше дивитись таку трагічну складну історію. У тому, що це треба робити саме зараз, її переконав Артем Свистун. Він мав рацію і вистава почала збирати повні зали.

"Коли ми перші місяці грали, були абсолютні аншлаги. У нас на цій виставі люди стояли з квітами, стояли у коридорі, тому що просто не було більше місця у залі, щоб увійти й хоча б стояти", — розповідає Марина Васильєва. 

Акторка пояснює аншлаги тим, що для глядача це працює як арттерапія. Кожна вистава викликає у глядачів купу емоцій — більшість завжди плаче. І це те, що допомагає глядачам переживати війну.

По завершенню люди зазвичай не хочуть розходитись і відпускати Марину Васильєву. Глядачі оточують акторку біля сцени, щоб подякувати та просто обійняти.

Деякі настільки вірили у "сусідство", що починали розповідати про своє життя виконавиці вистави. Хтось казав про свого чоловік, який загинув на фронті. Інша жінка говорила про сина, який нещодавно доєднався до ЗСУ. Дехто згадував про безвісти зниклих знайомих, зв'язок з якими раптом обірвався одного дня. 

"Наша творча команда — я, режисер Артем Олександрович, наші хлопці-техніки, що відповідають за звук, світло, ми і наші глядачі — відчували себе величезною родиною, яка спільно переживає велике горе — війну", — розповідає Марина Васильєва. 

Так відверто глядачі реагували не тільки у прифронтовому Миколаєві, але і в інших містах до яких приїжджали з моновиставою. З вересня 2022 року команда вже встигла показати "Просту українську скіфську бабу" у Львові, Одесі, Ужгороді, Кропивницькому, Мукачеві і Хмельницькому, а у Києві відбулись 39-ий і 40-ий покази вистави.

Акторка розповідає, що для неї це було здивуванням. Вона не думала, що виставу сприйматимуть однаково в різних куточках України. Марина Васильєва очікувала, що навіть у сусідній Одесі вимоги до вистави будуть зовсім інші, але помилилась. 

"Це глядач, який однаково дуже швидко йде на контакт. Який однаково готовий відкрити свою душу і говорити про війну щиро. Який готовий рефлексувати, плакати на цю тему. Це говорить про те, що мистецтво надзвичайно нас єднає", — говорить Марина Васильєва.

Директор також додає, що ця вистава дозволяє подолати різницю досвідів людей, які жили у прифронтовому Миколаєві чи пережили окупацію Херсона з тим, хто не був настільки близько до війни. За його словами, люди виходили після вистави з розуміння того, що відбувалось в їхньому регіоні.

Проїхавши в тур Україною, команда готується до гастролей за кордоном. Вже ведуть перемовини щодо показу вистави у низці Європейських країн. Серед глядачів очікують побачити як українських біженців, так і місцеве населення.  Головна мета — нагадати, що війна ще триває та як вона почалась.

"Наша місія, наше надзавдання — показати Європі, що буде, якщо не зупинити цю навалу. Якщо ця орда захопить Україну, вона піде далі. І якщо ми не зберемося усім цивілізованим світом і не зупинимо цю навалу воно може мати подальші наслідки", — говорить директор.