Обіцяю обіцяти прорив і ривок: що сказав Путін у посланні росіянам і чого не сказав українцям

З 2012 року почалося утвердження думки про те, що завдяки менеджерському таланту Путіна Росія неухильно наближається до стандарту життя «золотого мільярда» і за 10 років стане законним членом клубу найбільш процвітаючих країн світу попри всі несприятливі зовнішні умови. Десятиліття закінчується, «золота» мета так само недосяжна, але її реалізація обіцяється мало не щороку у різних варіаціях і різними методами. У 2016 році, виступаючи перед Федеральними Зборами, Путін доручав уряду вийти на рубежі 2019-2020 років на темпи економічного зростання вищі за світові; у 2018 – констатував величезні досягнення Росії і визначив головну мету: збільшення ВВП до середини наступного десятиліття в півтора рази, що дозволило б увійти до п'ятірки найбільших економік світу.

Послання – це висновок чи інструктаж?

Щорічне послання президента про становище в країні і про основні напрями внутрішньої і зовнішньої політики держави є основою для визначення стратегічних цілей і пріоритетів соціально-економічного розвитку і забезпечення національної безпеки Російської Федерації, визначення напрямку досягнення зазначених цілей, найважливіших завдань, що підлягають вирішенню, а також для розробки інших документів стратегічного планування. У перекладі з канцеляриту Федерального закону від 28 червня 2014 року на мову повсякденного вжитку це означає, що Путін зберігає в своїх руках контроль за поточною державною політикою у всіх сферах. 

Завдяки такій всюдисущості у ментальній системі координат росіян президент є не просто керівником, а уособленням влади, що унеможливлює критику і передбачає підтримку. Сказаному ним треба вірити, а ще краще – беззастережно виконувати. Звернення Путіна з Посланням варто вважати як інструкцією до дій з найвищого рівня, так і описом головних планів держави на найближчий період. Знати, що на думці у твого сусіда, корисно, а якщо він ще й агресор – узагалі необхідно. Тим не менше цьогорічне послання жодних одкровень в собі не мало, хоча суспільний та експертний інтерес до нього активно підігрівався протягом кількох тижнів. Можливо, зосередження потужної воєнної сили поблизу кордонів з Україною мало привести до іншого змісту Послання, але якщо й так, то напевне, подальша реакція світу примусила автора трохи його відкоригувати. Не випадково прес-секретар Пєсков неодноразово наголошував, що автором Послання є особисто Путін, тому його текст може писатись «до останньої хвилини». 

Було-стало

Якщо у 2018 році Путін показував мультики про новітню зброю, які мали примусити Захід тремтіти, але проявили тільки надмірний мілітаризм Росії, цьогорічна презентація була не такою яскравою. Всупереч анонсам, які активно поширювались офіційними та неофіційними каналами «розгону» інформації, не відбулось оголошення жодних знакових процесів: ні переходу в режим активного протиборства з Заходом, ні війни Україні, ні поглинання Білорусі, ні розширення кількості суб'єктів федерації за рахунок двох східних областей України. 

Загалом про Україну було сказано мало. Точніше зовсім нічого, якщо не враховувати аналогію між гіпотетичною загрозою життю Януковича та уявним замахом на життя Лукашенка. І це принаймні дивно, адже очікувалося, що Україні буде приділено більше уваги як у «кількох словах» про зовнішню політику, так і в контексті загроз національній безпеці РФ. Насправді, можна вважати, що так і вийшло, просто між рядків.

В контексті «підготовки перевороту» в Білорусі згадується байдужість західних держав до звичайних людей, які могли постраждати, як це сталося в Україні, коли «державний переворот здійснювався у цій країні». Російське покладання вини на Захід за події в Україні на межі 2013-2014 років давно стало традиційним елементом антизахідної риторики Кремля і такі формулювання давно не викликають здивування. Натомість несподівана сама їх поява у 2021 році. 

Путін не привітав Зеленського з перемогою на виборах і не вітає зі святами, але й не висловлює сумнівів у легітимності української влади після 2019 року. До того у своїх виступах всередині Росії і поза її межами він регулярно згадував про незаконне позбавлення влади В. Януковича. Можливо, це просто погано завуальована скарга Путіна на реакцію Заходу на російську гру м'язами у провадженні звичної антиукраїнської політику. Проте не можна виключати й розіграш Кремлем пропагандистської карти «режим Зеленського – спадкоємець режиму Порошенка, який прийшов до влади на крові, і так само прагне крові». Паралельно з наративом про зовнішнє управління та дискредитацією євроатлантичних прагнень це буде частиною фреймінгу України як failed state.

До речі, про зовнішнє управління також було згадано і так само завуальовано. Критикуючи недружні акції проти Росії та підкреслюючи її стриманість і скромність, Путін використовує аналогії з «Книгою джунглів» Кіплінга: ворожий Захід – Шерхан – суверен, Україна – Табакі – залежна територія. 

Любов Путіна до алегорій і метафор відома, але не обійшлося і без прямих погроз тим, хто сприймає «добрі наміри як байдужість або слабкість». Не конкретизуючи, до кого саме звертається, Путін запевнив у асиметричності, швидкості і жорсткості відповіді Росії організаторам будь-яких провокацій, які загрожують корінним інтересам її безпеки, – вони «пошкодують про скоєне так, як давно вже ні про що не шкодували». У світі, де війни давно перестали вигравати перевагою у живій силі й техніці і де Росія не є супертехнологічним супротивником, це може означати тільки застосування зброї масового знищення, якою Росія володіє і яку рупори Кремля давно грозяться використати.

Так, але…

Для того, щоб сказане не можна було трактувати виключно як погрозу застосування сили, Путін додає про «терпіння, відповідальність, професіоналізм і здоровий глузд при прийнятті будь-якого рішення». Водночас, щоб усе не виглядало як пас назад, президент Росії каже, що вона саме буде визначати, де в кожному конкретному випадку буде проходити так звана червона межа. У підсумку вийшов мікс із погроз-не-погроз, у якому важко виокремити єдиний замисел. Швидше за все, у послання було суто пропагандистське завдання, орієнтоване на внутрішнього адресата: Росія лишається орієнтованою на мир, але завжди готова до справедливої війни. 

Традиції придворної журналістики диктують компліментарний стиль висвітлення послань президента – щоразу звернення називають найкращим за всю історію. Цього року РИА «Новости» назвало його посланням «нового часу», маючи на увазі непересічний інтерес пересічних громадян до розвитку країни в посткоронавірусну епоху. Причому зробило це ще до моменту його виголошення і визнаючи, що обізнане з його змістом тільки з чуток. Чимось подібним керувалася голова Ради Федерації В. Матвієнко, мовляв, отримала в посланні підтвердження того, що країна розвивається, як соціальна держава. Обіцянка закупівлі 16 тисяч шкільних автобусів, виплати 10 тисяч рублів родинам із школярами, підняти зарплати вчителям і цінувати працю лікарів – важливі й потрібні ініціативи, але подібні зобов'язання влада бере на себе щороку, що викликає сумніви в бажанні їх дотримуватись. Зачувши їх, депутати і сенатори дружно і знуджено кивали, зате найбільші овації присутніх викликала констатація кількості ракетних комплексів і згадка про здатність Росії покарати світ. Одне іншому не заважає, але імперіалізм з мілітаризмом важко назвати соціально орієнтованою ідеологією. Як і доказом мирних намірів сусіда, який «поважає суверенітет України» (с).