Польща та Україна: конфлікт через історію. Огляд преси та політикуму

У науці про конфлікти події такого типу зазвичай визначаються кульмінацією конфлікту, а от її початки не завжди очевидні. Наприклад, російсько-український конфлікт отримав кульмінацію із початком активної фази: окупацією Криму та подальшою війною в Україні. Початки цього конфлікту були висвітлені раніше: у процесі «nation-building» в Україні, який допоміг країні готовою до боротьби за свій суверенітет; та у ході пропагандистської кампанії в Росії, спрямованої проти вищезгаданого національного будівництва, адже без неї не було би ідеологічного обґрунтування вторгнення перед, власне, громадянами Росії, не було б піднятті національного духу, який допоміг громадянам стати готовими до боротьби. Аналогічним чином, зростання етнічної незгоди у націоналізмі як України, так і Польщі стає початком конфлікту – з часом його кульмінація може і не настати, якщо конфлікт закінчиться, перш ніж він може досягти активної стадії. Однак визнання того, що вже існують передумови для зазначеного «активного етапу», є дуже важливим для тих, хто приймає рішення, оскільки «реальний» конфлікт може легко знищити перспективу оптимістичного стратегічного партнерства. Нагадаймо, що до російсько-української війни дві країни також розглядалися як «стратегічні партнери», а прояви пропаганди ворожнечі та імперіалізму відкидалися як «інформаційний шум».

«НАЦІОНАЛІЗМ НА ПІДЙОМІ»

Обговорення проблеми підйому «агресивного націоналізму» вже ведуться у світових ЗМІ, як журналістами, так і істориками, які досліджують різні його аспекти у минулому та сьогодні. Наприклад, видавець Business Ukraine та Lviv Today Пітер Дікінсон, відзначаючи велику кількість молодіжних націоналістичних протестів у Польщі протягом 2016 року, пояснює, що польська система включає «…правий уряд, який живить націоналістичні настрої, та чекає на підтримку від великої частини молоді», проте той самий націоналізм також веде до протестів проти «втрати суверенітету на користь ЄС»,  «глобалізації» та інших гнівних слів-штампів, що поширюються суспільством тільки-но уряд покаже слабкість або ознаки корупції. Відповідно, польський уряд намагається скерувати цей гнів проти структур ЄС, а не себе, кульмінацією чого стала реакція Європейської комісії, яка офіційно попередила Варшаву після того як польський уряд ослабив Конституційний суд через суперечливі правові реформи. Тим не менш, відзначаючи підйом націоналізму, пан Дікінсон каже, що «українці ніколи не відчували себе більш бажаними гостями у Польщі», і, коментуючи те, що в 2016 році Волинська трагедія у Польщі була визнана актом геноциду, зазначає, що українці «не повинні безпосередньо сприймати це звинувачення», і що «це, звичайно, не на часі з точки зору України та взагалі Європи об'єднаної проти російської агресії». Пітер Дікінсон просить поглянути на іншу сторону польсько-українських відносин, наприклад, коли польські та українські парламенти винесли резолюцію про визнання Радянського Союзу та нацистської Німеччини як ініціаторів Другої світової війни. Здебільшого, він закликає читача не втрачати надію щодо перспектив розвитку польсько-українських відносин, зазначивши ініціативу Президента України Петра Порошенка: «Порошенко перебував у Польщі на Варшавському саміті, і він відвідав пам'ятники присвячені Волинській трагедії та дуже шанобливо висловив свою повагу. Я думаю, це було важливим жестом».

«ПОДАРУНОК ДЛЯ ПУТІНА»

Проте не всі перспективи на можливий конфлікт такі ж оптимістичні. У своїй статті для Foreign Policy Ієн Бейтсон назвав конфлікт «подарунком для Путіна» та визначив проблеми національного будівництва в Україні як основу непорозуміння, зазначивши: «Україна відчайдушно шукала героїв, щоб надихнути країну. Як мінімум один з таких героїв загрожує критично важливим, але все більш неспокійним міждержавним відносинам в той час, коли це найменш незручно для Українки. Цей український герой – Степан Бандера, а відносини – це партнерство України з Польщею».

Ця думка повторюється в іншій публікації Foreign Policy, статті Адама Замойського, британського історика та автора книги Poland: A History. Коментуючи нещодавно сформований польський уряд, пан Замойський пише, що його дії «…дискредитують польський націоналізм. «Націоналістична» поповнила скарбницю епітетів для опису партії «Право і справедливість» серед західних коментаторів, поряд із такими словами як «ксенофобська» та «популістська». Легко зрозуміти, чому використовуються такі гнівні слова. Але важливіше зрозуміти, що польський уряд, намагаючись стати захисником польського суверенітету, став зловживати польським націоналізмом та спотворювати його». Замойський зазначив, що використання вищезгаданого «агресивного націоналізму» в інтересах уряду, налаштовує багато молодих людей, зацікавлених у минулому і майбутньому польської нації, проти своїх європейських сусідів. Як і пан Бейтсон, Адам Замойський називає це частиною сценарію оркестрованого у Москві, і зауважує, що всі ці лозунги великої місії, мучеництва та непохитного суверенітету походять від польського післявоєнного комуністичного минулого, яке теж існувало під наглядом Москви, але якось якимсь чином відповіли потребам націоналізму так само як колись комунізму. Такі сигнали вплинули на маси «людей, які вбачають ідею ліберального, світського західного світу загально складною, і шукають комфорту в своєрідному провінціалізмі, прикрашеному релігійними та патріотичними гаслами», як пише Замойський.

«З БАНДЕРОЮ ВОНИ В ЄВРОПУ НЕ УВІЙДУТЬ»

Цікаво, що кілька років тому подібна обережність перед загрозою російського впливу була б засуджена як «маніпулювання фактами на користь антиросійської розповіді». Проте після викриття у 2017 році «Тез про польську політику щодо Росії та України» такі висновки вже не здаються конспірологією. І хоча коментатори критикують новообраний польський уряд за заохочення «неправильного виду націоналізму», слід зазначити, що той самий уряд відкрив інформації про Тези та розкритикував їх за відмову від підтримки України.

Звичайно, ми не можемо забувати, що не лише націоналізм поляків критикували за те, що вони «каламутили воду», але й український націоналізм, зокрема, націоналізм Степана Бандери, який став героєм для сучасної України. Ярослав Качиньський, колишній союзник «проєвропейських сил» в українському політикумі, заявив: «Я ясно сказав пану президенту Порошенко, що з Бандерою вони в Європу не увійдуть. Ця справа для мене ясна, ми і так виявили величезне терпіння, але всьому є межа».

Незважаючи на рішення Президента України Петра Порошенка нарешті вирішити ідеологічні проблеми польсько-українських відносин та відповідні дії у 2014 та 2016, в Польщі все сильніше зростають як антиукраїнські, так і проукраїнські голоси. Радикалізовані сили з обох сторін вимагають від презентованого «Іншого» взяти на себе всю відповідальність за Волинську трагедію та денонсувати частину власної історичної спадщини, яка пов'язана з цими подіями. До 2009 року економіко-стратегічний прагматизм з ходом часу «замінювався» пошуком точок перетину «спільної історичної пам'яті», оскільки польська сторона вважала, що більше не була зобов'язана ігнорувати ці питання і втрачати через це підтримку своїх власних патріотично налаштованих громадян. Тепер, коли стали доступними раніше засекречені документи, ми також знаємо, що політичний конфлікт не був просто результатом «політики сили» Польщі завдяки посиленню її позицій у ЄС, але також частиною переробленої доктрини міжнародних відносин, метою якої було започаткувати польський вплив на Росію за рахунок України.

Той факт, що такі зміни у ставленні польського керівництва щодо партнерства з Україною відбулися в останні роки президентства Віктора Ющенка, підкреслює той факт, що навіть його особистий друг, президент Качиньський вважав на той час «безнадійною справою» платформу Ющенка щодо прозахідної Україною, та вбачав обіцянки економічного партнерства з Росією ціннішими, ніж «ідеологічне партнерство» з європейською Україною, особливо коли було багато підстав для того, щоб сказати про «ідеологічне непорозуміння» між Польщею та Україною з огляду на питання спільної історії. Ми бачимо, що із наближенням кінця терміну президентства Віктора Ющенка, Польща стала відходити від ідей спільного пробачення «гріхів наших пращурів» та переходити до кондемнації дій українських націоналістів середини XX ст. (які, з іншого боку, неодноразова характеризувалися як герої Президентом України, – саме контекст ситуації викликав політичний резонанс). Так, 15 липня 2009 року Сейм Республіки Польща прийняв резолюцію, звинувативши ОУН і УПА «у масових вбивствах, що мають характер етнічних чисток і мають ознаки геноциду». Крім того, в резолюції написано, що парламент «шанує пам'ять бійців Армії Крайової, Самооборони Східних Земель і Батальйонів хлопських, які піднялися на драматичну боротьбу задля захисту польського цивільного населення, а також з болем згадує про жертви серед українського цивільного населення», цитує Ukrainian Week.

Gazeta Wyborcza запропонувала пояснення дій польського керівництва того часу: «Качинський, хоч зробив кілька важливих жестів стосовно України, думає перш за все про переобрання через рік. А його електорат вважає, що у конфлікті між народами під час війни винні виключно українці, тож вони повинні бити себе в груди».

ІНІЦІАТИВИ ТА НОВІ ПИТАННЯ

Тим не менш, з огляду на всі ці проблеми та їх передумови, нинішня ініціатива Петра Порошенка щодо порозуміння переважно була схвалена польською стороною та ліберальними силами в Україні, але вдало використана для популістичного піару опозиційними політиками. Наприклад, Олег Ляшко, який сказав, що "вставши на коліна перед поляками, Порошенко принизив українців".

Такі пертурбації змушують задати питання: чи не було б кращим, якщо б український уряд повторював за прикладами своїх сусідів та сфокусувався на прославленні України та українських героїв у власне Україні, при цьому висловлюючи повагу та жаль щодо страждань партнерів України, в конкретному випадку Польщі, знаходячись поза власними кордонами? Така «лукава» політика все ж відповідає інтересам польської сторони, в той же час вирішуючи частину проблем «національного духу» та очікувань електорату. Важко лише прогнозувати, яким чином польська сторона буде тримати під контролем власні націоналістичні групи, при чому так, щоб польською політикою залишалися задоволені сусіди. Також, можливо, що історіографія обох країн виграла б від нового, нейтрального погляду на польську та українську історію та «національний міф», при цьому розкривши той факт, що як українці, так і поляки були впевнені як у власному героїзмі, так і у власній ненависті щодо «Іншого» за ті чи інші провини в певний період часу. Це допоможе зрозуміти, чому українці і поляки продовжують залишатися на стороні «власних» героїв: АК для Польщі та УПА для України.