Перший бій “Правого Сектора”: слов’янський дебют і “візитка Яроша”

Початок антитерористичної операції на Донбасі після 14 квітня до 5 травня можна охарактеризувати як хаотичне і неорганізоване дійство. Армійські командири прямо або побічно відмовлялися брати участь в бойових діях,  Антитерористичний центр СБУ намагався зібрати хоч якісь сили, щоб звільнити Слов'янськ і Краматорськ.

У цих умовах спробу виконати «акцію» зробив лідер націоналістичної організації «Правий Сектор» Дмитро Ярош. Після того, як 17 квітня сталася трагедія і проросійськими бойовиками були вбиті двоє майданівців – Юрій Поправко і Юрій Дяковський, він вирішив діяти.

Ярош зв'язався з керівництвом держави (за його словами – з в.о. Президента Олександром Турчиновим) і буквально випросив якесь бойове завдання для своєї групи. Їм була дана команда провести рейд в напрямку Слов'янська з метою знищення силового трансформатора, який постачав електроенергію до телевізійної вишці на горі Карачун. У разі успіху вплив ворожої пропаганди був би серйозно обмежений.

Вранці 19 квітня «Правому Сектору» був переданий транспорт – два джипа «Міцубісі» і два пікапи «Ніссан». На той час добровольцями активно йшли пошуки зброї – причому в усіх напрямках, в тому числі і кримінальному.

У підсумку загін був озброєний дикою сумішшю мисливських карабінів «Сайга», кримінальними АКСУ і АКС, а також парою снайперських гвинтівок СВД. Був також десяток гранат Ф-1 і РГД-5. Однак головну надію «правосекі» покладали на ручний кулемет, який з'явився казна-звідки – югославський клон німецького «машінгевера» – М53, перероблений шляхом заміни стволу під мисливський патрон .308 win.

Про те, як проходив сам рейд відомо небагато – на сьогодні є тільки інтерв'ю самого Яроша і одного з його «сотників» – Віктора Панаско на прізвисько «Іранець». Проте, відновити картину подій цілком реально.

«19-го ввечері Ярош увірвався на базу, пояснив, що потрібно негайно знищити телевежу під Слов'янськом. Я намагався пояснити, що до цієї задачі ніхто не готовий, проте він мене не почув і доручив надати бійців для цієї диверсійної операції. Звісно, що я не міг відпустити своїх неозброєних хлопців, а сам залишитися на базі».

Незважаючи на досить бадьорі слова Яроша про те, що всі без винятку були мотивованими добровольцями, свідомо поїхав на завдання, але зі спогадів «Іранця» це не очевидно: з'ясувалося, що в першому авто їхав водій без зброї, без броні і взагалі, йому заплатили як таксисту.

Далі події, згідно з інтерв'ю Яроша, розвивалися наступним чином:

«Ми виїхали пізно увечері з Дніпропетровська. До Слов'янська під'їхали о першій годині ночі. Нам потрібно було повернути з траси на Карачун перед містом. Цей поворот на карті АТО був позначений як вільний. Блокпост найманців був відмічений у двох кілометрах далі».

Судячи з усього, колона в темряві на повному ходу просто влетіла у ворожий блокпост біля с. Билбасівка. У викладі «Іранця» початок бою виглядав вкрай хаотично, що втім і не дивно, з огляду на всі супутні обставини:

«Мене розбудила московська лайка. Ще не розплющивши очей, я зрозумів, що авто стоїть. Відкривши очі, перше, що я помітив: машина вперта в бетонний блок – це був блокпост, глянувши вгору, я помітив прапор з двох кольорів. Та зрадів я ненадовго, адже біля авто стояв воїн в камуфляжі «партизан» (на той час він стояв на озброєнні ВДВ РФ) і лаявся на водія. Світла від фар за спиною не було, тому я зрозумів, що вони відстали. Але й не був впевнений, що вони наздоженуть нас на цьому маршруті. І коли солдат попросив показати водія права, я помітив, що інший прапор мав три кольори, тоді я й здогадався, що то прапор ВДВ РФ, а поруч російський триколор. На ті 20 секунд я усвідомлював, що звідти ніхто живим не вийде, попереду без броні та без зброї був водій, поруч др. Француз з двома ПМ, позаду я з чехословацьким АК, з одним лише ріжком і купою набоїв, два мисливці, в одного – двухстволка, в іншого – карабін «сайга», і позаду священник, якого ми випадково забули висадити біля церкви. Роздався крик «Немедленно покажите документи»,  тоді я й віддав наказ вступити в бій гучним: «Контакт…»

«Я не пам'ятаю, чи то був друг Короп чи друг Довбуш, але хтось з них, бо вони обидва сиділи зліва від мене, дав перший постріл в окупанта, який вже зняв автомат з запобіжника і збирався на нас націлити зброю. Перший постріл прийшовся в автомат, солдат відскочив, проте не впав, слідом його наздігнав другий постріл, він й склав солдата. Я дав коротку чергу через лобове скло в напрямку блокпосту, намагаючись влучити в кулеметну бійницю, в той же час вигукнув «З машини».

Ми всі, як один, вискочили на землю. Мені й другу Французу пощастило більше, адже ми вискочили й зразу викотилися на узбіччя в хащі.

Короп і Довбуш вистрибнули на лівий бік і опинилися на середині дороги, прямісінько під прожектором, я без роздумів почав вести вогонь короткими чергами по блокпосту, не даючи змоги ворогу вести прицільних вогонь по хлопцям на дорозі… В ріжку швидко закінчилися набої, тоді мене підмінив Француз, але вже одиночними і з ПМу, доки я заряджав ріжок хлопці вже були в безпечній зоні. Почувши позаду шум двигуна і світло фар, я ще не знав, що то наші і віддав наказ зайняти кругову оборону, і поки не відкривати вогонь, адже ми мали дуже обмежений боєкомплект…»

Їх врятувало тільки те, що під'їхала інша частина колони. В результаті бій зав'язався з новою силою. У ці перші хвилини, коли противник зосередив свій вогонь по першій машині, загинув неозброєний водій».

Ярош: «На жаль, були ще й інші несподіванки – наша головна вогнева сила – кулемет, майже одразу вийшов з ладу. Мабуть, через набої.

Ми розподілили цілі, подавили їх вогнем та пішли вперед – адже треба було поспішати, поки в нас були набої та до противника не підійшло підкріплення».

Фактично бій розсипався на ряд вогневих контактів, в яких головним фактором була наявність (вірніше – відсутність) у нападників боєкомплекту.

В результаті вибуху кинутої ворогом гранати був важко поранений водій другої машини – «Бурий» (Ярослав Антонюк). Його зміг під вогнем противника евакуювати «Іранець».

«Метрів за тридцять до машин, які були на ходу, в наш бік полетів вистріл з РПГ-7. Він впав по лівому флангу, тоді я впевнений був, що все скінчилося, але поранений щось прохрипів, і то дало мені сили. Я випустив в блокпост все, що лишилося в ріжку, розвернувся і побіг до наших автівок, з такою швидкість, з якою ніколи не біг, ніби на мені не було ні розгрузу з автоматом, ні пораненого на плечі… Обережно всадив його в багажника і заскочив сам, в цю хвилину я відчув вибух ще одного пострілу з РПГ, що вдарився в асфальт в 10 метрах від нас… З криками "Газуй" ми почали набирати оберти, автівки були вже зі спущеними колесами, але це вже не бігти, я замінив порожній ріжок…»

У той же час за словами Яроша:

«Отже, блокпост був зачищений. Ми нарахували шість тіл вбитих найманців, забрали в них зброю та набої. Але бій не закінчився – а навпаки, щільність вогню зростала. Ми перебили не всіх – кілька бойовиків відійшли ближче до міста, вони оговтались та продовжили стрілянину і майже миттєво почали під'їжджати легкові машини з новими бойовиками, які теж одразу вступали в бій. Особливу небезпеку становив кулемет, який відкрив вогонь з правого флангу. Він щільно бив по машинах.

Нам треба було відходити, бо ми були дуже помітними цілями – за нашими спинами були розстріляні вщент вже дві наші машини. Дві машини, що залишились цілими, були сильно пошкоджені кулями. Треба було відходити, бо нам підкріплення не прийде, а набої у більшості бійців закінчились. Боєць з позивним Десант виніс Ярослава з-під обстрілу, йому надали допомогу. В нього були страшні рани – граната розірвалась біля голови. 19 бійців завантажились у два джипи, у яких були прострілені колеса.

Мені боляче, що тіло Михайла Станіславенка забрати під вогнем не вдалось. В нього дійсно були документи та моя візитівка. Всі залишили документи та власні речі, а він не був нашим бійцем, тож він, попри наказ, залишив візитівку на пам'ять собі.

Ми ледь доповзли до Харківської області. Там, на щастя, вдалося попередити комусь через Київ наш блокпост, що ми свої. Ярослава передали лікарям, і він потрапив до реанімації. А ми поїхали до себе у Дніпро. Але у Павлограді нас зупинив блокпост внутрішніх військ та націлив зброю. Ситуація була трохи напружена. І ми не могли пояснити, що ми робили, і хто нам поставив завдання. Вевешники бачили в нас тільки 19 незаконно озброєних громадян, які пересувались на прострілених машинах. Вевешники стояли на Майдані та згадка про "Правий сектор" не зробила їх дружніми, скоріше навпаки. Вони вимагали здати зброю. І тут я раптово знайшов у себе в кишені посвідчення кандидата у Президенти України! Ох, як воно мені допомогло! Тільки побачивши, що я кандидат, командир вевешників змінив тон та зателефонував своєму керівництву. Кандидатський мандат дозволив мені все владнати – тож, президентська кампанія пройшла недаремно».

Є, правда, й інша менш героїчна версія – нібито ВВшнікі, що стояли на блокпосту побачивши пару машин, повних озброєних людей, швидко ретирувалися. А добровольці місцевої самооборони, які несли службу, побачивши Яроша, влаштували «правосекам» вкрай дружній прийом.

Офіційна версія бою у викладі МВС України виглядала вкрай лаконічно: «Близько 3:00 на блокпосту Слов'янська між двома групами громадян виникло збройне зіткнення. В результаті одна людина загинула і троє отримали вогнепальні поранення. Потерпілі госпіталізовані».

Однак сепаратисти отримали в свої руки нібито серйозні докази так очікуваної агресії «Правого Сектора» у вигляді захопленого кулемета, який заклинив, «візитки Яроша» і тіла загиблого – тому використовували це у своїй пропагандистської кампанії, як то кажуть, «на всю катушку».

Варто сказати, що за даними самопроголошених «влади» Слов'янська в перестрілці загинуло троє місцевих жителів (1972, 1957 і 1990 років народження). Однак є підстави сумніватися в цих даних. Так, той же Ярош стверджує, що загиблих було шість, а автору цих рядків у той час доводилося чути від проросійських ополченців на блокпосту під Слов'янському інформацію про те, що загиблих було п'ятеро.

Тобто з великою часткою ймовірністю можна припустити, що, крім відомих місцевих «ополченців», було двоє або троє загиблих росіян, які прийшли разом зі стрілецькою або дісталися до окупованого Слов'янська самостійно. Саме секретністю або хаосом тих днів (а в Слов'янську і понині є кілька десятків поховань без імен і прізвищ) можна пояснити таку різницю в кількості загиблих.

Після вилазки 20 квітня керівництво «Правого сектора» прийшло до розуміння, що потрібно формувати свої збройні загони виключно за підтримки держави і з дисципліною.