“Якби не війна…”: як живе прикордонна Павлівка на Сумщині

Павлівка Білопільської громади — село, розтягнуте на 10 кілометрів вздовж однойменної річки, а на краю впритул підходить до кордону з росією. Як і майже всі села на цьому прикордонні, воно сильно потерпіло від обстрілів. Найбільше ж у громаді постраждали Волфине, Шпиль та Катеринівка — тих сіл зараз уже фактично не існує.

По селу їдемо в супроводі старости Світлани Федорченко. За її словами, до повномасштабного вторгнення тут проживало більше півтори тисячі людей, зараз залишилось близько 260. Переважно це люди старшого віку, хоча є й молодь та діти. Ті, хто залишився, попри постійні ризики загинути від обстрілів їхати не хочуть. Часто — тому що не знають, куди їм можна переселитися та що там робити. Кажуть: 2220 гривень допомоги — занадто мала сума для початку нового життя. Крім того, на новому місці постануть й інші виклики: проблеми з пошуком роботи та адаптація до нової громади. 

Похмурі розмови

Вулиці в Павлівці стоять порожні. Пані Світлана показує зруйновані хати, розповідає про загиблих. У громаді загинуло троє людей, двоє — у Павлівці й одна людина — у Волфиному.  

Проходимо повз зруйновану хату. Пані Світлана каже, що саме тут загинула через обстріл бабуся.

Староста села розповідає про ще одного загиблого — чоловік якраз працював у себе на городі, коли біля його дому був "приліт". А дідусь у Волфиному загинув від осколка у своєму будинку — той просто залетів до хати через вікно. 

Будні на прикордонні

У селі є два магазини: один працює постійно, інший — двічі на тиждень. Є поштове відділення, яке теж працює два рази на тиждень, а ще — фермерське господарство. Проте через замінування багато земель у громаді не обробляють.

Підходимо до будинку культури.

Світлана просить не знімати нескошену траву. Сільська староста соромиться — каже, раніше все було охайно.

У листопаді минулого року в будинку культури саме закінчили видавати  гуманітарну допомогу, коли почався прицільний обстріл. На щастя, майже всі селяни вже пішли, залишилися лише староста, художній керівник та ще четверо працівників. Якби обстріл був трохи раніше, навряд минулося би без загиблих.

Зараз, коли привозять гуманітарку, Світлана просить машину у фермерів й допомогу в селі розвозять точково.

Тут часто через обстріли відсутня електрика. Але пані Світлана запевняє — відновлюють постачання досить швидко. Втім, зараз перед селом стоїть інша, важча проблема — підготовка до зими. Раніше можна було заготовляти дрова, а зараз через обстріли це неможливо.

"Якби не війна"

Дорогою зустрічаємо Миколу Федоровича.

Чоловік ще не пенсійного віку, ходить працювати по наймах. У селі живе все життя й виїжджати нікуди не хоче. "Та й немає куди", — додає. У пана Миколи з дружиною є господарство, вони тримають корову, продають молоко. Каже, що постійних обстрілів звик давно. Чоловік посміхається — пояснює, що радіє цілій хаті.

Біля паркану свого будинку сидить інший місцевий — Сергій.

Сергію 51 рік, і він теж від народження живе в Павлівці.

"Стріляють тут часто, буває — кожен день, буває — через день", — каже Сергій. Виходи та прильоти давно відрізняє по звуку. Каже, роботи в селі й до війни особливо не було, а зараз — тим більше. Виїжджати не хоче, пояснює: їхати можна, коли в тебе є гроші. "А так — ти нікому ніде не потрібен", — сумно всміхається чоловік. Сергій має інвалідність, працювати не зможе, а "стояти під церквою" — не хоче. Вдома ж у нього є господарство, кури, порося, кіт та собака. "Якби не війна…" — зітхає чоловік.

Біля іншого пошкодженого будинку зустрічаємо Віктора.

47-річний чоловік займається фермерством. Згадує, що коли прилетіло по його будинку, був якраз у дворі. У хати зруйновано дах, який тепер накрили плівкою. Віктор каже, що зараз проблема купити шифер. Тоді під час прильоту він отримав поранення, та зараз уже може ходити — хоч і з труднощами.

"Ходжу потихеньку і все, — каже Віктор. — А як лягаю спати ввечері, мені сильно пече. Ноги печуть до того, що заснути не можу. І нирки болять, серце. Прилетіло в десяти метрах, ударна хвиля була сильна".

Життя в селі сьогодні важке. А проте йдучи ним, помічаємо деталі ніби довоєнного — біля дороги пасуться кози, квітнуть квіти, інколи їздять машини чи хтось їде велосипедом. У цей час тут тихо, вибухів не чутно — усе як колись, у мирний час. Утім, уже за декілька годин після нашого від'їзду поруч з селом лунають потужні обстріли — їх чутно за декілька кілометрів.