“Минуло три місяці, як у мене закінчився контракт”, — як військовий з Києва показує донецьких котиків і знищує російських орків

"Рубрика" фіксує історії тих, хто захищає Україну на передовій та в тилу. Історії тих, хто творить славу нації, і тих, хто творить смерть для ворогів.

"Кохана, пробач, що сказав, що мене викликали…"

"О дев'ятій мені зателефонував колишній співслужбовець, слухавку я не взяв, бо тільки прокинувся (спати ліг опів на четверту). Я одразу відкрив новинний сайт і побачив, що росія таки вирішила вчинити самогубство і напала на нас іще раз, тільки цього разу більш відкрито. Я зателефонував командиру і запитав, чи прийме він мене назад у свої лави та куди мені вирушати…"

Далі були швидкі збори речей і довгі спроби виїхати зі столиці до потрібної військової частини. 

Так про свій ранок 24-го лютого розповідає Олександр Осипенко. Він — киянин та історик за освітою. Проте останні три роки, за винятком трьох місяців перед повномасштабним вторгненням, він провів на передовій у Донецькій області. Там же він боронить Україну знову. 

"Минуло три місяці, як у мене закінчився контракт. Я побув тільки три місяці з дружиною. Кохана, пробач, що сказав, що мене викликали, але я не міг інакше. Мене б все одно викликали, але час очікування був би нестерпним", — пише Олександр у своєму Фейсбуці, коли розповідає друзям про те, як його застала велика війна.

Зараз чоловік служить в артилерійській мінометній бригаді, яка працює разом із піхотним батальйоном. Олександр здобув фах обчислювача і тепер вираховує поправки на траєкторію польоту снаряда, а також займається артилерійською аеророзвідкою — керує безпілотниками та навчає цього побратимів.

"Командир сміявся, що всі починають з автоматів, а я почав з гармати"

Коли у 2014-му росія напала на Україну, Олександр був студентом і вивчав історію в рідному Києві. У 2015-му він почав замислюватися про те, аби покинути навчання і піти на службу. Проте, як каже сам, "піддався на провокації" мами, яка вмовляла довчитися, і дівчини, яка вмовляла лишитися. 

Та у 2018-му вже у статусі магістра Олександр закінчив певні "домашні" справи, відвідав друга у тепер захопленому росіянами Мелітополі й восени подався до війська. 

"Я приїхав тоді з резервістами. Тобто у мене не було ніяких підготовчих курсів. Старші офіцери на батареї провели для мене навчання і навчили бути навідником. В гарматах є таке поняття як старший навідник. Навчили, можна сказати, наводити, куди треба цілитись в техніку. І от я буквально через два з половиною тижні після того, як прийшов до війська, вже був навідником і стріляв зі стоміліметрової гармати МТ-12 «рапіра».

За військовими правилами, щоб прийняти військову присягу, потрібно вистрілити мінімум чотири патрони з автомата. А мої перші постріли були зі стоміліметрової гармати. Командир сміявся, що всі починають з автоматів, а я почав з гармати", — пригадує Олександр.

На своїй першій ротації новоспечений військовий познайомився з майбутньою дружиною. За іронією долі, коли він служив на Донбасі, дівчина жила в окупованому Донецьку і шукала способи звідти вибратися.

"Ми познайомилися в Тіндері. Вона лише на один день буквально збільшила діапазон пошуку. На той момент вона знаходилася в окупованому Донецьку, бо не мала можливості, родини й ресурсів, щоб просто виїхати звідти. У нас часто люди займають таку позицію, що всі, хто там залишилися, — це сепаратисти, які підтримують росію. Люди упускають той момент, що для того, аби евакуюватись, потрібно мати якісь ресурси.

Дружина тоді хотіла переїжджати в Харків. Саме збирала кошти… Після ротації одразу, коли я повернувся, ми побачилися, бо вона приїхала в Київ. І потім десь через тиждень, коли мені дали відпустку, ми поїхали в подорож у Львів та Івано-Франківськ. І в Івано-Франківську ми одружилися", — ділиться Олександр.

"Якою б розумною не була твоя думка, без друзів вона залишиться непочутою"

"З ранком вас! Як ви?" — пише Олександр у Фейсбуці з початком кожного нового дня. І щоразу до свого вітання додає фото кота (рідше — пса), зроблене ним на передовій. І завжди на світлині інша тварина. 

Чоловік пояснює — біля військових завжди багато хвостатих. Біля них вони шукають їжу, ласку і турботу. Хтось покинутий, хтось загублений, а хтось ніколи не мав домівки. Отак із донецькими котиками захисник знайомить чималу авдиторію — його сторінка з початком служби перетворилася на повноцінний блог, де йому вдається не тільки ділитися думками й знаходити відгук, а й збирати кошти на дорогу техніку для бійців за лічені дні. 

"Я просто зрозумів, що якщо ти хочеш донести якусь думку, треба мати достатньо друзів, щоб вони це поширили та розповіли про це. Бо якою б розумною не була твоя думка, без друзів вона залишиться непочутою.

Десь у 2020-му мене вперше попросили дістати далекомір. Я цим не займався, але спробував. І вийшло. Зараз я роблю це досить часто. Треба допомагати й нашим підрозділам, і іншим хлопцям та дівчатам. Тим паче подекуди я допомагаю тим, що просто маю гарних друзів".

Олександр розповідає, як одного разу запустив збір коштів на морозильну камеру для навчального центру, де військовим банально ніде було зберігати їжу. Сума була невеликою, близько 7 тисяч гривень, тож збір закрили за один день. Але на додачу до цього ще одну морозильну камеру безплатно передала переселенка з Криму, яка мала там власний магазин.

Збори на автівки, тепловізори чи квадрокоптери, пояснює Олександр, займають зазвичай кілька днів або тиждень, але з початком повномасштабного наступну процеси дуже прискорились і військові відчувають велику підтримку.

"Повернуся додому, звісно"

На Донбасі, де служить Олександр, тривають бої. Захисники намагаються не тільки тримати оборону, але й тримати одне одного й робити все, аби кожен з них мав нагоду бодай на трохи відчути той затишок, що відчувають вдома. 

"Поки є можливість, я намагаюся якось хлопцям підіймати настрій, організовуючи приготування чогось смачного. Не у всіх є така можливість. Хтось несе чергування на ВОПах (взводних опорних пунктах, — ред.), у бліндажах, і вони цієї можливості не мають, хоча там також є кухня.

У нас також є централізована кухня, але готувати на себе і свою родину — це одне, а коли ти готуєш на великий підрозділ, який складається з 50 осіб, і всіх треба нагодувати, щоб всі були ситі й задоволені, складно постійно придумувати з одного набору продуктів щось супер оригінальне. Тому ти домовляєшся з кухарем, щоб він дав добро після того, як всі поїли, щось зробити на наш маленький колектив. Щоб отримати гастрономічне задоволення, підняти один одному настрій і відчути, що ти знаходишся вдома. Бо якісь такі звичні салати, продукти, які ти можеш зробити вдома, але тут вони недоступні, дуже підіймають бойовий дух", — розповідає військовий.  

Олександр підсумовує — все найголовніше зосереджене в людях, тож про них потрібно дбати. Коли питаю про три речі, які він зробить після перемоги, захисник майже не замислюється:

"Обійму і поцілую дружину. Це перше. Повернусь додому, звісно. Це теж до першого. Хоча все не буде так швидко, це зрозуміло. Треба буде зробити ще багато роботи, але точно всіх переобіймаю з рідних, друзів, і розвіртуалізуюсь з тими, з ким не встиг до цього нового витка війни".