Олександр Мозговий: “Родина — це 50% лікування кожного пораненого військовослужбовця”

"Я пішов до своїх земляків"

Свого часу Олександр закінчив Київський військовий інститут управління і зв'язку, став командиром-викладачем взводу у Павлограді, що на Дніпропетровщині. Але згодом покинув військову справу і став підприємцем. Через якийсь час його обрали головою села, а після децентралізації — старостою п'яти сіл. У цій ролі Олександр і зустрів повномасштабне вторгнення росії.

"І безпосередньо з посади старости сіл я пішов воювати. Хоч у мене і було бронювання. На той час усі, напевно, йшли добровільно. Спершу мене трохи стримували черги, які тоді були біля військкоматів, і трохи стримувала посада. Тому що у мирних жителів теж є свої переживання", — ділиться чоловік.

Олександр каже — на той час в його громаді базувався 756-ий полк. Коли з'явився наказ Міністерства оборони про те, що при кожному полку треба сформувати штурмову роту, чоловік бачив, що мобілізовуються багато його земляків, проте офіцерів серед них дуже мало. 

"Тому я пішов до своїх земляків, пішов безпосередньо у штурмову роту. Мене зачислили спочатку на посаду заступника командира роти з озброєння", — говорить Олександр.

"Одна з мін, на жаль, за два метри від мене вибухнула"

Спершу чоловік з побратимами були на Херсонщині. У листопаді 2022-го один з командирів взводу отримав важке поранення і Олександр мусив замінити його на посаді. Потім була передислокація на Донецький напрямок — у Вугледар і Павлівку.

Паралельно сформувалась група швидкого реагування, яку очолив Олександр. Якось їм вдесятьох довелося відбивати позицію у ворога. Зробити це вдалось, а от утримати її вже не вийшло. 

"Оскільки позицію утримували їхні морпіхи, які вважаються елітою, під час відходу по нас відкрили дуже щільний вогонь. Нас обстрілювали з усього, з чого тільки можна, десь три години. Одна з мін, на жаль, за два метри від мене вибухнула", — розповідає ветеран.

Олександр отримав поранення ноги. Все ускладнювалось тим, що вогонь не припинявся. Побратими чоловіка мусили на якийсь час залишити його. Згодом вони повернулися з артилерією і десь за три-чотири години нарешті евакуювали пораненого. 

Потім була довга дорога до стабілізаційного пункту. Спершу Олександра привезли в Курахове, але там у лікарні відмовились його приймати — занадто складне поранення. Зрештою ампутацію провели в Покровську. Після цього чоловіка перевели в Мечникове, тоді у Дніпро і лиш після цього у Київ. 

"Але що поставило мене на ноги, так це старша донька!"

"До мене одразу приїхала дружина. Взагалі увесь цей час фактично кожного дня вона була зі мною. Але що поставило мене на ноги, так це старша донька. Оскільки дружина весь час була зі мною, діти були з нашими батьками. Аж тут одного вечора дзвінок від Даринки, доці моєї:

— Тат, останній блокпост взяти не можу.
— Який блокпост?
— Ну, на КП не пропускають.
— На якому КП?
— У госпіталі.

Вона сама з Київської області дісталася до Дніпра і по GPS дійшла до госпіталю. Я тоді ще був у важкому стані і коли почув про це, аж піднявся. З переляку, напевно. Але це був такий сигнал далі боротися і жити. Тому я завжди кажу, що родина — це 50% лікування кожного пораненого військовослужбовця", — розповідає Олександр.

"Цей протез не є одним з найкращих, він найкращий"

Коли найважче було позаду й чоловік вже був вдома, він почав цікавитися протезуванням. Першим же, на що натрапив, просто загугливши "протезування", була програма протезування, що реалізовує уряд Естонії спільно з Благодійним фондом BGV. За цією ж програмою Олександр і отримав електронний протез ноги. 

"Цей протез не є одним з найкращих, він найкращий. З цим протезом я з 15 червня. Майже у всіх, хто втратив кінцівки, є певні проблеми. Наприклад, у мене вирізано дуже багато м'язової тканини і кукса не того розміру, який був би ідеальним. Але, попри це, я повноцінно ходжу, їжджу на машині. У мене приватний будинок і там завжди багато роботи. Я її спокійно роблю. І, звичайно, працюю", — ділиться ветеран. 

Він каже — реабілітологи, які допомагали опанувати протез в Естонії, викладалися на максимум і робили для військових все, що було потрібно. Іноді в процесі звикання до протеза чоловікові боліло, але він називає це частиною свого шляху і каже — все було вартим результату. Адже частина цього результату — віра інших у шанс на повноцінне життя.

"Для всіх дружин, мам, сестер, дочок такі поранення близької людини є дуже важкими. Коли до мене приходять такі жінки більше дізнатися про протезування і про те, куди можна звернутися, а я встаю без палички і проходжусь перед ними, у них зовсім міняється настрій", — ділиться Олександр.

Зараз чоловік офіційно звільнився зі Збройних сил України, проте вирішив, що не зможе довго бути без роботи. Зараз він головний спеціаліст соціального сектору по роботі з ветеранами та їхніми сім'ями. Завдання Олександра — підтримувати інших ветеранів та допомагати їм у пошуках найрізноманітніших рішень.