“Для людей було важливо приходити на ці мітинги, щоб позбутися страху”, — каховський журналіст Олег Батурін про правила життя в окупації

Після повномасштабного вторгнення росії на територію України російські окупанти не полишали наміру створити нові так звані «псевдореспубліки» на кшталт "ДНР" та "ЛНР". Важливим містом для досягнення цієї мети став Херсон. Саме тут колаборанти під дулами автоматів російських військових хочуть провести невизнаний "псевдореферендум", аби досягнути свого ключового завдання — створити сухопутне сполучення з Кримом і домінувати на півдні України. Проте ця ініціатива не підтримується місцевим населенням взагалі.  

Починаючи з 24 лютого, колони російської техніки поступово почали захоплювати херсонські міста й об'єкти критичної інфраструктури. Усе це супроводжувалось розстрілами цивільних мирних громадян, у тому числі жінок та дітей. Навіть ті, хто радо зустрічав росіян у перші дні війни, були шоковані їхніми звірствами і жорстокістю стосовно українців. Відтак, щоденно містяни виходили на протести проти російської окупації у Херсоні, Новій Каховці, Новоолексіївці, Новотроїцькому, Генічеську та інших містах. Хвиля акцій протесту прокотилась усім Херсонським регіоном. У відповідь російські окупанти почали викрадати журналістів, громадських активістів, ветеранів АТО, представників місцевої тероборони та органів місцевого самоврядування. Мати активну проукраїнську позицію в Херсонській області стало небезпечно. 

Це на собі відчув журналіст видання "Новий день", керівник громадської організації "Європростір" Олег Батурін, якого російські військові 12 березня викрали у Каховці. Йому зателефонував знайомий активіст інформаційної оборони Нової Каховки Сергій Цигіпа і запропонував зустрітися біля автостанції. Олег пішов на зустріч, залишивши вдома телефон та документи. Обіцяв повернутися через 20 хвилин, але цього не сталось. Він провів у полоні вісім днів і повернувся додому живим. Зараз він з дружиною у безпеці.

Про вісім днів російського полону, проукраїнські акції протесту у містах, роботу медіа в умовах війни і тимчасової окупації розповідає журналіст видання "Новий день", керівник громадської організації "Європростір" Олег Батурін. 

— Що змінилось у місті після 24 лютого з початком повномасштабного вторгнення російських окупантів? 

— З початку війни я не виїжджав за межі свого міста — Каховки. Лише у перший день війни ми виїжджали до сусідньої Нової Каховки, щоб побачити на власні очі, що ж відбувається. Це було дуже страшно. Уже пізніше я усвідомив, наскільки небезпечним був цей виїзд. Ми з дружиною їздили туди своїм автомобілем. Над нами пролітали реактивні літаки, величезна кількість військових просто сунула на Таврійськ — вони на той момент уже захопили Каховську ГЕС і їхали на головну споруду Північнокримського каналу. Це було страшне і трагічне видовище. Пам'ятаю, коли ми повернулись додому, мене сильно трусило. Спочатку я не міг зрозуміти чому, адже начебто побачив очевидне — те, до чого десь думками і готувався. Як виявилось, мене дуже пригнітив той факт, що кілька людей, яких ми зустріли, коли перед нами сунула колона військової техніки, радо зустрічали росіян, махали їм вітання. 

Наступними днями почала з'являтися інформація, що невдовзі після того, як ми робили вилазку до Нової Каховки, за лічені години там російські військові розстріляли родину з двома маленькими дітьми. Наступного дня ще когось розстріляли. Тобто кожного дня вони когось вбивали. Під Новою Каховкою уже встановили свої блокпости, виїжджати означало піддавати себе смертельно небезпечному ризику. 

— Як тебе викрали російські військові? 

— 8 березня один активіст з Нової Каховки у своєму Телеграм-каналі написав, що його звати Сергій Цигіпа, він з Нової Каховки, ветеран АТО, колишній СБУшник, блогер, у минулому журналіст і громадський активіст. Ми з ним ніколи не дружили, завжди підтримували суто робочі стосунки. Тоді ж він повідомив, що йому загрожує небезпека, що йому відомо, що на нього полюють, що він на деякий час залягає на дно і якщо хтось буде йому потрібен, він сам вийде з ним на зв'язок. 

Він зателефонував мені в обід 12 березня. У той час ми якраз обговорювали перші викрадення на Херсонщині. Здається, тоді офіційно заявляли про 400 викрадених людей по нашій області. Так от, він мені зателефонував в обід і сказав, що йому дуже треба зі мною зустрітись. Це був звичайний дзвінок, єдине що — він телефонував не зі свого номера, але пояснив, що і цей номер його. Я живу в Каховці, він — у Новій Каховці. Цигіпа запропонував зустрітися на середині дороги. Зі свого боку я сказав, що не робитиму цього, нікуди з міста не поїду і якщо він хоче зустрітися, то нехай приїжджає в Каховку. За півтори години набрав і сказав, що зможе під'їхати. Домовились о 17:00 зустрітись на автостанції. Я на цю зустріч не взяв ні телефона, ні паспорта. Своїх домашніх попередив, як діяти, якщо не повернусь. 

— Ти передбачував викрадення, саме тому не брав телефон і документи з собою? 

— Так, я це відчував. Перед вимкненням телефона і виходом з дому я листувався зі своєю дуже близькою знайомою з Каховки. І сталося так, що останнього її повідомлення я уже не прочитав. У ньому вона написала: «Ти знаєш, орки заїхали на автостанцію». Ще один момент — телефон я не вимкнув, думав, що вимкнув, але щось не те натиснув. На той час ми займалися охороною правопорядку від мародерів і у кожного з нас на телефоні була встановлена програма «Рація». За 5 хвилин після мого виходу мені зателефонували орки, відповіла дружина, дзвонили, щоб переконатися, чи вийшов я на зустріч і дзвонили з того ж номеру, з якого мене набирав Цигіпа. Дружина його голосу не знає, тому на питання, чи я вийшов, просто відповіла «так». Більше той номер не відповідав. Але після цього дзвінка запрацювала «Рація» і через неї мої колеги з охорони правопорядку сказали, що на автостанції орки. Через кілька хвилин ще одне повідомлення: «Орки виїхали з автостанції. Вони виїжджають з міста». Очевидно, що у той момент там уже був я.

— Що говорили росіяни, які тебе викрали? Як вони діяли, коли дізнались, що ти — журналіст? Навіщо вони це зробили? 

— Мене били. Коли привезли в мерію Нової Каховки і кинули на підлогу, то тоді єдиний раз їм вдалося примусити мене дивитися на моїх співрозмовників, бо всі інші боялися, то очі мені закривали, то обличчя, так уникали пояснень, хто вони і що вони. А тут вони мене змусили дивитися віч-на-віч. Запитували, ким і де працюю. 

Я не відчував, чи є у них взагалі якийсь центр ухвалення рішень, принаймні якісь головні люди. Тому що спочатку вони привезли мене до місцевих колаборантів у Новій Каховці, потім до Херсона. Якось дивно все відбулося. Принаймні щодо мене у Херсоні припинилися погрози. Уже не били і не погрожували. Те, що я тоді пережив та відчував, було психологічним стресом. Щодня чув, як катують інших людей. Як правило, в ізоляторі в камери до ветеранів АТО заходили двічі на день. Їх били, катували, знущалися, а потім, як тільки знущання припиняли, починали обхід усіх камер, зазирали до кожної і запитували: «Нормально все?». Якщо хтось змовчав, не почув питання або огризнувся, мовляв, як тут може бути нормально, то заходили і били. Оце «Нормально все?» — «Да, все нормально» — я теж сприймав як садизм. Взагалі те, що я бачив і відчув, свідчить про одне — вони садисти. Навіть оце «нормально все», яке здається такою нібито дрібницею, я сприймав як форму психологічного насильства. 

— Як вдалося врятуватись з російського полону? 

— Зранку 20 березня мене вивели разом із кількома іншими полоненими. Сказали, що відвезуть додому. Що вплинуло на їхнє рішення, мені невідомо. Перед цим взяли у мене ДНК, електронні відбитки пальців, записали всі паспортні дані і примусили підписати документ, що я «зобов'язуюсь співпрацювати з федеральними органами російської федерації». Переконаний, що це було більше зі сфери садизму і психологічного тиску, аніж реальної загрози і реальної колаборації з ними. 

— Зараз ти з дружиною у безпеці. Як довго виїжджали на підконтрольну Україні територію? 

— Коли мені вдалося виїхати на підконтрольну територію, так сталося, що я був серед першопрохідців нової дороги-виїзду з області. Пам'ятаю, до мене зверталися неймовірно багато людей за тим, як виїхати з окупації, як спілкуватись з росіянами на блокпостах, чого від них очікувати, що їм відповідати. Найскладнішим мені видається питання "Як наважитися виїхати з окупованого міста?".  

— То як ти наважився виїхати?

— Виїхати мені пропонували одразу після того, як я вийшов на волю. Але я відмовився, бо був емоційно виснаженим і абсолютно до такого не готовим. Та й у мене були дуже яскраві сліди від побиттів. Озираючись назад, я розумію, що це було правильним рішенням. Загалом, коли ми таки вирішили виїжджати, то епопея з евакуацією тривала чотири дні. 

"Пригадую себе ще в Каховці — як у мене постійно було відчуття страху. Кожної миті у мене був страх, що ж буде наступної миті. Був страх, що от я зараз визирну у вікно і що я там побачу — приїхали до мене чи не приїхали до мене. Коли я йтиму до лікаря, в магазин  — чи трапиться мені російський військовий. Схопить він мене чи не схопить. Це було тотальне відчуття страху"

— Розкажи, що є головним і про що варто завжди пам'ятати під час виїзду з окупації на підконтрольну Україні територію? 

— Як на мене, найважливішим і найскладнішим є те, як наважитися на виїзд. Після виїзду я провів Zoom-конференцію, де розповідав про свій досвід і після неї до мене зверталися багато людей саме з тих районів, де є проблеми зі зв'язком. Я розповідав індивідуально, створив загальний чат у Facebook-месенджері. Це теж я вважаю гібридною формою журналістики, адже я теж подаю людям інформацію, просто  цього разу в такій формі. Адже що таке журналістика? Це інформування людей. Тим паче за таких умов, коли ця інформація дозволяє людям вижити. 

Тому найважливіше і найскладніше — як наважитися на виїзд. Цей вибір треба зробити. Треба твердо вирішити виїхати. Пригадую себе ще в Каховці — як у мене постійно було відчуття страху. Кожної миті у мене був страх, що ж буде наступної миті. Був страх, що от я зараз визирну у вікно і що я там побачу — приїхали до мене чи не приїхали до мене. Коли я йтиму до лікаря, в магазин  — чи трапиться мені російський військовий. Схопить він мене чи не схопить. Це було тотальне відчуття страху. І я усвідомив, що не можу нічого з цим зробити. Це той страх, що переслідуватиме мене постійно, поки я залишатимусь тут. Це я чітко усвідомив. Але я також усвідомив, що маю шанс виїхати, вирватися, потрапити на підконтрольну Україні територію і там точно цього відчуття страху не буде. І тому мені було легше зробити вибір — чи зможу я пристосуватися до становища у Каховці, чи пробувати виїхати. І я вирішив спробувати їхати. Вже тоді те, що мало трапитися в дорозі, я сприймав легше. Ми проїхали понад 30 російських блокпостів, потрапили під обстріл. Було важко, бо мало того, що дорога сама по собі важка, ми ще й виїжджали у дуже сильну зливу. Виїхати з Херсона ми змогли з третьої спроби. Коли люди скаржаться, що їм з першого разу виїхати не вдалося, то я завжди кажу, що знаю людей, які лише з 6-го разу змогли виїхати, і вони сприймають це як диво. Виїхати з першого чи другого разу — це означає, що неймовірно пощастило. 

Головні маршрути для виїзду з тимчасово окупованої Херсонщини на підконтрольну Україні територію були такими: 

• Протягом березня люди виїжджали в основному через Станіслав до Миколаєва. Востаннє цією дорогою пропускали 28 березня.
• Потім з'явилася можливість виїжджати через Снігурівку. Там пропускали з 2 до 20 квітня.
• 23-24 квітня більш масово люди поїхали дорогою через Кривий Ріг. 
• Наразі залишився єдиний шлях, яким більш менш можна проїхати — через окупований Мелітополь на Запоріжжя. 

— Що б ти порадив тим, хто планує виїхати з окупації відносно безпечно? 

— Універсальних відповідей немає. Деякі люди мене так детально випитували, як спілкуватися, що брати, куди в машині класти речі, як себе поводити, що від окупантів очікувати. Вислуховувати це все було і сумно з одного боку, але з іншого — добре, що люди готуються і прораховують усі можливі варіанти, ризики. Коли я готувався до поїздки, то так само випитував, розпитував, проговорював досвід інших людей. І виходячи з цих питань з'являлися відповіді. 

• Усіх цікавить, чи треба брати з собою гроші готівкою. Я натомість запитую: «Вам ці гроші потрібні? Беріть з собою те, що вам потрібно. Туди, куди ви приїдете, ви собі гроші знімете». 

Варто пам'ятати, що ці гроші можуть вимагати у вас на російських блокпостах, що ці гроші потрібні в першу чергу саме вам і, можливо, від них залежатиме саме ваше життя. Такі речі треба усвідомити і тоді може буде легше спілкуватися  з цими орками на блокпостах. Знаю випадки, коли вони вимагали гроші, а люди на заміну пропонували консерви, цигарки, казали, що гроші, які мають, потрібні на лікування. Тобто на якомусь людському рівні намагались говорити. У крайньому разі я радив взяти речі, якими можна відкупитися — пачка цигарок, консерви, пляшка коньяку, горілки, пачка чипсів, усе, що тільки вам доступно і що ви можете знайти. Якщо можливості відкупитися не буде, підготуйте суму, яку ви зможете їм віддати без великої шкоди для себе. 

• Безумовно треба почистити телефон, у першу чергу, від фото. Росіян цікавлять фото з військовою технікою, пересуванням військ. Були випадки, коли в людей знаходили фото п'ятирічної давнини з якоюсь російською технікою і у людей починалися проблеми. Тобто телефон все одно беріть, але прочистьте. Якщо потрібен ноутбук — беріть. Все одно при виїзді люди беруть найнеобхідніше. 
• Деякі чоловіки хвилювалися, чи варто голитися перед дорогою, що краще одягати. Звісно, не варто одягати речі, які можуть сприйматися як військові, кольору хакі, треба одягати і взувати нейтральні речі.

"Для людей було важливо приходити на мітинги не лише для того, щоб заявити про свою проукраїнську позицію вголос, а й для того, щоб позбутися страху"

— Коли російські окупанти зайшли в місто, ти кажеш, що деякі громадяни цьому раділи. Проте згодом, шокувавшись жорстокістю ворога, люди почали виходити на проукраїнські мітинги проти російської окупації. Як змінилось ставлення людей до так званих «визволителів»?   

— 24 лютого місцевих людей ще можна було поділити умовно на напівватників, на проросійських. Але, річ у тім, що буквально з перших днів росіяни показали, хто вони такі. У перший же день розстріляли родину з п'ятьох людей, потім то тут, то там почали розстрілювати людей. Як на мене, зміна ставлення людей почала проявлятися, якщо не в перший день війни, то точно з другого, третього дня. У Каховці, у Новій Каховці напівватників не стало, люди визначилися. І навіть ті люди, які залишалися при якихось проросійських ностальгійних настроях, у переважній більшості відкинули це все. Скажу навіть на прикладі "гауляйтера" Каховки Павла Філіпчука. У середовищі його кола спілкування, яке його весь час підтримувало і готове було виконувати перші його примхи, досить вагома частина різко і твердо зайняла проукраїнську позицію. Якщо вони мали якісь ностальгічні та емоційні настрої щодо росії, то вже перші дні війни показали, хто є хто. Деякі люди зізнавалися, наскільки вони були шоковані. Вони не чекали на росію, просто мали певні сентименти в бік цієї країни. 

Наприклад, знайома мені родина не була проукраїнською, мала сентименти до росії, але коли вони побачили, на що здатна росія, то шокувались. Тому серед учасників великих мітингів 6 і 7 березня в Каховці було дуже багато людей, які раніше жодної громадської активності та позиції не проявляли. Напередодні цих зібрань уже було велике відчуття страху. І люди, як вийшли тоді на вулицю, сказали, що вони прийшли і їм уже не так страшно. Тобто ці мітинги навіть сприймалися людьми як можливість заспокоїтися, побути в колі однодумців, відчувати, що ми не самі, що нас багато. Це було потужне піднесення. Тому для людей було важливо приходити на ці мітинги не лише для того, щоб заявити про свою проукраїнську позицію вголос, а й для того, щоб позбутися страху.

— Хтось координував ці акції чи це була виключно самоорганізація людей?

— Знаю, що у Херсоні організаторів не було. У Каховці також конкретного одного організатора не було. Тоді багато людей збиралися і пропонували виходити на мітинги, дуже різні люди хотіли цього. На другому мітингу у Каховці спонтанно одна промовиця сказала: "Давайте збиратися кожної неділі". І я пам'ятаю, що коли вже було дуже страшно, коли вже викрадали людей, вдиралися до квартир, будинків, ми у своєму колі обговорювали, що виходити вже буде дуже небезпечно. Тоді значна частина людей уже не вийшла, але мітинг все одно відбувся і людей все одно було дуже багато. Це було 13 березня, коли я вже був у полоні. 

— Росіяни готують у Херсоні «псевдореферендум». Він досі не відбувся через проукраїнські протести містян. Як вдалося придушити цю ініціативу? 

— Думаю, якщо росіяни задумали проводити якийсь референдум, то його результати уже давно готові. Люди швидше побоюються, що їм доведеться брати участь у якомусь референдумі. Багато хто боїться, що їх можуть зганяти на цей мітинг примусово. Попри те, що з Херсонщини виїхало багато активних людей, проукраїнськи налаштовані люди, які не бояться висловлюватись, залишаються. Відповідно вони не дали цій ініціативі пройти. 

— Коли з Херсона та області почали зникати журналісти, громадські активісти та інші активні громадяни? 

— Днями була заява про те, що в російському полоні перебуває 41 людина з Херсонщини. Але я впевнений, що точної цифри про те, скільки людей були у полоні, скільки вчора, сьогодні, завтра будуть у полоні, не знає ніхто. Ми оперуємо лише дуже приблизними цифрами. От, наприклад, лише зараз стало відомо, що ще 19 квітня у селі Роздольному Каховського району викрали чоловіка. Після звільнення з полону звертались і до мене, сподівались, що, можливо, я чув прізвища їхніх рідних, їхніх чоловіків, синів. 

Яка доля цих людей… я не знаю. Катівень на Херсонщині, на жаль, стало значно більше. Коли у першій половині березня у росіян було декілька місць, де вони тримали полонених, то зараз ледь не в кожному колишньому районному центрі вони утримують і катують людей. 

"Для того, щоб вижити, журналісту треба виїхати з тимчасово окупованої території. Перебувати там — це наражати себе на величезний ризик"

— Уявимо, що ти український журналіст, який залишився жити в окупованій Херсонській області. Що робити, щоб вижити?

— На жаль, для того, щоб вижити, журналісту треба виїхати з тимчасово окупованої території. Перебувати там — це наражати себе на величезний ризик. Садистична манера спілкування російських окупантів з жителями тимчасово захоплених територій, їхня непередбачуваність, абсолютна незрозумілість їхньої логіки і чого від них очікувати — усе це факт. Треба виїхати. Це єдина відповідь на те, як вижити.

Фото з Facebook-сторінки Oleh Baturin