Непомітні Титани. Як це – бути двірником

Двірник Галина

Шоста ранку, сонце ледь починає прогрівати морозне повітря. Де-не-де стукають під'їзні двері – на роботу поспішають найраніші жайворонки. А Галина вже у повній готовності приступати до роботи – одягнена у жовтий жилет, у руках – мітла, поряд – відро для сміття. 

Галина сором'язливо просить не фотографувати зблизька, бо не має зубів. У цей березневий ранок вдягнена у три кофти та троє штанів. Квапиться, щоб приступити до роботи, бо у -11 надворі пощипує рум'яні щоки. Галині Рахмановій – 64 роки і вона – двірник.

"Нині у мене 7 з половиною тисяч квадратних метрів, це шість під'їздів, двір – червона лінія", – так свої володіння розписує комунальниця. Вони розташовані на одному з житломасивів Дніпра. 

Шурх-шурх-шурх – подвір'ям шириться звук прибирання. Між помахами жінка нахиляється, щоб висмикнути бур'янину, яка проросла поміж асфальтом. Чим ближче до сьомої години, тим більше людей на вулиці – дехто з городян привітно вітаються із жінкою. 

У цьому дворі Галина прибирає ось уже 17 років. Опинилась тут випадково. Ще на початку 2000-х працювала у Синельниково кухаркою при радгоспі, у полях годувала хліборобів. Але пішли скорочення, тому довелося шукати іншу роботу – на вакансію двірника натрапила у Дніпрі. 

"Спочатку складно, тому що незвично. Іноді відчувала огиду, наприклад, коли працювала зі сміттєзбірниками будинків, їх раніше вичищали двірники. Відкриваєш, а звідти вода як хлине, бруднилися сильно". 

Та їх майже всі заварили кілька років тому. Причина – дніпровським двірникам було важко обслуговувати сміттєзбірники: із проводу на комунальників могло впасти що завгодно – навіть шприці з голками. Нині у кімнатах, куди раніше виходили стволи із відходами, – комори комунального інвентарю. А ще там можна сховатися від вітру та у перерву випити чаю. 

"Мій робочий день починається о 6 ранку. Перерва – з 10 до 11. Працюємо у будь-яку погоду. Навесні та влітку – підмітаємо, восени – згрібаємо листя. До речі, це найважча робота, бо його падає дуже багато. А взимку – боремося із снігом та посипаємо вулиці. Коли дощ, теж без роботи не сидимо: ходимо збираємо папірці". 

Після підмітання жінка береться очищати дворові смітники, а потім – збирає сміття на газоні. Там накопичилося багато: цигарки, обгортки та гілля. За деревами Галину майже не видно, лише чутно – коли видихає після того, як розігнеться. 

Чи важко у такому віці займатися фізичною працею? Так, каже Галина Іванівна, але тіло звикає до всього. Та й хворіти просто ніколи – прибирати потрібно весь рік. 

"М'язи болять, ноги та руки крутять, але це не від роботи, а віку. Від нього нікуди не подінешся".

Головне, – ділиться комунальниця, – щоб люди ходили чистими вулицями і не скаржилися на її роботу. Жінці приємно, коли мешканці кажуть просте "дякую". 

За свою роботу щомісяця Галина отримує 4 780 гривень. Небагато, але теж гроші. Жінці пропонували повернутися на роботу кухарки. Але відмовилась, мовляв, і тут непогано. 

Майстер Тетяна

Слідкує за роботою Галини Тетяна Чуприна – майстер. Майже кожен її ранок починається із обходу території. Під керівництвом жінки 12 двірників, на кожному – більше 7 тисяч квадратів для прибирання.

"Я маю прийти, подивитися, як себе почуває двірник, нагадати техніку безпеки, що треба обов'язково одягати жилет – зимовий або літній, перевірити інструмент на справність", – розповідає жінка.

Нині для роботи у двірників є весь необхідний інвентар. Хоча були часи, коли видавали лише березові мітли. Усе це пам'ятає Тетяна, бо працює у комунальній сфері з 1984 року. За цей час довелося і самій прибирати вулиці. 

"Я прийшла у цю фірму і кілька років пропрацювала бухгалтером. Тоді виявилося, що мені необхідні свої квадратні метри. Я 2 роки мела вулиці, та отримала службове житло. А нині я – майстер".

Переважно працюють двірниками люди за 60-70 років. Багато хто з них пиячить, розповідає Тетяна, але інших кадрів на ці умови немає. Молодь йти не хоче, бо непрестижно та брудно. 

Хоча, за словами жінки, кожна робота має цінуватися, а в цій є і свої переваги. Серед плюсів – перебування на свіжому повітрі, а також короткий робочий день – після 14-ої години вже вільний. Нині якщо не вистачає працівників, Тетяна може і сама вийти прибирати. 

"Не всі люди добре ставляться до нашої роботи. Є такі, що зневажають. Можуть спеціально ставити свої автівки на газони – у мене навіть доходило до конфліктів, або залишати після себе відходи біля лавочок, хоча поряд є смітник. Їм просто важко прибрати після себе. Якось городяни не завжди цінують чистоту". 

І справді, робота двірників – важка і необхідна. Найменше, чим кожен може допомогти їм, – це ставитися до цієї роботи з повагою. А ще – помічати цю роботу і людей, які її виконують. Супергерої та героїні не завжди носять плащі – іноді замість них вони мають мітли.

Фото: Олександра Ткач, для "Рубрики"