Небайдужа переселенка: як арт-терапія допомагає тим, хто покинув свій дім
Переселенці — це та частина українського суспільства, яка потребує особливої уваги та допомоги, в тому числі і психологічної. Не легко поспіхом поїхати з рідних місць і не знати, чи зможеш колись туди повернутися. Розповідаємо історію переселенки, яка допомагає своїй громаді у цьому, пришиваючи ґудзики і малюючи світло.
Є цікава історія про одного революціонера дев'ятнадцятого століття. Через свою політичну діяльність цей чоловік був ув'язнений до однієї з найжахливіших тюрем того часу, а щоб остаточно його зламати — його було посаджено в одиночну камеру. Людину позбавили не тільки нормальних умов для існування, але й елементарних речей, які б могли надати будь який сенс його життю — можливості спілкування, листування з рідними, книжок, паперу, чорнил. Темна й сира "одиначка" була настільки крихітною, що там навіть не було куди зробити пару-трійку кроків, щоб розім'яти м'язи. Свічка, сірники та скромний одяг — ось і все, що залишили арестантові.
Але сильна духом людина впадати у відчай не збиралася, більш того, мала надію вирватися із застінків. Щоб не з'їхати з глузду від неробства, зберегти рухливість та ясність розуму, бранець придумав собі заняття — зробивши з сірника подобу швейної голки і насмикавши з сорочки ниток, нескінченну кількість разів він у різний спосіб пришивав і розпорював один-єдиний ґудзик, який залишився на його одежині.
Проста, кропітка робота, зосередженість, винахідливість і… звичайнісінький маленький ґудзик врятували герою оповідання життя і розум, надали сил для подальшого існування і боротьби.
Кожному з нас доводилося втрачати щось в своєму житті — стосунки, роботу або щось матеріальне. Але шість років тому в Україні з'явилася категорія людей, які одночасно втратили все, або майже все — це вимушені переселенці з Криму та східних регіонів країни.
За даними ООН, Україна перебуває в десятці країн світу, у яких є найбільша кількість внутрішніх переселенців, а рівень присутності держави у вирішенні проблематики внутрішньо переміщених осіб не відповідає реальним масштабам існуючих питань.
Незважаючи на те, що минуло вже кілька років, "спасіння утопаючих" і досі є справою рук самих "утопаючих", громадських організацій, волонтерів та ентузіастів.
Ольга Тимченко — переселенка з Донбасу, яка зараз живе у Чернігові. На початку сумнозвісних подій вона з донькою виїхала з Донецьку буквально в одних босоніжках та сарафанах. Чоловік відправив родину, як вони тоді думали, на пару місяців до моря, в санаторій, перечекати небезпечні події. Більше своєї домівки в рідному Донецьку вони вже не побачили.
З часом із зони бойових дій вибрався і чоловік. Родина перебралася спочатку в Краматорськ, а потім і в Чернігів. В окупованому Донецьку залишилося все — особисті речі, нова затишна квартира, знайомі, друзі, улюблена робота. До війни Ольга багато років працювала доцентом кафедри психології та соціології Донецького юридичного інституту — тож всі її методичні і навчальні матеріали, документи та наукові напрацювання теж залишилися там.
Як і тисячам таких самих сімей, родині Тимченків довелося починати все спочатку. Не одразу вдалося Ользі відновитися і знайти в собі сили жити повноцінно далі. Залишилося багато проблем і до сьогодні. Найважливіша – неможливість знайти роботу за фахом. Але це не заважає їй знаходити себе і займати активну життєву позицію.
"Все моє життя, — розповідає Ольга Тимченко, — складається із самостійного зростання, навчання, перейняття досвіду, спілкування, співпраці, взаємодопомоги. Я не вмію, і не хочу роками сидіти, склавши руки, чекаючи пропозицій на ринку праці. Я психолог і обожнюю свою професію, півжиття я працювала з людьми у погонах — допомагала виходити їм з кризових ситуаціях, долати професійне вигорання, поборювати стрес та моральне виснаження, навчала толерантності і співчуттю.
Переживаючи своє вимушене безробіття і нестерпну тугу за залишеним назавжди рідним кутом землі, я вирішила, що можу надавати підтримку жінкам-переселенкам, які потребують психологічного сприяння, у якості волонтера. Адже я сама пережила все це особисто, і, чесно кажучи, дивлячись на себе збоку як фахівець, досі не впевнена, що повністю подолала"
Громадська організація "Кримська громада", активним членом якої є Ольга Тимченко, існує в Чернігові з 2015 року.
Ініціаторами виникнення організації були переселенці-активісти з АР Крим, які зрозуміли, що вони повинні діяти, самостійно вирішувати свої проблеми. Згодом до них приєдналися і колишні жителі Донецького і Луганського регіонів. Члени об'єднання беруть активну участь у соціально-політичному і культурному житті міста, проводять гуманітарну роботу з надання допомоги переселенцям, воїнам АТО та сім'ям загиблих героїв, вживають заходи у вирішенні актуальних проблем вимушених переселенців у питаннях житла, відпочинку і дозвілля дітей, допомоги нужденним.
Одним із напрямів діяльності громади є системна психологічна консультація вимушених переселенців, дружин військовослужбовців та їх дітей, психологічна підтримка та реабілітація.
Психологи стверджують, для того, щоб ефективно організувати роботу з психологічної допомоги вимушеним переселенцям, необхідно мати чітке розуміння їхніх психічних станів, спричинених травматичною ситуацією.
Події, які примушують людей зриватись з місць, залишати свої домівки, настільки виходять за межі нормального життя, що переживаються як надзвичайно стресові для всіх, хто опинився в таких ситуаціях, незважаючи на те, чи від'їжджали вони через тривожні відчуття, чи через реальну загрозу життю під час розгортання військових дій.
Хто, як не така ж сама переселенка, може зрозуміти що відбувається на душі у людини, яка залишила домівку та рідну землю, роботу, родичів і друзів?
"Так, я знаю, — каже пані Ольга, — у багатьох людей, що знайшли собі нове життя на Чернігівщині, зовні все виглядає досить добре, є навіть такі, що зовсім вже не хочуть асоціювати себе з переселенцями — ніби все устаканилося, навіщо ворушити минуле. Але це зовні, у розмовах я, як психолог, часто помічаю, що втрати, які нам всім довелося пережити шість років назад, все ще дають про себе знати."
Що таке арт-терапія і чи вона допомагає?
Сьогодні важко когось здивувати словосполученням "арт-терапія", цей термін надзвичайно модний. Арт-терапія набирає обертів в усьому світі: так, "Рубрика" вже писала про українку, яка розвиває цей метод у США. Втім, арт-терапія може стати в нагоді і справді стати поміжним інструментом та рішенням в Україні. Так вважає і Ольга Тимченко.
Багато хто, не звертаючись до психологів, розслабляється самостійно — купує книжки-розмальовки, картини по номерам, набори для творчості і поспішають додому. І в першу вільну хвилину сідають не за комп'ютери, а беруть пензлі, фломастери, олівці та малюють. Така арт-терапія для зняття стресу стала зараз найпопулярнішою в світі. Люди відвідують курси малювання, освоюють різну техніку малюнка: маслом, аквареллю, акрилом, пастеллю. Малювання і розфарбовування картинок відволікає людину від повсякденних думок, перестає боліти голова, заспокоюється нервова система.
Але, на думку нашої героїні, самостійні практики підходять не всім та й не малюванням єдиним.
Жінкам перш за все треба виговоритися, поділитися своїми переживаннями, почути слова підтримки, відчути дружнє плече та щире співчуття. Зробити це простіше і ефективніше в маленькій групі, яка займається якоюсь простою загальною справою. Так само, як багато років тому жінки сідали у коло навкруги свічки, разом вишивали, плели і шили, ділячись при цьому своїми радощами і бідами. Це і є справжня українська арт-терапія, перевірена віками.
В арсеналі Ольги Тимченко багато оригінальних технік.
- «Енергія кольору», Завдяки кольоровій терапії можна визначити і виправити настрій людини, її самопочуття, увімкнути механізм самопізнання, зупинити час і дозволити людині відчути себе «тут і зараз». Обрати колір і повністю розчинитися в ньому — що може бути приємніше. Відчути як жовто б'ється серце, як білі легкі хмаринки змінюють похмурі думки, як на душі стає рожево чи помаранчево, а синя гірська вода змиває печаль і тугу. Кольорова терапія – це ефективний метод впливу кольору на організм і психіку людини з метою підтримання чи відновлення його нормальної життєдіяльності, а також створення позитивного настрою.
- «Промені мого сонця». Ви б хотіли створити своє власне сонце? Це можна зробити з паперу. Не треба соромитися — наділить власне сонце, свій "образ — Я" найпозитивнішими якостями. Похвалити себе також треба вміти! Кожен промінець сонця – це ваша позитивна риса, яка важлива для вас. Ця групова вправа допомагає «пригадати» учасникам заняття їхні сильні сторони, навчитися презентувати себе, представляти себе іншим, хвалити себе (що ми дуже рідко робимо у житті!). Ця техніка дуже ефективна, вона завжди створює неповторну атмосферу, дозволяє швидше познайомитися всім учасникам групи, краще пізнати себе, сформувати свій психологічний портрет з акцентом на привабливих і позитивних рисах особистості.
- «Відбиток листя на папері». Оригінальна ізотерапевтична техніка створення неповторної авторської роботи. Для виконання вправи необхідно підготувати листя з різних дерев, фарби, пензлики, папір. Техніка дуже проста. Спочатку фарба наноситься на листя, а потім переноситься на папір відбитком листя. Таким чином створюється неповторна картина. Робота може бути тематичною або за настроєм. Найкращий результат виходить, коли пропонуєш учасникам намалювати свій настрій. Цей прийом сприяє зняттю психоемоційного напруження, релаксації, захоплення процесом створення незвичного, оригінального авторського зображення. Остаточне розслаблення наступає після обговорення результатів роботи і процесу її виконання. Найчастіше, навіть ті учасники, які взагалі не вміють малювати, залишають собі створені роботи.
- Пам'ятаєте бранця з початку нашого оповідання і його ґудзик? Ґудзикова терапія є і у Ольги Тимченко, називається вона «Мій всесвіт». Учасникам заняття пропонується розслабитися, зануритися у свої думки, відчути себе, з'єднатися зі своїм «Я» та змоделювати власний внутрішній світ за допомогою ґудзиків. Кожен учасник обирає ґудзики за кольором, формою, розміром, які відповідають його внутрішньому стану і створює неповторну композицію. Робота виконується на аркуші паперу. Після виконання роботи також відбувається обговорення. Маленькі ґудзики працюють не тільки у революціонерів, вони допомагають сучасним жінкам навчитися слухати і чути своє внутрішнє «Я», за допомогою тактильних відчуттів підвищити свою чуттєвість і емоційний інтелект, спробувати новий вид творчої діяльності, який допомагає подолати страхи, невизначеність, тривогу, отримати нові емоційні ресурси.
- Ще одна цікава техніка — «Mood board». Відомо, що настрій людини залежить від того, як вона сприймає кожну мить свого життя. Ольга вважає, що можемо впливати на свій настрій і, навіть, визначати його. Можна змінити свій настрій і порефлексувати на цю тему за допомогою створення «Дошки настрою». Учасники майстер-класу створюють індивідуальний колаж свого актуального настрою, замислюються над своїми переживаннями, пригадують приємні моменти. Колажування – оригінальна техніка створення тематичної картини або графічної роботи шляхом наклеювання газетних і журнальних вирізок, природних матеріалів, фотографій, кольорового паперу, тканин. Колаж (від французької – collage – «наклеювання») — сполучення абсолютно різнорідних матеріалів, які гармонійно доповнюють один одного, розташовуючись не тільки в площині, а й в об'ємі, утворюючи композиційну єдність. Арт-техніка "колаж", на відміну від образотворчих форм арттерапії, дає час на міркування, можливість змінити композицію, переставити компоненти місцями, спробувавши стільки варіантів, скільки необхідно.
Обов'язковим елементом будь-якого арт-терапевтичного групового процесу є позитивне спілкування групи з арт-терапевтом, емоційне взаємозбагачення всіх учасників, трансформація травматичного досвіду — перехід у позитивне русло, зняття психоемоційної напруги.
У житті громади роль Ольги Тимченко не обмежується тільки психологічним розвантаженням. Вона приймає завзяту участь в організації дитячих відпочинків, проведенні благодійних ярмарків та театральних вистав, направленні гуманітарної допомоги в зону АТО. Цього року Ольга Тимченко вже вдруге стала учасницею всеукраїнського проекту "Голос жінки має силу".
Також вона є членом житлової комісії з обліку ВПО та надання житлових приміщень для тимчасового проживання внутрішньо переміщеним особам при виконавчому комітеті Чернігівської міської ради:
"На сьогодні в Україні зареєстровано майже півтора мільйона переселенців. З власного досвіду скажу, що одиниці(!) вирішили «квартирне питання» і придбали власне житло. А хто може дозволити собі купити квартиру за 30-40 тис. доларів (я суджу по міркам Чернігова)? Нерідко незнайомим сім'ям доводиться об'єднуватися, аби мати змогу сплачувати вартість оренди, адже призначеної урядом адресної допомоги для покриття витрат на проживання вистачає лише на незначну частину оплати. Окрім того, власники квартир без особливого бажання здають помешкання переселенцям. Тому більшість внутрішньо переміщених осіб за цей тривалий термін, 6 років, поміняли вже не одну квартиру. Хтось не витримує і, ризикуючи життям, повертається на окуповану територію, бо там хоча б є чотири стіни і звідти ніхто не вижене. Але це величезна втрата для України, адже більшість із них – самодостатні люди, які могли б реалізовувати себе в Україні, наповнювати бюджет країни, замість того, щоб вимушено працювати на території окупаційної влади.
Я завжди радію, — продовжує Ольга, — коли після моїх занять з арт-терапії жінки виходять зі словами: "Дякую! Мені стало так хороше!", адже я добре знаю історію кожної з них, і те, що рідні домівки приходять тільки у снах, залишаючи вранці мокрими подушки, і те, що деякім і по цей час так і не вдалося знайти роботу, або побудувати нове затишне гніздечко для своєї родини. Саме тому я і стала членом житлової комісії, щоб мати змогу впливати на процес надання житла переселенцям, лобіювати його і просувати. І якщо моя участь зможе хоть трішки допомогти в вирішенні цього питання, я буду щаслива.
Авжеж, я дуже сумую за своїм минулим життям — за вулицями Донецька, за робочим столом в кабінеті на кафедрі, за фіранками на моїй кухні, які я придбала за два місяці до тих страшних подій.
Але тепер моє життя тут — у Чернігові. Мені вже не так боляче. Життя рухається далі і воно прекрасне! Я частіше радію, сподіваюсь на краще, знаходжу відповіді на свої запитання. Я знаю, все буде добре і хочу передати це відчуття іншим. Кожен з нас має жити далі, і прагнути змінити світ і заглушити біль, власний і чужий. І кожен впорається, як зможе, наскільки вистачить сил.
Я знаю, ми впораємося. Все буде добре".
