(Не)доступність київських університетів: як зробити освітній простір безбарʼєрним та інклюзивним

Ситуація з безбарʼєрністю українських та, зокрема, столичних закладів освіти була складною і до повномасштабної війни: навіть Google "губиться" намагаючись знайти відповідь на запитання про те, скільки київських вишів мають доступний вхід або універсальні вбиральні. Проте зараз реальність така, що: серед студентів/-ок, викладачів/-ок та персоналу, побільшає людей, які мають інвалідність або певні травми, отримані внаслідок бойових дій, обстрілів тощо. Відтак, реагувати та змінювати ситуацію з недоступним освітнім простором стало необхідністю.

Як зазначає експертка з питань інклюзивності та безбарʼєрності Ніна Мацюк, заклади вищої освіти — це у більшості не нові споруди. В Україні є кілька нових збудованих закладів вищої освіти, але здебільшого це не державні, а приватні заклади освіти.

"Якщо ми згадаємо про ряд національних вишів, то можемо зазначити що вони не були доступними до повномасштабної війни. Як корпуси, так і прибудинкова територія не відповідали нормам безбарʼєрності", — зазначає Мацюк. 

За словами експертки, так чи інакше були спроби забезпечити доступність за допомогою деяких елементів. Так, в одному з київських закладів вищої освіти встановили ліфт у навчальному корпусі. Проте вхід до самого університету не є доступним — на вході є сходи, які  не продубльовані пандусом або підйомником. Тож попри наявність ліфта та формальне розвʼязання питання доступності, люди з-поміж маломобільних груп населення не можуть ним користуватися, адже на шляху до ліфта мають безліч бар'єрів.

Забезпечити безбар'єрність простору, як зазначає Ніна Мацюк, можна всюди, навіть в історичних будівлях, які є спадщиною ЮНЕСКО. Такі рішення називаються адаптацією простору. Тож покращуючи виші, відбудовуючи їх або будуючи нові, або здійснюючи капітальні або  планові ремонтні роботи  експертка радить дотримуватися таких правил:

1. Робити безбар'єрний вхід до приміщення.  Вхід у будівлю має бути пологим та рівним, тобто в нуль. Максимально допустима висота порогу — 2 сантиметри. Ширина дверного отвору 90 см. Також на вході має бути встановлена тактильна навігація.
2. Дублювати сходи, які ведуть до вхідних дверей закладу, нормативним пандусом або підйомником. За наявності сходів, перша та остання сходинка мають бути промарковані контрастним кольором. Якщо  будівля будується з нуля, то варто робити пологий вхід замість сходів.
3. Якщо будівля має декілька поверхів слід встановити ліфт, він може  знаходитись всередині чи зовні приміщення. Кнопки виклику мають бути на доступній висоті. Номери поверхів мають дублюватись шрифтом Брайля, та мати озвучку, яка сповіщатиме про номер поверхів.
4. Встановити підйомник між поверхами, якщо встановлення ліфта неможливе технічно. 
5. Облаштувати універсальну  вбиральню та забезпечити доступ до неї. Люди з інвалідністю та інші представники та представниці маломобільних груп населення не повинні шукати технічний персонал, щоб отримати ключ від туалету.
6. Подбати про безбарʼєрність прибудинкової території закладу, тобто забезпечити рівну поверхню тротуару, пониження бордюрів та тактильну навігацію. 

 Також важливо, щоб, зокрема, люди з інвалідністю, які добиратимуться на власному авто, мали паркомісця, які були б промарковані відповідним чином та розташовані максимально близько до входу у будівлю, а також мали відповідний нормативний розмір.  

Облаштування освітнього безбарʼєрного простору у вишах спрямоване на забезпечення доступності навчального середовища для всіх без винятків. Коли керівництво закладу вищої освіти планує освітній процес, то вони мають памʼятати про те, як його організувати так, щоб він був зручним для всіх його учасників/-ць. 

"У кожному виші є різні можливості для організації доступного простору — починаючи від надання освітніх послуг на першому поверсі і завершуючи встановленням ліфтів, підйомників чи пандусів", — наголосила експертка.

Тож щоб почати працювати над покращенням власного простору, виші мають провести обстеження на предмет доступності та безбарʼєрності об'єкта (згідно з ДБН В.2.2-40:2018 Інклюзивність будівель і споруд), аби виявити наявні перепони. Це має охоплювати перевірку прибудинкової території, будівель, авдиторій, бібліотек, вбиралень, лабораторій  та решту приміщень.

Після цього, на основі результатів перевірки, керівництво освітніх закладів має розробити плани для усунення цих барʼєрів. Йдеться, зокрема, про розширення дверних проходів, встановлення пандусів, облаштування універсальних вбиралень, адаптацію навчальних кабінетів тощо. Допомогти у цьому можуть відповідні фахівці/-чині та експерти/-ки. 

Підхід до розвʼязання цих проблем має бути комплексним. За словами Мацюк, це стане реальністю тоді, коли кожна людина візьме на себе цю відповідальність. 

"Якщо запит до забудовника буде ґрунтуватися на тому, що потрібне доступне для всіх приміщення, то він відштовхуватиметься від цього і робитиме саме так. Поки такі запити не сформовані, то і забудовники у цьому не бачать сенсу. Побудова безбарʼєрного простору залежить від кожної людини", — додала пані Ніна.

Також в Україні є виші, які навчають майбутніх архітекторів/-ок, інженерів/-ок, дизайнерів/-ок, від яких, зокрема, залежатиме простір навколо. Дуже важливо, щоб вони отримували освіту належного рівня та якості, які базуватимуться на основі норм та стандартів доступності та безбар'єрності. 

Доступність та інклюзія у закладах вищої освіти важливі абсолютно для всіх учасників/-ць освітнього процесу, а не лише для студентів/-ок. Викладацький склад, технічний персонал, лаборанти/-ки, батьки студентів/-ок тощо — всі вони повинні мати можливість дістатися до певного корпусу та авдиторії, особливо якщо вона розташована вище першого поверху. Отже, це потрібно абсолютно всім.

Безбарʼєрний простір потрібен не лише людям з порушеннями зору чи слуху, або тим, хто користується кріслами колісними. Він потрібен також літнім людям, вагітним жінкам, батькам з дитячими колясками, а ще — людям, що мають тимчасові порушення здоровʼям — травми, післяопераційний стан, хвороби тощо.

"Щойно ми починаємо створювати доступну безбарʼєрну інфраструктуру навколо, нам стає зрозуміло, що людей з інвалідністю дуже багато, а доступність потрібна не тільки їм. У певний час ми всі так чи інакше належимо до маломобільної групи населення — через вік чи стан здоровʼя", — пояснила Ніна Мацюк.

За її словами, іноді вона стикається з тим, що заклади вищої освіти кажуть, що їм не потрібні пандуси та підйомники, оскільки до них нібито не ходять люди з інвалідністю. Проте згодом зʼясовується, що так стається саме тому, що вони  фізично не можуть потрапити до приміщення. Крім того, людьми з інвалідністю можуть стати й ті учасники/-ці освітнього процесу, які на момент вступу чи працевлаштування такими не були.

"Зараз, під час повномасштабної війни, багато викладачів/-ок стали на захист нашої країни, і існує ймовірність того, що внаслідок поранення вони можуть набути інвалідність. І чи зможуть вони працювати на своєму попередньому робочому місці, яке матиме безліч барʼєрів, наприклад, якщо вони обіймають посаду професора? Ну, у мене є певні сумніви", — поділилася Мацюк.

У 2021 році за ініціативи першої леді України Олени Зеленської, Кабмін прийняв Національну стратегію зі створення безбарʼєрного простору в Україні до 2030 року та затвердив план заходів з її реалізації на 2021 та 2022 роки. У квітні цього року українська влада затвердила план дій на наступні 2 роки. 

Зокрема, у пункті Нацстратегії про фізичну безбарʼєрність зазначається, що усі об'єкти фізичного оточення мають стати доступними для всіх соціальних груп незалежно від віку, стану здоровʼя, інвалідності, майнового стану, статі, місця проживання та інших ознак.Для досягнення цієї мети поставлені відповідні завдання, серед яких такі:

• встановлення вимог до публічних закладів щодо інформування про наявні умови доступності їх будівель і приміщень;
• запровадження нових або вдосконалення чинних норм і стандартів забезпечення доступності під час реконструкції та капітального ремонту;
• встановлення відповідальності за нестворення фізичного безбар'єрного простору на місцевому рівні;
• удосконалення законодавства, яке регулює питання пристосування об'єктів культурної спадщини для потреб осіб з інвалідністю та інших маломобільних груп населення тощо.

"Насправді нам пощастило, що Нацстратегію затвердили у 2021 році. Якби цього не зробили тоді, то зараз, ймовірно, цього неможливо було б зробити. Вона працює з моменту її ухвалення, і перерва у її реалізації була тільки на початку повномасштабного вторгнення — кілька тижнів. Наразі я зустрічаюся з громадами, які отримують листи від профільних міністерств та дійсно намагаються розібратися у тому, як зробити простір більш безбарʼєрним", — розповіла пані Ніна.

Насамкінець експертка наголосила: якщо до повномасштабної війни у суспільстві переважно велися діалоги про те, чому і для кого безбарʼєрність важлива, то після 24 лютого 2022 року розмови змінилися на те, що саме треба зробити, щоб це забезпечити.