Найстаріша ботаніка України під час війни: як “територіальна оборона ботанічного саду” рятувала рослини

Ботанічний сад заснували одночасно з Харківським національним університетом ім. В. Н. Каразіна у 1804 році. Це найстаріший ботанічний сад України, який відігравав велику роль у збагаченні флори УРСР. Тут вперше в країні виростили такі породи дерев, як тис ягідний, сосна сибірська, ялина срібляста, модрина даурська, гінкго, софора японська, бундук канадський та інші. У 1983 році сад навіть оголосили заповідним об'єктом.

У колекції саду зараз понад 8 тисяч видів рослин. Із них 3 тисячі — мешканці тропіків і субтропіків, якими опікуються в оранжереї. Є в ботсаду і рідкісні рослини: 15 видів занесені до Європейського Червоного списку, 95 — до Червоної книги України. Що вже говорити про гербарій, який в Харківському Ботанічному саду налічує понад 36 тисяч листочків із різних дерев, чагарників і квітів.

Олександр Альохін, заступник директора по науці та колишній директор ботсаду, був у безлічі експедицій — об'їздив більшість територій СРСР ще в радянські часи, був навіть в Коста-Ріці, але перший похід в Крим згадує з найбільшою теплотою. В Харківському ботсаду він працює вже майже 50 років — з 1978-го. Це настільки довго, що він навіть започаткував тут власну традицію. Будь-яка пара молодят може зробити тут "своє" місце — замовити власну лавку та підписати її своїми іменами. "Олег та Марина", "Олександр та Юлія", — імена та згадку про нову сім'ю можна знайти майже у всіх затишних куточках саду. 

"Рубрика" дізналась, як живе установа під час війни,чому вона закрита для відвідувачів та як харківській ботаніці вдаєтсья зберігати рослини, які переживають вже другу війну. Для цього ми завітали у Харків та розпитали пана Альохіна про труднощі та перепони, які спіткали його на шляху збереження природи. 

В перші місяці війни й пізніше теж росіяни неодноразово обстрілювали сад. Через "прильоти" в будівлю університету, що неподалік, в саду було зруйновано покритя оранжерей. Практично на кожній оранжереї були вибиті шибки, на деяких, під час вибуху крилатої ракети на площі Свободи, зірвало листи стільникового полікарбонату з покрівлі оранжерей.

Через інші вибухи у сад прилітали уламки, деякі з них пошкодили адміністративну будівлю. Удари вражали й експозиційний відділ: минулого літа два боєприпаси розірвалися на експозиції "Система вищих квіткових рослин України", один — на експозиції "Ґрунтопокривні рослини" та ще один — на експозиції "Гірські рослини".

Ситуацію потрібно було виправляти негайно, адже цінна колекція оранжерейних рослин могла просто загинути під час весняних холодів. Крім того, саду доводилось справлятись і з іншими проблемами: під час блекаутів знов був ризик втратити колекцію тропічних рослин через зниження температури в теплицях.

Проте, установа вижила, зберегла унікальні колекції та навіть примножила деякі з них. Як саме — розповідаємо далі. 

На початку минулого року й повномаштабного вторгнення Олександр залишився в ботанічному саду зі значно меншою кількістю працівників. З персоналу в 90 осіб у Харкові залишилося лише 17, більшість з яких не мали змоги потрапити до установи.

"Якщо ці [вуличні, — ред.] рослини могли залишитись самі, то ті, що знаходяться в оранжереї, не пережили б без людини й двох-трох днів", — каже він. Залишились охоронці, оператори котельні та декілька наукових співробітників.

"У нас є працівники, які ночували тут по кілька діб, оскільки дістатися до саду з міста було просто нереально. Тут, в оранжереї, залишались три людини — це ті співробітники, які живуть недалеко від ботаніки та не були залежні від транспорту. За 15-30 хвилин вони доходили сюди і могли щось робити. Це було під час бомбардувань та обстрілів. Коли всі люди бігли, рятувались із Харкова, вони йшли на роботу й рятували ці рослини. У нас були оператори котельні, які жили за містом, але й вони добирались та жили тут по 6-7 діб", — розповідає Альохін. 

Іноді доводилось забирати й інших співробітників. Попри обстріли та бої на околицях міста, сад мав працювати:

"Я їхав машиною, збирав по дорозі співробітників та операторів, а потім розвозив всіх домівками. Одного разу ми навіть потрапили під обстріл, але й після цього продовжували приходити в сад, щоб зберегти рослини".

Завідуюча відділом тропічних рослин Поліна Олексіївна, якій 86 років, одна з перших залишалась "на варті" в оранжереї. Перепоною не стала ані відсутність громадського транспорту, ані бої на вулиці, де вона мешкає:

"Вона живе на Жуковського — вулиця, куди прорвалися росіяни, місцевість, яку одну з перших почали обстрілювати. Так от, її на роботу часто підвозили військові", — згадує Альохін. 

"Ці люди — фанатики", — каже Олександр. Хоча й сам на питання про те, чому ж не виїхав, відповідає: "А що тоді було б з рослинами?". 

Команду, яка залишалась в саду та працювала попри обстріли, Олександр Альохін називає територіальною обороною ботанічного саду. 

Люди — оператори котелень, охоронці, співробітники ботсаду, які мали змогу працювати, стали боронити рослини від загибелі. В хід йшло все, що залишалось в арсеналі, в тому числі й звичайна плівка, яка допомогла зберегти тепло:

"Спочатку ми справлялись своїми силами. Потім перебудовували більш стало, і в зиму увійшли з повністю закритими оранжереями. Цього року перед зимою ми всі оранжереї закривати звичайною плівкою. Так вдалось зберегти тепло", — розповідає Альохін. 

Загальна площа оранжерей — 1075 м2. Це вдвічі менше, ніж експозиційна оранжерея в Київському ботанічному саду Гришка. Але взимку, під час блекаутів, бочки для опалення, за досвідом київської ботаніки, тут не ставили — таке рішення Альохін вважає лиш ілюзією опалення. 

"Раніше тут були скляні вітражі, та й покрівля була скляною, проте її ми замінили макролоном. Тепер, навіть коли на вулиці -20, в оранжереї температура на 40 градусів вища, а сніг на даху не тане — його просто здуває", — розповідає Альохін. 

Вітражі замінили на більш практичний матеріал ще у 90-х, проте цієї зими оранжерейні рослини могли загинути, якби не інше рішення, підготовлене заздалегідь:

"Нам пощастило, що ми змогли кілька років тому закупити кілька дизельних генераторів для котельні, оскільки тепло може циркулювати тільки за допомогою електричних насосів. Тому під час блекаутів ми були відносно незалежними, хоча світло виключали, і робили це доволі часто", — розповідає він. Кошти на дизель збирати не доводилось: установа відповідально поставилась до цього питання, за словами Альохіна, університет виділяв достатньо коштів на паливо, проте, разом з цим, допомагали й волонтери. 

Є цікава історія, пов'язана із оранжерейними рослинами. Так, фінікова пальма з-під скла має поважний вік — рослині приблизно 80 років, тож російсько-українська війна вже друга, яку їй доводиться переживати. Проте в установі вірять, що ця рослина може пережити значно більше: вона продовжила рости навіть переживши часи в 90-х, коли температура в оранжереї опустилась нижче 11 градусів морозу.

Зараз рослина вже майже впирається у стелю оранжереї, і коли фінікова пальма стане ще вищою, буде два варіанти — або зрізати її, або підіймати стелю.

До війни та карантину тут проводили екскурсії та заняття для школярів, які включали й трудотерапію — діти брали участь в процесі роботи ботсаду, вивчали рослини, дізнавались більше про роботу природоохоронних установ. 

Вхід до саду для відвідувачів був заборонений під час ковідних часів, зовсім небагато відвідувачів тут і зараз. Під час нашого візиту територія закрита, проте виключення іноді все ж роблять. Екскурсії в оранжереї проводять для волонтерів, що опікуються ботсадом. Іноді, за словами Олександра, приходять й військові — їм, звичайно, також не відмовляють. 

Але те, що тут немає відвідувачів, зовсім не означає, що життя в установі стихло: тут ведуться наукові роботи, з'являються нові рослини. Цього року вдалось навіть поповнити колекцію магнолій — тепер у ботсаду Харкова їх понад 50. Нові дерева вдалось отримати завдяки спонсорам — небайдужим меценатам, які опікуються садом. 

Та й це ще не все. Відсутність натовпу в якомусь сенсі навіть пішла на користь дикій природі. Тут з'явились лиси, та навіть вже завели потомство. Дитинчата лисиці вже підросли й співробітників ботанічного саду, мабуть, сприймають як членів родини. 

Звісно, в установи залишається ще багато проблем: вимушена відпустка у багатьох працівників, недостатня зацікавленість серед студентів, аби проходити практику та тим самим допомагати установі. Велике питання — фінансування, адже природоохоронні установи, — "не на часі" для держави через війну. 

Проте, хай там як, цей сад пережив Першу та Другу Світові війни, пережив він кілька криз, карантин та обстріли росіян. Тепер, ми знаємо, що все це — завдяки віддачі працівників своїй справі, тож в тому, що чудове надбання в надійних руках, можна не сумніватись.