Бостон. Місто, де зчепилося минуле і майбутнє. Після кипучої енергії Нью-Йорка, здається, що потрапляєш у стару добру Європу.
«О так, – сміється Мирослава Гонгадзе, яка мене зустріла. – Бостон особливий. Тут відчувається спокій Вашингтону, але сумуєш за відчуттям столиці. Немає метушні Нью-Йорку, але є його енергія змін».
У Філадельфії цікавляться твоїм походженням, у Нью-Йорку – грошима, а у Бостоні – твоїми знаннями. Краще за Марк Твена дух, який панує у цьому місті, не опишеш.
Ми під'їжджаємо до ріки Чарльз, обабіч лишається Масачусетський технологічний інститут, і ми майже на місці. Для Мирослави Гонгадзе завершується її академічній рік навчання в Гарварді.
За день до нашого інтерв'ю Мирослава провела для тамтешніх студентів та дослідників панельну дискусію Ukraine Presidential Elections. Усміхнена, видихнула після події: «Я ще не бачила українську подію тут, що зібрала стільки людей». Каже, про сучасну Україну в Гарварді, на жаль, говорять рідко. Якщо історичні та культурні пошуки Український науковий інститут Гарвардського університету ще проводить, то актуальний порядок денний не розкритий.
Мирослава возить мене на своїй автівці, хоча рідко нею користується в Кембріджі. Але наразі кульгає, і я охаю: «Попри фізичні складнощі, продовжуєте активну діяльність – організували подію, яка вимагала побігати». Вона у відповідь сміється: «Нічого особливого я не роблю, просто живу. Якби кожен на своєму місці займав би активну позицію, ми жили б у зовсім іншому світі».
Ми намотуємо круги в пошуках місця для парківки, а Мирослава продовжує: «Бачиш цей непримітний готель? В ньому зупиняються всі президенти, які сюди приїздять. У травні на випускному буде Ангела Меркель. А загалом, якщо б тут кожен одягнув свою форму за місцем їх головної праці – вийшла б вельми цікава картина. Багато військових, політиків, вузькопрофільних спеціалістів. Справжнє diversity».
Насилу знайшовши собі місце, ми проходимо в Nieman Fellowship House. «Це наш – стипендиатів – дім», – каже вона. Заварює чай, і ми сідаємо говорити у залі для презентацій, де щотижня проходять семінари, тренинги, лекції для учасників програми.
-Уже цілий академічний рік Ви студентка Гарвардського університету на правах стипендіатки престижної програми для журналістів Nieman Fellowship. Разом з Севгіль Мусаєвою Ви стали першими українками в історії цієї премії. Підведемо підсумки навчання?
– Так, Nieman Fellowship – одна з найстарших і найпрестижніших програм у Сполучених Штатах для журналістів. Якщо ти Nieman – то це «знак якості» в журналістиці.
Я знала про цю програму. Декілька шанованих мною колег брали у ній участь, і я вирішила спробувати свої сили. Сюди дуже важко потрапити – набір складає 24 журналісти: 12 місць – американська квота і 12 – міжнародна. Плюс цього року взяли ще троє журналістів з локальних американських медіа під спеціальний проект. А подається на цю програму сотні журналістів. Минулого року з першої спроби мене не взяли. Але цьогоріч вдалося завоювати місце.
Ця програма існує вже 80 років, і є єдиною в Гарварді такого характеру. Є ще Shorenstein Center, але він дає можливість журналістам робити дослідження лише 4 місяця. Nieman має інший характер. Його мета – дати журналістам, які вже показали себе у професії можливість сфокусуватися на власних думках, досягненнях і переосмислити себе. Наша фінальна головна презентація, яку кожен організовує, називається «Why I Do What I Do» (Чому я роблю те, що роблю, – Ред.).
Головний фокус програми – професійне вдосконалення. Для нас проводиться багато лекцій безпосередньо в Nieman, і ми маємо можливість брати курси у всіх школах Гарварда. Кожен обирає за власним бажанням. Я обрала Harvard Business School і Harvard Kennedy School. Взяла класи по лідерству, впливам і владі, національній безпеці, міжнародній політиці, менеджменту і медіа.
– Що в Гарварді кажуть і знають про Україну?
– України у Гарварді надзвичайно мало. Головними викликами в міжнародній політиці для Сполучених Штатів є Росія, Китай, зараз Північна Корея. І Україна розглядається, на жаль, як країна на кордоні з Росією, як певний буфер між Росією та Європою.
Декілька разів я пробувала задавати питання щодо війни в Україні, мирного процесу, небезпек для Європи. Але відчувається, наскільки академічна думка відстає від policy-makers у Вашингтоні. Тут не настільки готові давати реакцію на поточні події. Але Еш Картер, Саманта Пауер, чимало чинних і колишніх дипломатів та політиків все ж тут, і ми переймаємо з їхній досвід. Мій професор у класі з національної безпеки – досвідчений урядовець, який багато років керував Пентагоном. Він розповідає реальні історії, як приймались чи приймаються рішення на верхівці американської влади. В одному з проектів, наприклад, ми мали рольову гру, коли робили закриті слухання у Конгресі. Це надзвичайно цікавий і корисний досвід.
– Інформаційний порядок денний у Штатах. Вирвіть нас зі своєї «мильної бульбашки». Які загрози обговорюєте передусім?
– Тут ми багато дискутуємо про виклики для національної безпеки Сполучених Штатів, серед головних – Росія і Китай.
Росію розглядають як занепадаючу силу. Вона небезпечна тим, що намагається підірвати інституції в західному світі. Водночас це держава, яка втрачає свої позиції, не розвивається, не має диверсифікованої економіки, і через те вона агресивна.
Китай зовсім по-іншому себе поводить, його розглядають як зростаючу силу – ця країна починає все більше домінувати у світі. Китай має іншу тактику поведінки – використовує західні інституції для того, щоб збудувати свою силу.
Третя загроза – Північна Корея. У класах з Ешем Картером ми багато говоримо, як можна обмежити загрози від Кореї, говоримо про нестабільність на Близькому Сході, ISIS, загрозу тероризму, як локалізувати конфлікти в світі.
У класі з медіа – дискутуємо, як розбити монополію Facebook, Google та Amazon, чи можна регулювати ці структури і зробити їх кориснішими для суспільства. Ми годинами говоримо про втрату довіру, зміну парадигми та підходів аудиторії до інформації, як це впливає на вибір та демократію.
– Які тренди в світовій журналістиці?
– Світ перебуває в стані інформаційної та технологічної революції, як колись 100 років тому ми мали індустріальну революцію. Старі правила вмирають, нові вимальовуються. На медійному ринку маємо Дикий Захід.
Перше – через втрату довіри до медій – зокрема, традиційних – люди в пошуку довіри ідуть до особистостей. Довіра та репутація окремих журналістів, а не інституційних медіа стає ключовою.
Друге – старі бізнес-моделі організації і функціонування медій, базовані на отриманні прибутків від реклами, перестають працювати. Один зі шляхів вирішення проблеми – коли аудиторія платить за підписку, або вкладає гроші в розвиток ресурсу, в існуванні якого зацікавлена.
Третє – традиційна «об'єктивна» журналістика також вмирає. Люди потребують не так інформації, як контекстів від журналістів. Люди хочуть розуміння, а не простого перерахунку подій та фактів.
В журналістиці сильним залишиться той, хто отримає і збереже довіру, даватиме аудиторії контексти та розуміння і зможе завоювати свою аудиторію так, щоб вона була готова платити за вашу працю.
Звичайно, на медійний ринок вплинув конфлікт з Трампом. Коли лідер вільного світу називає журналістів fake-news і ворогами людства – це величезна небезпека. Деякі диктатори беруть за приклад таку риторику, вважаючи, що якщо Президент США так говорить, чому ми не можемо собі дозволити подібне? І це видно по трендах у світі. Кількість нападів та вбивств журналістів збільшується, на жаль.
– Так чому Ви робите те, що робите? Уже готові відповісти на ключове запитання програми?
– Я перебуваю у постійному пошуку правди чи суті. Як писав Тімоті Снайдер, «Final truth in this world is unattainable, but its pursuit leads the individual away from unfreedom» (Остаточна істина в цьому світі недосяжна, але її прагнення звільняє особистість від несвободи, – Ред.).
Моє покликання – інформувати, зв'язувати людей і надихати. Я намагаюсь робити усе, щоб люди краще розуміли себе і світ, в якому живуть, мали достатньо інформації приймати усвідомлені рішення, брали на себе відповідальність, не були дорослими дітьми.
Я хочу своїм прикладом показати, що не можна складати рук.
Колись Георгій завжди казав мені: «Ніколи не повертайся назад. Навіть маленький крок вперед – це вже прогрес». І цим я керуюся. Просто щодня робити все, що в твоїх силах, щоб отримати краще розуміння для себе, передати його іншим для дії та загального блага.
Мені також дуже важливо бути корисною Україні. Якщо б мені сьогодні запросили працювати на CNN – я б відмовилась. Мені не цікава американська аудиторія. Набагато ефективнішою я буду для українців – їм мої знання та розуміння корисніші.
– Що для Вас значить бути соціально-активною?
– Зрозуміло, що твоя первинна відповідальність – дбати про себе та свою родину. Але якщо ти маєш силу і можливість ще своїми рішеннями і діями допомогти ширшому колу осіб і не боїшся діяти – це соціально-активна позиція. Це може бути будь яка діяльність на благо інших -можна організовувати гуманітарну допомогу, їхати на фронт, бути в політиці чи робити прості речі, допомагаючи своїй громаді.
Головне – брати на себе відповідальність, робити якісь кроки не тільки для себе і власного інтересу, але й для громади.
– У цьому контексті ми не можемо не згадати про Катерину Гандзюк. Дівчина, яка не тільки публічно писала про проблеми, а й пішла в органи влади змінювати систему. За свою позицію вона заплатила найвищу ціну. Виходить, бути соціально-активним в Україні – пряма загроза для життя і здоров'я? Як з цим боротися?
– Так. На жаль, боротися з цим можна лише, створюючи нормальну державу з відповідальним урядом, дієвою судовою системою, ефективними правоохоронними органами, які захищають людину, а не систему, та верховенством права. В існуючих же умовах соціально-активна людина наражає себе виклики і ризикує часто здоров'ям, а інколи і життям. У свій час я пройшла через це.
– Чи вірите, що справа Гандзюк може стати першою політичною справою, в якій накажуть замовників? У справі Гонгадзе теж були замішані імена топових політиків, але це мало що змінило.
– Будь-яка справа про насильство чи тиск на журналістів та активістів мають бути розслідувані, якщо ми хочемо мати правову державу.
Безкарність породжує злочин. Це те, чому я добивалася правосуддя у справі Георгія. І я поклялася колись собі давно, що зроблю все, що в моїх силах, щоб отримати принаймні часткове правосуддя у справі вбивства Георгія. Я думаю, що ми зробили багато. Так, у нас немає кінцевого вироку, не всі підозрювані покарані, але частково винуватці понесли відповідальність. У таких справах це принципово важливо.
Тому я завжди казала – необхідно, щоб настало покарання у вбивствах на Майдані. І, на жаль, якщо правоохоронні органи цього не роблять, то завдання родин і журналістів, громадських активістів – тиснути на владу і змушувати їх діяти. Тільки таким чином ми зможемо добитися успіху та правосуддя.
Сол Алінський писав: «Недостатньо вибрати собі лідерів. Для того, щоб добитися змін, нам потрібно постійно здійснювати на них тиск і тримати під контролем». Українське суспільство має це засвоїти. Це не було усвідомлено у часи Помаранчевої революції. Люди думали, що обрали собі лідера, і він принесе їм щастя. Так не працює. Після Революції Гідності громадянське суспільство стало мудрішим, воно не припиняє тиск на владу, але все рівно цього не достатньо, треба ще більше консолідації. І після цих виборів ми маємо це усвідомити сповна.
– Однією з цілей рубрики «Небайдужа» є розказати про спосіб життя соціально-активних жінок. Розкажіть про свій графік дня і, загалом, про особисте. Як вдавалося суміщати виховання доньок і професійне зростання?
– (посміхається) Коли перед тобою великі виклики та велика відповідальність нема часу довго думати, береш і робиш. У Штатах кажуть: «Як з'їсти слона? Укус за укусом». Якщо є мета або проблема – розділяєш її на малі завдання і потроху вирішуєш. Так я кожен день робила щось важливе, і намагалася просто face my challenges (прийняти свої виклики). І водіння на різні заняття дітей, і уроки, і готування сніданків-обідів-вечерь, і часто не одна робота – все це було.
Зараз трошки легше – діти в університеті. Минулого року я повністю перейшла на здорове харчування, практично не їм м'яса, навчилася збалансовано харчуватися, намагаюся займатися спортом щотижня.
– Чи ловила Вас колись втома чи депресія? Професійне вигорання?
– Так. Я з цим борюся сьогодні. Перед Nieman у мене була велика втома. У 2014-2015, одразу після Революції, я дуже багато працювала – стала керівником Української служби («Голосу Америки»), продюсувала програму, вела ефіри, у мене було багато підлеглих, багато відповідальності. Лише у 2015-му я була 9 чи 10 разів в Україні. Тоді мене здолав величезний стрес, втома, я набрала зайвої ваги. І в один момент вирішила, що мені треба зупинитися – зняла частину відповідальності з себе, делегувала деякі повноваження, і почала шукати можливості, щоб трошки відпочити від щоденних дедлайнів, але з користю для власного інтелектуального розвитку. Тішусь, що фундація Nieman обрала мене для навчання в Гарварді. Зараз я відчуваю, що відновилася – можу повертатися до роботи.
– Зверталися до психолога? В американському суспільстві це цілком прийнятно.
– Під час мого навчання тут одного разу був тренінг з посттравматичного синдрому. І я розклеїлася дуже сильно. Прослухавши психотерапевта, яка вела тренинг, я зрозуміла, що я таки переживаю постравматичний симптом. Глибоко захований і без активних проявів, але є. До цього наклалась ще одна трагедія – на початку року в мене померла дуже близька подруга (Надія Дюк, віце-президент NED, одна із найбільш яскравих і потужних адвокатів української справи в Америці). Я доглядала за нею два останні тижні її життя у Вашингтоні. Її смерть у день після того, як я повернулась до навчання, дуже сильно вибила мене з колії. Але цей процес у Гарварді коли я працюю над собою, відточую розуміння, для чого я все роблю, допоміг мені.
Зараз я пишу історію свого життя – сподіваюся, це виллється в книжку. Це дуже допомагає заглянути в себе і стати трошки відкритішою. Щодо психологів, то я ніколи до них не зверталась. Оскільки в мене дуже багато навантаження і відповідальності, зокрема, діти, я все життя мусила бути мобілізованою, я ніколи на давала собі права повністю розслабитись. Якщо я розслаблюся – я розклеюся, а якщо я розклеюся – потім ніхто мене не зможе склеїти до купи (сміється). Тому я завжди тримала планку.
Після тренінгу про посттравматичний синдром я підійшла до тренера-психолога, розповіла про себе, порадившись «Чи варто мені спробувати піти попрацювати з психологом?». Вона на мене подивилася і сказала: «Ти знаєш, я думаю, що тобі не треба». «Попри всі виклики і травми, в тобі є світло. Я бачу, що ти можеш справитися зі своїми викликами сама», – сказала вона. До психолога треба йти, коли людина не може здолати свою проблемою. А якщо ти можеш артикулювати, усвідомити причину, то, значить, можеш справитися з проблемою. На тому на цьому етапі я закрила для себе питання про потребу у психотерапії.
– Але в Штатах це поширено.
– Так, дуже поширено і прийнято. Тут практично всі ходять до психологів. І це суспільна норма, люди цього не бояться. Це важливо.
В Україні всі сидять в посттравматичному синдромі. Окрім загального тла, це пов'язано з історичними викликами, стрес в нас закладений на генетичному рівні, адже нація пройшла через стільки травм. І якщо люди мають таку можливість – піти до психолога, то я дуже рекомендую.
– Так коли можна чекати видання автобіографічної книги українською?
– (посміхається) Почекайте, давайте спочатку допишу англійською, а потім будемо обговорювати. Раніше не могла себе змусити, а зараз роблю це в рамках одного з Гарвардських класів. Ніколи не думала, що зможу писати англійською, але, виявляється, можу. Більше того – мені цікавий сам процес. Якщо я заглиблююся у написання, то навіть не їм, не ходжу нікуди, а просто сиджу і пишу цілий день. Але така робота вимагає великих зусиль і часу. Це може зайняти не один рік.
– Що би Ви побажали собі 20-річній, якби була така можливість?
– Єдина порада – знайти своє покликання чим раніше, тим краще і йти за своєю мрією, реалізовуючи своє покликання. Не боятися, рухатися вперед. Не чекати, що хтось тобі щось дасть чи зробить. Я особисто у своєму віці зараз зрозуміла, що не шкодую ні за чим, за жодним своїм кроком. Бо завжди робила, як відчувала за потрібне.
Багато разів у своєму житті ризикувала. Мені казали залишатися у маленькому місті – будеш королем, але я казала ні, бо відчувала, що мала більше завдання в житті. Я також ніколи не зраджувала своїм принципам, баченням, бажанням. І це б я дуже рекомендувала всім.
Тоді будь-яка ефективна соціальна активність буде базуватися на тому, що ти хочеш принести світу. Важливо якомога швидше знайти і зрозуміти себе, тоді з'явиться внутрішня потреба щось робити для інших. А для цього треба мати внутрішню сміливість почути себе.
– Які далі амбіції?
– Наступний професійний крок кристалізується. Зараз я менеджер у медіа і телеведуча – це робота, яку я люблю і вважаю своїм покликанням. Сьогодні мій інтерес – міжнародна політика, національна безпека. Час в Гарварді допоміг мені зрозуміти певні речі про себе і визначити свої інтереси.
Сьогодні я відкрита до світу. Доля мене ще ніколи не розчаровувала, навіть якщо виклики, професійні чи особисті, які вона приносила, були дуже складними. Я готова до нових звершень (посміхається).
📎 Книги, які радить Мирослава Гонгадзе:
- Тімоті Снайдер «Road to Unfreedom». Про Росію і її ідеологію в паралелі з сучасним суспільством.
- Bessel van ber Kolk «The Body Keeps The Score». Про вплив психологічних травм на наші нейрозв'язки та реакції у стосунках, до навколишнього світу, до себе.
- Kevin Carroll «Make Your Point!». Про те, як правильно формулювати свою думку, писати і говорити, щоб бути ефективним комунікатором.
- Philippe Sand «East West Street: On the Origins of «Genocide» and «Crimes Against Humanity». Про двух відомих юристів, які народилися в Західній Україні. Один ввів у міжнародну юридичну систему формулювання «геноцид», а другий був одним з авторів Декларації з прав людини. Обидва закінчили Львівський університет. Через їхню історію розкривається життя до і після Другої світової війни – як змінюється демократія, трансформація Німеччину у фашистську, геноцид євреїв.
Матеріал підготовлено в рамках реалізації грантового конкурсу від ГО «Інтерньюз-Україна» за фінансової підтримки Швеції та Internews (проект Audience understanding and digital support). Думки, виражені в цій публікації, відображають виключно точку зору автора.